Моральні листи до Луцілія - Сторінка 51

Все те, що вони понакручували, я хотів би розплутати й вивести крутіїв на чисту воду, але не для того, щоб нав'язувати свою думку, а щоб переконати. От як, скажімо, підбадьорити військо, що має виступити до смертного бою в обороні своїх дружин та дітей? Вкажу тобі Фабіїв(6), які силами липі одного свого роду взялися за війну, що стосувалась усієї держави. Подам тобі як зразок лаконців, які, не полишивши для себе надії ні на перемогу, ані на відступ, розташувались у самій Термопільській ущелині — місці, що мало стати для них могилою. То як заохочуватимеш їх, щоб своїми грудьми перейняли загибель, яка мала звалитись на весь народ, як заохочуватимеш, щоб радше пішли з життя, але не зі свого місця? Невже ось такими словами: "Що є злом, те не може бути славним. Смерть буває славною, отже, смерть — не зло"? От дійова промова! Хто, почувши таке, завагається кинутись на вістря ворожих мечів і стоячи зустріти смерть? А тим часом якими мужніми словами звернувся до воїнів Леонід: "Снідаючи, не забувайте, мої друзі, що вечеряти нам доведеться вже у підземному світі!"(7) І нікому на ті слова не зсудомило щелепи, нікому шматок не став у горлі, не випав із руки: охоче погодилися бути і на сніданку, й на вечері. Ну, а той римський вождь, який, посилаючи воїнів, щоб зайняли якесь важливе місце, хоч на шляху до нього стояла величезна кількість ворожого війська, сказав їм: "Піти туди, мої друзі, необхідно, але вернутися — нема необхідності"(8). Бачиш, наскільки простою і владною є доброчесність. А кому ж із смертних можуть додати мужності, кого можуть зробити стійкішим ваші словесні викрути? Вони здатні хіба що ослабити дух; його ж саме тоді, коли перед ним якесь велике діло, треба якнайменше займати чимось дрібним та заплутаним. Не лише трьомстам(9) — усім смертним необхідно позбутися страху перед смертю. Як же ти переконаєш їх, що смерть — не зло? Як подолаєш одвічний передсуд, яким вони просякнули від самого дитинства? Яку знайдеш запомогу? Що скажеш людській немочі? Яким словом спонукаєш із запалом кинутись у гущу небезпек? Якою промовою розвієш той одностайний страх? Якими зусиллями відвернеш спрямоване проти тебе переконання всього людського роду? Укладаєш мені хитромудрі слова, сплітаєш підступні питання? А могутні чудиська можна по-конати лише могутньою зброєю. На ту жорстоку африканську змію, що для римських легіонів була страшнішою від самої війни, даремно цілитись із луків та пращ. її не вражало навіть муроломне знаряддя: велетенське і відповідно до своєї розлогості тверде тіло відбивало залізо і взагалі все те, що кидала на нього людська рука. Лиш уламками скелі зламано їй хребта. А проти смерті піднімаєш таку нікчемну зброю? З шилом ідеш на лева? Тонких, нічого сказати, добираєш слів. Нічого немає тоншого, ніж остюк. Але сама тонкість робить деякі речі непотрібними, надаремними.

Бувай здоров!

ЛИСТ LXXXIII

Сенека вітає свого Луцілія!

Жадаєш, аби я виклав тобі все, що роблю щоденно, і то впродовж цілої днини. Ти доброї думки про мене, коли вважаєш, що серед усіх моїх занять нема нічого такого, що я хотів би приховати. Справді-бо, жити треба так, мовби ми жили на видноті. Та й думати треба так, начебто хтось міг зазирнути нам у глибину серця. А таки може! Бо що ж то з того, що затаїмо дещо від людей? Таж перед богом дверей не зачиниш! Він же — у наших душах, він з'являється серед наших думок. Кажу "з'являється", ніби і він коли-небудь відходив. Отож я зроблю, як велиш: чим займаюсь, як чергую ті заняття — все охоче тобі опишу. Зараз таки почну спостерігати за собою, а передусім — що вельми корисно! — робитиму огляд кожного прожитого дня. До речі, саме тому й стаємо такими нікчемними, що ніхто не озирається на своє життя. Міркуємо над тим, що маємо зробити, але ж задуми на прийдешнє висновуються з минулого!

Сьогоднішній день був по самі вінця моїм, цілим. Ніхто й краплини в мене не викрав. Усього його я розділив між ліжком і читанням. Для вправ, які зміцнюють тіло, я виділив лише якусь крихту часу, за що вдячний своїй старості: небагато вона мені коштує. Тільки-но рухнусь — уже втомлений. А втома — це мета будь-яких вправ, навіть для найвитриваліпіих людей. Запитаєш, хто мій про гімнаст(1)? Мені достатньо одного лише Фарія; це, як знаєш, милий хлопчина, але все-таки візьму когось іншого: розглядаюсь уже за молодшим. Фарій, щоправда, каже, начебто ми з ним — на тій же межі: і йому, й мені випадають зуби. Але в бігу я вже ледве за ним устигаю, а за пару днів, певне, взагалі не зможу дотримати йому кроку. Бачиш, що то значать щоденні вправи. Просто-таки на очах збільшується відстань між двома, що йдуть у протилежні сторони: він піднімається, а я в той же час спускаюся; ти знаєш, наскільки стрімливішим є оте друге. Але я збрехав: мій вік уже й не спускається — він падає. Поцікавишся, які наслідки сьогоднішнього змагання? Ми сягнули мети водночас, що рідко трапляється навіть справжнім бігунам. А відтак, більше натомившись, аніж повправлявшись, я занурився у холодну воду: так називаю тепер не дуже теплу. Я, завзятий прихильник холодних купелей, хто в січневі ка-ленди поспішав, наче з вітанням, до Евріпу(2), хто новий рік починав не тільки тим, що читав, писав, розмірковував над чимось уголос, але й пірнав у джерело Діви,— я переніс свій табір спочатку до

Тібру, потім — до ванни, яку (навіть тоді, коли почуваюсь у повній силі й не маю ніяких сумнівів щодо свого здоров'я) підігріває сонце; далі вже й купальня мені всміхається. Так ось, покупавшись, я перекусив: шматок сухого хліба був мені замість сніданку при столі, після чого не конче й руки мити. Сплю дуже мало. Ти ж знаєш мою звичку передрімати — мовби випрягтись на якусь хвилину. Тож інколи я знаю, що я поспав, інколи — тільки здогадуюся. Та ось від сторони цирку долинув раптовий галас. Аж у вуха вдарило те багатолюдне одноголосся. Але не вибило мені з голови моїх роздумів, навіть не перервало їх: я дуже витривалий до такого гамору. Безліч голосів, що зливаються в один, це для мене наче гомін хвилі, шелест дерев під вітром чи будь-який інший невиразний звук, що не підлягає розумінню.

До чого ж усе-таки звертається тепер моя думка? Від учорашнього дня не> перестаю міркувати над тим, у чому тут річ, що найрозумніші мужі для вельми поважних речей вишукали на диво пусті й заплутані докази, які, навіть якби були правдивими, то все одно подібні до обману. От, приміром, Зенон, найвидатніший з-поміж мислителів, засновник наймужнішої, найбездоганнішої філософської школи хоче відстрашити нас від пияцтва. Послу-хай-но, як він доходить висновку, що доброчесна людина не буває п'яною: "П'яному ніхто не звіриться у своїй таємниці; доброчесному — звіриться. Отже, доброчесна людина не буває п'яною". А тепер зверни увагу, як той висновок можна підняти на сміх, зіставивши з ним якесь інше подібне міркування. З багатьох прикладів достатньо навести хоча б один: "Тому, хто спить, ніхто не звіриться у своїй таємниці; доброчесній людині — звіриться. Отже, доброчесна людина не спить". Посідоній захищає Зенона в єдиний можливий спосіб, але, на мій погляд, йому все одно не вдається це зробити. Він твердить, що про п'яного можна говорити у двох значеннях: про того, хто напився і не володіє собою, а також про того, хто буває п'яним, хто схильний до того пороку. Зенон, мовляв, має на увазі якраз того, хто звик бувати п'яним, а не того, хто напився. І власне тому, хто схильний до вина, не звіряємось у таємниці, бо, як лише вип'є, то все в нього на язиці. Це пояснення хибне. Адже у першому висновку йдеться про того, хто п'яний, а не про того, хто буде п'яним. Ти ж не заперечиш, що є велика різниця між п'яним і пияком. Може ж бути таке, що п'яному вперше трапилося прихилитись до келиха й що він зовсім не має звички зазирати до нього, а пияк не раз може бути тверезим. От я і розумію слово "п'яний" у тому значенні, яке звичайно йому надається, особливо, коли його вживає людина, яка сповідує докладність і зважує кожен вислів. Додай і таке: якщо Зенон справді саме так розумів це слово й хотів, щоб ми його так розуміли, то, виходить, тією двозначністю він сам проклав стежку до блуду, чого не можна робити, коли йдеться про пошуки правди. Але припустімо, що він дійсно надав тому слову саме таке значення. Все ж хибним є друге твердження, начебто тому, хто звик напиватися, ніхто не довіряє жодної таємниці. Подумай лишень, скільком воїнам, які далеко не завжди могли похвалитися тверезістю, і верховний вождь, і трибун, і центуріон давали такі розпорядження, про які конче треба було мовчати. Коли, скажімо, готувався замах на Гая Цезаря — маю на увазі того, хто, взявши верх над Помпеєм, підкорив собі республіку,— то Тіллію Цімброві(3) довіряли не менше, ніж Гаєві Кассію(4). Кассій впродовж усього життя пив лише воду. А Тіллій Цімбр не тільки вином надуживав, але й язика мав невтримного. Сам він якось признався: "Як мені знести когось над собою, якщо навіть вина не можу знести?" Тепер хай кожен назве людей, про яких сам знає, що їм не варто довіряти вина, але таємницю довірити можна. Щоб не забути, наведу лиш один приклад, що спав мені на думку, бо життя таки треба забезпечувати знаменитими прикладами, і то вдаючись не тільки до минулого. Луцій Пісон, відповідальний за міську сторожу, не переставав бути п'яним відтоді, коли випив уперше. Більша частина ночі минала йому за келихом.

Потім спав майже до шостої години, яка для нього й була ранковою. Але свої службові обов'язки — забезпечення порядку в місті — виконував якнайретельніше. Сам божественний Август звертався до нього з таємними дорученнями, зробивши його намісником тільки-но підкореної Фракії; так само вчинив і Тіберій, коли, рушаючи у Кампанію, залишав у Місті чимало непевних справ, багато ненависті. А потім,— гадаю, через те, що на добре йому вийшло пияцтво Пісона,— міським префектом призначив Косса, поважного, спокійного чоловіка, який, одначе, настільки заливався, що його не раз доводилося виносити з сенату, коли він приходив туди відразу після пиятики і поринав у непробудний сон. І все ж саме йому Тіберій власноручно писав про такі справи, у яких не вважав за можливе звіритися навіть із найближчими прислужниками.