Морське вовченя - Сторінка 4

Навіть більше, вона була жахливим і мало не останнім днем мого життя. В цій пригоді, як завжди, брала участь моя улюблена стихія — море.

Розділ V

РИФ

Ранок тієї неділі був напрочуд гарний, мабуть, найкращий з усіх, які пам'ятаю. Яскраво світило травневе сонце, пташки сповнювали повітря радісною музикою своїх співів. Різкі і сильні голоси дроздів спліталися з ніжними трелями жайворонків, без угаву кувала зозуля, перелітаючи з дерева на дерево. У повітрі стояв міцний і приємний запах, схожий на запах мигдалю: цвів білий глід, і легенький вітерець розносив аромат його квітів. Зелені живоплоти, лани молодої пшениці, луки, вкриті жовтцем і яскраво-червоними зозулинцями, пташині гнізда, — все це вабило багатьох моїх однолітків, але мене значно сильніше вабило те, що лежало в далечині — спокійна блискуча гладінь блакитно-небесного кольору, що мінилась веселкою під промінням сонця. Бути серед широкої водної рівнини — ось чого жадало моє серце. Море видавалось мені красивішим, ніж луки з безліччю квітів і лани пшениці, по яких пробігали хвилі; вкрадливий плюскіт прибою бринів у моїх вухах такою музикою, що мені й слухати не хотілося співів дроздів і жайворонків, а властивий тільки морю запах був для мене приємнішим, ніж аромат жовтцю і троянд.

Як тільки я вийшов уранці на ґанок і побачив сяюче і ніби усміхнене море, мені нестримно захотілось якнайшвидше опинитись в його безмежному просторі. Щоб здійснити це бажання, я квапливо одягся і навіть не чекав, поки приготують сніданок, а задовольнився шматком хліба і чашкою молока, знайшовши їх у коморі. Швиденько проковтнувши все це, я кинувся до берега.

Казати правду, я пішов з дому потай, бо побоювався, що мені можуть перешкодити. А раптом дядько, побачивши, що я кудись іду, покличе мене назад і звелить сидіти вдома? Проти моїх прогулянок по полях він не заперечував, але я знав, що він не любить, коли я плаваю в човні, бо вже двічі забороняв мені цю розвагу.

Довелося вдатись до маленької хитрості. Замість того, щоб іти по вулиці, яка вела на велику берегову дорогу, я рушив боковою стежкою. Вона мала вивести мене до моря кружним шляхом.

Я без перешкод прийшов на берег, і ніхто з тих, хто міг цікавитися мною, не помітив мене.

Наблизившись до затоки, де Гаррі Блю тримав свої човни, я побачив, що вельбота немає, а ялик стоїть на місці. Тільки цього мені й треба було, бо того дня я надумав зробити велику прогулянку. Перш за все я стрибнув у човен і почав вичерпувати воду. Її набралось чимало, хоч ялик майже не протікав. Мабуть, уже кілька днів ніхто на ньому не плавав. На щастя, я знайшов стару бляшану каструлю, якою звичайно вичерпували з човнів воду, і за десять чи п'ятнадцять хвилин в ялику було майже сухо. Весла лежали недалеко, в сараї за будинком човняра, і я взяв їх, нікого не питаючи, як робив завжди.

Я заліз у ялик, вставив кочети, вклав у них весла, сів і відштовхнувся од берега. Маленький човен радо підкорився удару весел і легко вилетів із затоки. Відчуваючи в серці невимовне щастя, я поплив у блискуче блакитне море. Та воно було не тільки блискучим і блакитним, воно було спокійним, як озеро. Навіть брижі не пробігали по його поверхні, а вода була така прозора, що я бачив, як на глибині граються риби.

Дно нашої бухти вкрите чистим сріблястим піском, і я виразно бачив навіть маленьких крабів завбільшки з золоту монету; вони або ганялись один за одним або розшукували ще менших істот, сподіваючись поснідати ними. Табунці оселедців, широкі круглі камбали, великі палтуси, гарні зелені макрелі і величезні морські вугрі, схожі на удавів, — усі або гралися, або підстерігали здобич.

Того ранку море було цілком спокійне, — досить рідкісне явище на нашому узбережжі. Погода видалась саме такою, якої мені хотілось, бо, повторюю, я надумав зробити велику прогулянку.

Ви спитаєте, куди я плив. Слухайте, і ви скоро знатимете.

Приблизно за три милі[6] від берега лежав ледь помітний острівець. Вірніше, не острівець, а риф, цяточка площею близько тридцяти квадратних ярдів. Він виступав над поверхнею моря не більше як на кілька дюймів, та й то коли був відплив, тому що під час припливу каміння зникало під водою, і тоді виднівся лише тонкий стовп заввишки в кілька футів[7] з бочонком угорі. Стовп поставили для того, щоб шлюпи й інші дрібні судна, які плавали по бухті, не розбились, налетівши на острівець під час припливу.

З берега острівець можна було побачити тільки тоді, коли стояв відплив. Здебільшого він був блискучого чорного кольору, але іноді ставав білим, ніби вкривався шаром снігу завтовшки у фут. Тоді він ясніше вимальовувався на тлі моря і мав привабливіший вигляд. Я знав, чому острівець міняє колір, знав, що білий покров, який подеколи з'являється на ньому, — це величезні табуни морських птахів, що сідають на каміння відпочити після перельоту або пошукати дрібну рибу чи рачків, викинутих припливом.

Можливо, тому, що острівець лежав далеко від берега, а скоріше через те, що на нього зліталися птахи з усієї бухти, він уже тривалий час цікавив мене. Очевидно риф був улюбленим місцем птахів, бо як тільки починався відплив, вони летіли до нього з усіх боків, кружляли навколо стовпа і сідали на чорні брили каміння. Острівець ставав білим. Це були чайки, але різних порід — великі й маленькі, — а інколи я бачив й інших птахів — морських ластівок і пірникоз, які теж літали над острівцем. Звісно, з берега важко було розгледіти їх, навіть великі птахи здавалися завбільшки з горобця, і якби вони не літали, збившись у табуни, їх зовсім не було б видно.

На мою думку, саме через птахів мене найбільше й тягло на острівець. Ще коли я був меншим, то захоплювався всім, що стосувалося природничих наук, а особливо пернатими істотами. Та й який хлопчик не захоплюється цим! Існують, можливо, науки більшої ваги для людства, але жодна з них не припадає так до смаку життєрадісній молоді і не знаходить більшого відгуку в душі, як вивчення природи. Може, через те, щоб глянути на птахів, а може, через щось інше, але мені завжди хотілося поїхати на острівець. Коли я дивився на нього, — а це траплялося щоразу, як я був на березі, — в мене виникало нестримне бажання дістатися туди і детально дослідити його. Я вивчив, яких обрисів набирає острівець під час відпливу, і міг би намалювати його по пам'яті. З боків він похило йшов під воду, а середина випиналася вгору. Таким чином, острівець нагадував величезного чорного кита, що нерухомо лежить на поверхні моря, а стовп на вершині був схожий на гарпун в його тілі.

Мені страшенно кортіло помацати цей стовп, дізнатися, з чого він зроблений, чи високий він зблизька, тому що з берега він здавався заввишки не більше ярда. Ще мені хотілось дізнатися, що являє собою бочонок на вершечку і як закріплений в грунті нижній кінець стовпа. Очевидно, стояв він дуже міцно: я часто бачив, як під час штормів хвилі перекочувалися через нього, а бризки здіймалися так високо, що не було видно, ні острівця, ні стовпа, ні бочонка.

Ах, скільки разів і з яким нетерпінням мріяв я опинитися на тому острівці! Але якось не випадало. Острівець лежав надто далеко, я не міг дістатись туди під час своїх звичайних прогулянок. Вирушати самому в маленькому ялику було дуже небезпечно, а плисти зі мною ніхто не погоджувався. Гаррі Блю якось обіцяв узяти мене з собою, але водночас підсміювався, що мені так хочеться відвідати острівець. Та чому б йому не сміятись? Гаррі часто пропливав повз острівець, їздив навколо і, немає сумніву, висаджувався там і прив'язував човна до стовпа, щоб постріляти морських птахів або порибалити, але мені ні разу не пощастило супроводити його під час цих захоплюючих прогулянок. Проте я сподівався, що кінець кінцем мені пощастить, та згодом надія зникла, бо я був вільним тільки по неділях, коли в мого друга роботи було найбільше — адже в неділю багато хто хотів покататися по морю.

Довго чекав я марно і, нарешті, вирішив більше не чекати. Того ранку я прийняв сміливе рішення: сісти в ялик і самому плисти на острівець. От який у мене був намір, коли я відв'язав човника і полинув на ньому в блискучий блакитний простір моря.

Розділ VI

ЧАЙКИ

Я назвав своє рішення сміливим, але сама по собі подорож на острівець не являла нічого особливого. Вона була сміливою тільки для малого хлопця, такого як я. Я мав проплисти на веслах три довгих милі по відкритому морю, майже загубивши з очей берег! Так далеко я ще ніколи не плавав. Та що там казати! Навіть на половину цієї відстані я ніколи не відпливав від берега. Самому мені траплялось віддалятися од суходолу не більше як на милю, та й то я плавав на мілині. Правда, з Гаррі я об'їздив усю бухту, але в таких випадках просто сидів на кормі і, покладаючись на вміння досвідченого човняра, не мав ніяких підстав чогось боятися. Інша річ — їхати самому: все залежало від мене, і якщо станеться щось погане, ніхто не допоможе мені, ніхто не дасть доброї поради… Ледве встиг я відплисти від берега на милю, як моя подорож почала здаватися не тільки сміливою, але й необережною. Я уже був ладен повернутися.

Проте мені спало на думку, що, можливо, хто-небудь дивиться на мене з берега. А що коли якийсь хлопець з тих, хто заздрив моєму вмінню добре веслувати, — такі в нашому селі були, — бачив, як я поплив до острівця? Він одразу ж здогадається, чому я повертаюсь, і, безсумнівно, назве мене боягузом. Отже, частково через таке припущення, а частково тому, що бажання відвідати острівець усе ще було велике, я зібрався з духом і з новими силами наліг на весла.

За півмилі від острівця я перестав гребти і обернувся, щоб подивитись на нього: він лежав просто за моєю спиною. З першого ж погляду я побачив, що острівець знаходиться над водою — якраз стояв відплив. Але чорного каміння не було видно, бо на ньому густо сиділи птахи. Здавалося, ніби на острівці відпочиває табун лебедів чи білих гусей. Але я знав, що то тільки чайки, оскільки деякі з них пролітали надо мною, інші сідали або знімалися з острівця. Навіть на такій відстані я виразно чув їхні крики. Проте чайок я міг почути й на більшій відстані, тому що вітру зовсім не було.

Тепер мені ще більше захотілось потрапити на острівець і глянути на птахів зблизька.