Морський орел - Сторінка 10

Зірваний стаксель то намотувався на коротку щоглу, то знову розмотувався, шалено ляскаючи від поривів вітру.

Берк тепер думав про себе. Він лежав, обхопивши руками звалені на. купу снасті — вітрило, гафель та гік. Він відчував біль там, де його зачепив зірваний стаксель. Тільки мені не щастить, мені одному, думав він, і йому стало себе шкода. Ще не зажила рана, а тепер отією клятою мотузкою і руки обдерло. Все одно станеться те, що має статися. Ця посудина неодмінно перекинеться. Її перекине вітер. Або море. Вся наша надія — грек. Тут усі надлюди, і я теж. Якби не це, то човен уже давно став би догори дном у цьому вирі піни. Та, мабуть, надлюдина — тільки цей грек, а Стоун і я — його частки, що крутяться навколо нього, як супутники.

Стоун теж надлюдина. Велетень, що має розум, але не має достатніх знань. Розумний велетень з обличчям боксера, а по очах видно, що не вдарить собаки, не скривдить дитини, не зробить нічого такого, що не личить робити людині. Я цинік. Мене добре пошарпало життя. І щойно мене вдарило оце вітрило. Не знаю, що це в мене таке липке й мокре — сіль чи кров. Якщо й далі віятиме цей вітер, то нас геть розпорошить, і ми попадемо в Єгипет у вигляді атомів, невидимих атомів, що їх хтось коли-небудь розщепить. Дурниці! І куди нас везе оцей навіжений грек? Я тепер серед надлюдей. Великих людей. Дурниці. Дурниці. Дурниці!

А вітер віяв, боляче обпікаючи мокре тіло. Віяв з усіх боків. Та найдошкульніше — з півночі. То був північно-західний пасат.

І тепер з ним боровся тільки Ніс.

Він був диханням цього суденця. Відбивався від усіх стихій. Хвилі намагалися вирвати в нього стерно. Він його вирівнював, трохи відпускав і знову йшов за хвилею, і ті штовхали човен уперед. Він застосовував прийоми джіу-джитсу. Піддавався морю й вітру, щоб потім використати їхній натиск і швидкість проти них таки. Вдавався до всіляких хитрощів. Ні море, ні вітер не могли його здолати. Він перемагав їх витримкою. І тепер від його витримки залежало все.

Це тривало мільйони років, тисячі геологічних епох, незліченну кількість людських життів. Ніс ставив човна то за хвилею, то впоперек, не даючи вітрові порвати клівери, що рухали човен уперед. Він то поступався вітрові, то знов брав своє назад.

Похмуре небо й сильний вітер прискорили настання ночі. Вона впала відразу. Вночі було так само, як і вдень, тільки куди важче. Ніс усе боровся з хвилями, тримаючи курс на білі мессарські піски.

І коли вони нарешті замріли попереду, він спершу аж злякався. Невиразно побачив берег в імлі. Побачив раніше від інших. Бо мав тренована око. Обриси берега губилися в тумані, гнаному вітром. Але берег був близько, дуже близько.

— Онде,—• гукнув він, певний, що й вони чекають.

Ніхто не озвався.

— Нарешті,— сказав він; мовляв, настав вирішальний час.

Отут він міг зазнати поразки. Це кульмінаційна точка двобою. На такій швидкості їх може викинути цей бурхливий вир і розбити в друзки об берегове каміння.

— Підніміть кіль! — гукнув він Стоунові.— Зараз же підніміть кіль.

— А це все впаде,— сказав Стоун. Він щосили притискав до себе оснащення.

— Піднімай ти,— сказав Стоун Берку.— А я впораюсь тут сам. Піднімай.

Берк знову прийшов до тями. Він став нишпорити руками в темряві. І намацав довге ребро на дні човна. Потягнув за вірьовку, що утримувала залізний кіль під водою. Відчув, як вона напружилась і затремтіла. Відчув опір. І свою втому.

— Швидше! — кричав йому Ніс.— Так, так. Угору.

Берк підсвідомо збагнув, що ця металічна смуга,

врізавшись у пісок, прониже човен, як рапіра. Він потягнув за вірьовку дужче й відчув, що далі кіль подається легко. Глибше сила моря була менша, і кіль був непідвладний їй. Він піднявся вгору. Навпомацки знайшов залізного шпинька, увіткнув у отвір і закріпив кіль.

— А тепер клівери. Опускайте клівери. По одному.— Ніс гукав йому так, ніби Берк був за двадцять миль від нього.

Човен мчав уперед. Берк важко побрів через воду на ніс. Він стомився й виснажився найбільше за всіх. Нічого не бачив у темряві. Намацав тугий і тремтливий шкот одного з кліверів. Відв'язав його і враз здригнувся, коли той вирвався в нього з рук, а клівер, звільнившись, заляскав у темряві так само несамовито, як стаксель удень.

Море билось об берег уже зовсім близько. Хвилі накочувались на пісок. А вони мчали верхи на величезному гребені хвилі.

Тепер усе, більше ніж будь-коли, залежало від Ніса. Він залишив один клівер, щоб керувати човном. Боровся з вітром, не даючи йому перекинути човен. І перемагав хвилю, заграючи з вітроіи. Він ставив човна не за хвилею, а боком до неї, і вітер натужно тягнув за клівер. Вітер був дужчий. Він гнав човна впоперек хвилі. Ніс ледве справлявся— з ним. Отак, майже боком, човен і вискочив до берега, що раптом виринув з темряви,— білий, чорний і ревучий. Ніс і далі тримав човен упоперек хвилі, прямуючи до тієї межі, де хвиля розбивалася й безсило розпливалася по піску. Він тримав його впоперек хвилі доти, доки за бортом з'явилася біла піна.

— Ну! — закричав він.

І відпустив румпель, а човен зразу ж розвернуло носом до берега. Висока хвиля підхопила його й понесла на собі. Човен летів стрілою на гребені високого, як гора, валу, а тоді, під гуркіт падаючої води, вдарився об пісок. Минула якась мить. Хвиля з шурхотом відкотилася назад но піску.

І знову настала вирішальна хвилина.

Вони вискочили з човна й почали тягнути його, радіючи, що в нього пласке дно, й проклинаючи тягар води в човні. Відтягали його, щоб урятувати від чіпкого прибою. Вони знемагали, але тягли й тягли, аж до вершини піщаного горба. Переможені хвилі сердито билися в білий пісок.

Вітер безпорадно метався навколо човна. І таки взяв з нього свою останню данину — рвонув невеличкого клівера й роздер його навпіл. Тоді підхопив обвисле лахміття й довго шарпав ним.

А потім змінив напрямок і рівно й сильно повіяв у бік Мессарської затоки й моря.

Розділ дев'ятий

Знеможені, прагнучи лиш одного — відпочити, Берк і Стоун ладні були отут і кинути човен. Та Ніс гримнув на них і примусив робити те, що потрібно. Він кричав, щоб вони тягли човен угору. Вище, на самий гребінь. Щоразу, коли вони спинялися, він лаявся і підганяв їх. Потім він почав підв'язувати вітрила. Виліз на бак і зробив усе це сам. Піймавши клапті клівера, він обкрутив їх довкола щогли й зав'язав вузлом. А грот закріпив довгими кінцями грот-шкота. То була вже не витримка, а просто рефлекс людини, яка звикла мати справу з вітрилами. І це може зрозуміти тільки той, хто також звик мати справу з вітрилами.

Потім вони пішли вздовж білого берега під крейдяну скелю, що кидала тінь. Вони опинилися в маленькій затоці, що мала форму півмісяця. Над нею нависла скеля. Під скелею вітер не дошкуляв. Чути було тільки його шум. Важко ступаючи по мокрому піску, вони дійшли до місця, де в скелі була заглибина. Невеличка печера біля її підніжжя. Тут вони поїли в'яленої риби й запили водою з бурдюка — усе це вони забрали з шафки в човні,— тоді полягали й поснули.

Уранці Стоун зібрався йти.

— Піду подивлюся кругом,— сказав він.

Берк і Ніс нічого не відповіли — вони спали.

Він зняв із себе пояс із "сміт-вессоном". Вийняв з кобури револьвер, а з нього п'ять патронів і розіклав усе це на піску сушити.

Потім оглянув бухту та її пологі береги, оточені стрімчаками. Море все ще бурхало. Човен лежав на боку, на високому сухому місці, куди не діставали хвилі. Він пішов не до нього, а попростував до білої скелі, під якою вони розташувалися. Вона стрімко височіла над ними, і тільки з одного боку був доступний схил. І він рушив до того схилу.

Підйом був теж досить крутий, але Стоун легко дерся вгору. Заважали мокрі штани, прилипали до ніг, та для такого здорового чоловіка це була просто дрібниця.

Він чомусь сподівався побачити дику, безлюдну пустелю, голі піски, де нічого не видко, хіба десь, може, який горбик у далечині. Він видерся на вершину, сподіваючись побачити саме таку картину. І враз упав долілиць. Бо просто під ним пролягала дорога, далі здіймався порослий лісом крутий схил, а ще далі лежала велика зелена рівнина з будинками, садами, городами, гаями, дорогами.

Потім він трохи звівся і обережно розглянувся. Побачив село, через яке протікав широкий потічок, що завертав біля підніжжя гори. Далі тягся морський берег. Неподалік — якийсь відгороджений прямокутник. Стоун здогадався, що то аеродром. Він кілька хвилин зосереджено думав. Потім переборов хвилювання, що охопило його, коли він побачив аеродром. Він рушив уперед, раз у раз озираючись. Йому хотілося узнати, що там, на високому краю скелі, яка нависла над затокою. Став підніматися пологим скелястим схилом, продираючись крізь низький чагарник.

Він побачив перед собою вершину піщаного горба навпроти моря. Побачив гірський схил, порослий молодняком. І просто перед собою чотирисантиметровий бофорс. Лафет гармати був прикритий мішками з піском, але довге дуло стирчало назовні. Він швидко озирнувся назад, на бухту. Човен, що лежав на піску, видно було тільки з одного боку. Але обслуга бофор-са, мабуть, бачила його всього. Потім, знову глянувши вперед, він побачив біля прикритої мішками гармати зелені двоспальні намети, розвішане на дере: вах манаття, довгі ящики з боеприпасами.

Стоун обережно приглядався, він за вдачею був обережною людиною. Він ніколи ні поспішав, ні боявся. Усміхнувся спокійною, живою усмішкою. Подумав, як усе це неймовірно безглуздо — і те, що треба ховатися, падати на пісок. І те, що взагалі він опинився тут. І сам він, рудий велетень із розкудланою рудою бородою, весь укритий шаром солі. А німці сплять за бофорсом.

Він не відчував ні страху, ні безпосередньої загрози. Цей лагідний чоловік бажав тільки одного: щоб нікуди не поспішати. Щоб рухатися спокійно, без поспіху.

Стоун знову подивився на аеродром Тімбакі. Звідти їм небезпека не загрожувала. А от оцей бофорс! Хоч би тільки Ніс і Берк не додумались підійти до човна.

Він легко й упевнено спустився схилом до бухти. Коли вийшов на берег, то побачив, що Берк і Ніс оглядають човен.

— Там, угорі, бофорс,— неголосно сказав він.— Вас можуть побачити.

Він почекав на них біля печери, де вони спали. Коли вони підійшли, він розповів про бофорс, аеродром і село.

— У вашого приятеля знайдеться ще один човен? — насмішкувато спитав Берк у Ніса.

— Увечері ми полагодимо свій,— сказав Ніс.— Нам треба було б підтягти його вище.

— А він дуже пошкоджений? — поцікавився Стоун.

— Пусте.