Морське вовченя - Сторінка 3

Курорт цей, ніде правди діти, не першорядний, а якби ще почалися розмови про підводну течію і про те, що люди через неї тонуть, то його ніхто не став би відвідувати. Тому чим менше ви говорите про підводну течію, тим більше вас поважають місцеві розумники.

Отже, мої юні друзі, я зробив довгий вступ до звичайнісінької історії, але справа в тому, що я потонув через цю підводну течію, — саме так — потонув!

Ви скажете, що я не захлинувся зовсім. Це, очевидно, так і було, але в ті хвилини я вже нічого не відчував. Якби навіть мене розрізали на сотню шматків, я не відчув би болю, і життя ніколи б не повернулось до мене, якби не мій рятівник. Цим рятівником був молодий рибалка з нашого села, Гаррі Блю. Йому я зобов'язаний своїм другим народженням.

Історія ця, повторюю, найзвичайнісінька, але я розповідаю її для того, щоб показати, як я познайомився з Гаррі Блю, бо він мав великий вплив на все моє дальше життя.

Я пішов до моря купатися на нове й безлюдне місце, навіть не підозрюючи, що підводна течія тут найсильніша. І справді, як тільки я ввійшов у воду, течія одразу ж підхопила мене й понесла у відкрите море. Вона занесла мене так далеко, що до берега я вже не міг доплисти. Страх і думка про те, що для мене все скінчено, паралізували моє тіло, я не міг більше триматись на поверхні води й пішов на дно, мов кусок свинцю. Тоді я й гадки не мав, що не помру.

Не знаю, що було далі. Пам'ятаю тільки, що біля мене з'явився човен, в якому хтось сидів, а потім навколо мовби запали сутінки. У вухах загуркотіло, наче вдарив грім, і свідомість моя погасла, мов свічка, на яку хтось дмухнув.

Прийшов я до пам'яті завдяки Гаррі Блю. Зрозумівши, що живий, я розплющив очі й побачив чоловіка, який стояв біля мене на колінах. Він розтирав моє тіло, натискуючи на живіт і під ребра, дув мені в рот, лоскотав пір'їнкою в носі, всіляко намагаючись відживити мене.

Це був Гаррі Блю. Як тільки я опритомнів, він узяв мене на руки й одніс додому, до матері, яка мало не збожеволіла, побачивши, що я в такому стані. В рот мені влили вина, до ніг поклали пляшки з гарячою водою, дали понюхати нашатирю й загорнули в теплі ковдри. Було ще вжито багато інших заходів, і багато різних ліків довелось мені проковтнути, поки не вирішили, що небезпека минула і що я, очевидно, одужаю.

Нарешті всі заспокоїлись, а через двадцять годин я знову був на ногах, веселий і здоровий.

Здавалось би, що цей випадок навчить мене обережності, і я стерегтимусь води. Та ні, я повівся зовсім не так. Але про це я ще розповім.

Розділ IV

ЯЛИК

Ні, всі застереження були марними. Я мало не загинув, але навіть це не вилікувало мене від любові до моря. Скоріше навпаки.

Знайомство з молодим рибалкою незабаром перетворилося в міцну дружбу. Звали його, як я вже сказав, Гаррі Блю. Він мав сміливе й добре серце. Нема чого й казати, що я дуже любив його, та й Гаррі полюбив мене. Часом він поводився зі мною так, наче то я врятував його від смерті, а не навпаки. Він доклав багато сил, щоб я став неабияким плавцем, і навчив користуватись веслами, так що невдовзі я вже цілком пристойно міг гребти, — значно краще, ніж інші хлопці мого віку. Я навіть домігся того, що без будь-чиєї допомоги гріб не одним веслом, а двома. Це було для мене великим досягненням, і я завжди почував гордість, коли Гаррі Блю доручав мені пригнати йому човна з маленької затоки до якогось місця на березі, де він чекав пасажирів, які хотіли покататися по бухті. Пропливаючи повз який-небудь корабель, що стояв на якорі, або пляж, я часто чув насмішкуваті вигуки, як-то: "Дивись, яке кумедне хлоп'я сидить на веслах!" або: "Хай поб'є мене грім! Хлопці, гляньте на отого карапуза!" Я чув також інші жарти, що тонули у вибухах реготу. Але це мене анітрохи не бентежило, навпаки, я дуже пишався тим, що я, такий маленький, можу вести човен в потрібному напрямку і, мабуть, швидше, ніж інші хлопці, вдвічі більші за мене на зріст.

Минув якийсь час, і з мене перестали сміятись, — хіба що хтось із приїжджих. Мої односельчани переконались, що я добре вмію правувати човном і, хоч я й був зовсім малий, почали ставитись до мене з повагою, принаймні вже не підсміювалися. Вони стали часто називати мене "веслярчиком", "морячком" або, ще частіше, "морським вовченям". Мій батько вважав, що я, так як і він, повинен бути моряком. І якби він дожив ще до одного плавання, то взяв би мене з собою. Я знаю, що він хотів це зробити. Таке ставлення з боку домашніх заохочувало мене вчитися плавати і веслувати. До того ж моя мати завжди одягала мене в матроський костюм наймоднішого тоді фасону — сині суконні штани і таку ж куртку з відкладним коміром, — а на шию пов'язувала чорну шовкову хустку. Я дуже пишався своїм костюмом, і він, мабуть, до деякої міри, теж був причиною того, що я дістав прізвисько "морське вовченя". Це прізвисько подобалося мені найбільше, тому що його видумав Гаррі Блю, а я вважав його своїм вірним другом і оборонцем від того дня, як він мене врятував.

Його справи в той час ішли блискуче. У нього був човен, вірніше два. Один з них, великий, Гаррі Блю називав вельботом. На ньому він плавав найчастіше, особливо коли покататися хотіло троє або четверо приїжджих. Другий — маленький ялик — Гаррі Блю купив недавно і плавав на ньому тільки тоді, коли возив лише одного пасажира, бо веслувати на ньому було значно легше. Під час купального сезону великий човен був зайнятий майже щодня, тому що на ньому каталися дачники, а ялик спокійно стояв біля свого причалу. Гаррі Блю дозволив мені брати його коли завгодно і кататися самому або з товаришем. У мене ввійшло в звичку після уроків чи взагалі у вільний час плавати на ялику по бухті. Рідко коли я катався сам, тому що багато хто з моїх шкільних товаришів любив море. Вони навіть трохи заздрили мені, бо я був майже єдиним хазяїном цього ялика. І варто було мені схотіти, як супутник одразу ж знаходився. Через це я майже ніколи не плавав на ялику сам. Коли море було спокійне, ми каталися мало не щодня, а в бурхливу погоду на такому маленькому човні плавати ми не наважувалися, та й Гаррі Блю заборонив нам робити це.

Далеко від села ми не запливали, а в бік відкритого моря прогулювалися дуже рідко, тому що в морі перший-ліпший шквал для ялика був би останнім.

Проте з часом я посмілішав і став почувати себе в морі зовсім вільно. Я почав віддалятись від берега на милю й більше, не думаючи про наслідки такої — необережності. Гаррі Блю одного разу побачив це і знов застеріг мене. Можливо, його зауваження вплинуло б на мене, коли б тут же він не сказав одному з своїх товаришів:

— Чудовий хлопець, правда, Боб? Молодець! З нього буде справжній моряк.

Ці слова дали мені підставу думати, що мій друг не дуже заперечує проти далеких прогулянок, і я не звернув уваги на застереження "триматися якнайближче до берега".

Незабаром я й зовсім не послухався його. Ця неслухняність мало не коштувала мені життя.

Але дозвольте спершу розповісти про одну подію, яка сталася зі мною в той час і докорінно змінила моє життя. Мене спіткало велике горе: я втратив батьків.

Я вже казав, що мій батько був моряком. Він командував кораблем, що ходив, здається, в американські колонії. Батько так мало бував удома, що я виріс, майже не знаючи його. Я ледве пам'ятаю, який він був — славний, відважний моряк з обвітреним, майже мідного кольору обличчям, гарний і веселий.

Моя мати, мабуть, дуже любила його. Коли прийшла звістка про загибель корабля і смерть батька, горе зламало її, вона почала швидко чахнути і, здавалось, тільки й хотіла переселитись на той світ до батька. Їй не довелось довго чекати здійснення своїх бажань: через кілька тижнів після жахливої звістки мою бідолашну маму поховали.

Ось яка подія цілком змінила моє життя. Я став сиротою без засобів до існування, без стріхи над головою. Ми були бідними людьми, наша сім'я жила тільки з заробітку батька, а він нічого не зміг зробити, щоб забезпечити нас з матір'ю, бо помер наглою смертю. Одразу ж після його загибелі ми з матір'ю опинились зовсім без грошей. Може, провидіння вчинило милостиво, що забрало її з цього життя, в якому для неї більше не могло бути радості. І хоч я дуже довго оплакував свою милу маму, але потім, через кілька років, мені почало спадати на думку, що доля її була щаслива, бо вона не дожила до того, до чого дожив я. Минуло б багато років, перш ніж я зміг би зробити що-небудь, щоб допомогти їй і захистити від пронизливого холоду неминучих поневірянь і злиднів.

Смерть батьків призвела до дуже серйозних наслідків у моєму житті. Правда, я знайшов собі домівку, але зовсім не таку, до якої звик. Мене взяв до себе дядько, який, хоч і був братом моєї матері, але мав похмуру вдачу і грубі звички. Я швидко переконався, що він ставиться до мене не краще, ніж до своїх наймитів і служниць.

Навчання в школі для мене скінчилось. Від того дня, як я переступив поріг дядькового будинку, мене більше не посилали до школи. Це не значило, що я сидів без діла. Дядько був фермером і знайшов для мене роботу: з ранку до вечора я пас свині й корови, поганяв коней на оранці, доглядав вівці, годував телят… Одне слово, шість днів на тиждень мені й угору ніколи було глянути. Не працював я тільки в неділю. Не тому, що дядько був людиною богобоязливою, а тому, що такий був звичай: в цей день ніхто не працював. Усе село суворо дотримувалось цього звичаю, і дядько мусив йому коритися. Якби не це, я впевнений, що він заставив би мене працювати й у неділю.

Через те, що дядько релігією не цікавився, мене не силували ходити до церкви, і я міг цілу неділю гуляти й робити, що хочу. Ви розумієте, що я віддавав перевагу не полям з їх живоплотами й канавами. Блакитне море, яке лежало перед моїми очима, вабило мене значно дужче, ніж видирання пташиних гнізд чи інші сільські розваги. Як тільки мені траплялась можливість втекти з дому, я йшов до моря і або плавав з своїм другом Гаррі Блю, який катав по бухті приїжджих, або залазив у ялик і плавав самостійно. Так минали в мене неділі.

Коли моя мати була ще жива, мене вчили, що грішно марнувати неділю в неробстві. Але, дивлячись на дядька, я змінив свої погляди і почав вважати неділю найвеселішим днем тижня.

Проте одна з неділь виявилась для мене зовсім не веселою.