Морський орел - Сторінка 12

Треба мерщій іти звідси, бо ще трохи — й буде надто пізно.

— Знаю,— спокійно відповів Стоун.

— То поясни і йому.

■— Ні. Може, він і має рацію.

— Ні, не має.

Ніс люто глянув на Берка.

— Ви навіть не розумієте, що кажете,— сердито сказав він.— Це справжнє лихо — рибалці позбутися човна. У селі такого не залишать напризволяще. Всі по черзі даватимуть йому свого. Жити при залізного-лових і так нелегко. Коли забрати у рибалок ще одного човна — їм кінець. Це вже занадто. Зрозумійте. Я такого ніколи не зроблю.

— Саме час для докорів сумління,— сказав Берк.

— Я не можу йти проти самого себе. Чого ви хочете?

— Не знаю. Але ж ми сіли маком.

— Не розумію.

— Він каже, що ми в безвихідному становищі,—" пояснив Нісові Стоун. Потім звернувся до Берка: —" Нам воно байдуже. Але я його розумію. Він не може повернутися туди вдруге по човен. Та й стоянку там тепер люди, мабуть, стережуть.

— Ну то й що? Тут уже справа така: або беремо в когось човна, або залишаємось тут.

— Можна й інакше зробити.

— Цікаво, як? — сказав Берк.

■— Я ще не знаю,— відповів Стоун.

— Підемо по селах,— запропонував Ніс.— По-перше, нам потрібні харчі.

— А щодо харчів у вас немає докорів сумління?

— Його вагання легко зрозуміти,— лагідно сказав Стоун, щоб припинити цю розмову.

Енгеса Берка було побито з усіх боків. Ми — справжній тріумвірат, тільки ж я врешті-решт завжди зостаюся сам. У цих двох розум на один копил. Якого дідька вони потерпають через такі дрібниці, коли є надійний шлях до порятунку. Навіть якщо в селі повно солдатів, ризикнути варто. Ми знаємо місце, де є човни. Отже, треба піти туди і взяти один, це логічно.

— Може, якби я не знав, то дивився б на все інакше,— сказав Ніс, ніби виправдовуючи Берка.

'— Чого не знав?

— Якби я був у вашій країні, то дивився б на це так, як ви.

— А яка різниця?

— Велика.

Берк промовчав, визнаючи свою поразку.

Ще вдосвіта вони вилізли на білу скелю з пологого боку й почали спускатися за Стоуном по схилу гори, що підковою огинала село; над ними весь час гули літаки — неподалік був аеродром Тімбакі. Рудий Стоун вів їх з властивою для нього впевненістю. Але куди саме — жоден з них не знав.

Берк усе ще був злий, вважаючи, що вони чинять безглуздо, але заразом він і дивувався. Він думав про незворушний Стоунів спокій. Про те, як мало той взагалі розмовляє. Він — ніби буфер між ним, Берном і Нісом. Оцей незворушний Стоунів спокій дратував Берка. Ось вони йдуть кудись, аби тільки далі від за-лізноголових. А потім що, хай йому чорт! Що? Що? Що? Тепер він починав розуміти те, що з самого по* чатку передбачав Стоун: не можна здійснити втечу точно за планом. Ось тепер вони вдаються до такого, що анітрохи не посуває справи вперед: тільки міняють місця схованок. Вони вже діють без усякого плану. Енгеса Берка це злило, бо він вважав, що найрозумніше було б вернутися до Спада по другий човен.

Стоун ані злився, ані нервував, як Берк. Для нього те, що вони оце робили, було потрібним відступом. Вони зазнали поразки, і треба було берегти себе для наступного разу. Це не вимушений відступ. Стоун умів терпіти.

Для Ніса не мало значення — поїхати чи залишитися. Це не так важливо. Щоправда, він таки хотів дістатися до Єгипту. Але не дуже вірив, що ця втеча йому щось дасть. Просто тут він не бачив ніяких перспектив, тому й поривався кудись. Та ще палко бажав бути там, де вирішується доля боротьби. Де триває безпосередня боротьба. Тут, на Кріті, вона не була безпосередня, і те, як вона скінчиться, залежало від зовнішніх подій. Ні. Ні. Ні. Краще бути там, де б'ються армії, де все вирішується у бою віч-на-віч. Це краще, ніж удари з-за рогу. Бо тут інакше й бути не

може. І стоять за цим, він розумів, прості й природні почуття. Але ж це не вирішальна боротьба.

І вони йшли далі.

А Стоун вів їх, не зупиняючись. Минаючи села манівцями, вів до самого ранку. Він пам'ятав тільки ту картину, яку побачив учора вранці зі скелі. Але був певен, що йде правильно. Він вів їх на південь від Тімбакі, намагаючись триматися паралельно, вздовж Астеруського хребта. Вони то спускалися, то піднімалися, долаючи невисоке передгір'я з боку Мессар-ської рівнини. Але на рівнину не виходили. Що далі від моря, то густіше гори були порослі кленами й платанами, й коли вони опинилися в гущавині, Стоун спинився.

— Ми відійшли вже досить далеко,— сказав він.

Ось-ось мало зійти сонце.

Вони мовчки сіли. Берк озвався першим.

— Ну, а далі що? — спитав він.

— А ви що думаєте? — спитав його Ніс.

— По-моєму, треба йти в оте село по човен.

— Облиш,— сказав Стоун.

Раптом Берк не витримав. У нього вже давно накипіло на душі.

— Слухайте,— сказав він.— К бісу вас обох! Я вернусь у те село й візьму човен. Ви йдете зі мною? Йдете чи ні?

Він встав і заходився знімати мокре листя, що поналипало на підошви його черевиків.

— Я знайду дорогу,— сказав він.

— Знайти, може, й знайдеш,— повільно мовив Стоун.

— Атож. І якось уже попливу на клятій посудині.

— Ви не розумієте, що збираєтесь робити.—— Тепер зазнавав поразки Ніс.

— Добре розумію,— відповів Берк.

— Ні, не розумієте,— сказав Ніс.

— Вам добре,— провадив далі Берк.— Ви ж тутешній. А я не хочу тут залишатись. А без човна звідси не виберешся.

— То ти таки йдеш, Енгесе? — спитав Стоун, допомагаючи йому викрутитись.

— Так.

— А чому б нам не спробувати в іншому місці?

■— Де це — в іншому? Більше такого місця немає,— сказав Берк.— Хіба не так?

— Та ніби так,— ухильно й знехотя промовив Стоун.

— Хоч у якому селі візьмеш човна, все одно,— сказав Берк Нісові.

— Але не два з одного села,— сказав Шс.

— Яка різниця? — Енгесові вривався терпець.

— Для такого села — велика.

— Не розумію. От коли за них візьмуться німці, тоді їм буде не з медом. Безглуздо виявляти добрість там, де інші жорстокі.

— На мене не розраховуйте.

— Гаразд, чорт забирай, то хоч вернімося туди. Може, вони нам підкажуть, де ще можна дістати човен. Може, пересидимо у них.

Запала довга мовчанка.

— Та воно ніби й можна,— повільно й невпевнено сказав Нісові Стоун.

Ніс здвигнув плечима. Вибору не було. Він це бачив і сам не міг нічого запропонувати. Він розумів цих двох, а от вони його не розуміли, коли йшлося про човен. Взяти один човен чи два в такому селі, як Сірнос,— велика різниця. Але ні до чого бути добрим там, де залізноголові поводяться жорстоко — тут Берк правду каже.

— Коли ллється кров, треба або її пити, або вмерти,— тихо мовив він по-грецьки, повторюючи приказку так, як згадав.

— Що? — спитав Берк.

— Та це я по-грецьки.

— То ви йдете? — рішуче спитав Берк.

Ніс знову здвигнув плечима.

— Я йду. Але човна не проситиму.

— Гаразд. Тоді ходімо,— сказав Берк і нетерпляче рушив уперед, ніби боявся, що вони передумають.

Розділ одинадцятий

їх повів Стоун. Хоч їхній шлях вів по велелюдній Мессарській рівнині, він сказав, що тепер вони йтимуть вдень і вночі. Вдень вони спинялися тільки тоді, коли йти було справді небезпечно. Вночі зовсім не спинялися. Інтуїція гіе підводила Стоуна. Точно орієнтуючись, він жодного разу не помилився, хоч здебільшого місцевість була незнайома.

Нарешті вони перетнули Мессару й повернули на північ, у тінь Іди. Йшли у напрямку Спадиного села. У невеликі гірські села вони заходили навіть удень.

Якось вони зайшли в село Сарос, яке було більше за інші. У ньому була кав'ярня. Вони схаменулись надто пізно. Не звернули уваги на те, що це велике село. Кав'ярня була лихим знаком. Бо кав'ярні траплялись тільки у великих селах. А у великих селах звичайно стояли й залізноголові.

Вони обережно йшли кам'янистою вулицею. Але найбільше все ускладнилось, коли вони наткнулись на перукаря. Вони побачили його на вулиці, він голив голову дебелому крітянинові в білій сорочці.

— Саме це мені й треба,— сказав Берк товаришам.

Він говорив тихо, перукар був уже близько. Крітя-нин сидів у кріслі, поставленому на веранді, а перукар милив йому однією рукою голову, а другою голив,

— Ну, то як? — спитав Берк.

— Щодо цього? — озвався Стоун, погладжуючи бороду.— Я б ризикнув.

— А платити чим ви будете? — спитав Ніс.

— Поголить бороди, тоді й побалакаємо,— відповів Берк.

— Може, він нам позичить бритву? — сказав Стоун.

— Сумніваюсь,— уїдливо відповів Ніс.

— Запропонуймо йому родзинок,— сказав Стоун.

— Хочете зразу викрити себе?

— Ет, спробуймо,— з усмішкою мовив Стоун.—-Що буде, те й буде.

— Гаразд,— відповів Ніс.— Я спробую йому пояснити.

— Що пояснити? — хрипким шепотом швидко спитав Берк.

— Що треба,— сказав Ніс.

Колись був севільський цирульник; цирульник Гіббонс, котрий відрізав голови сімнадцятьом клієнтам ; цирульник — король Алжіру; а це був просто перукар, а перед ним стояло три чоловіки. Один рудий, високий, справжній велетень, з квадратним обличчям. Другий — Маленький, з цупкою бородою, яку .не візьме жодна бритва. Третій — широкий, майже круглий, не борода, а саме тобі задоволення — і ріденька, й м'яка.

— Калімера,— сказав Ніс.

— Калімера,— відповів перукар. Він був в окулярах з овальними скельцями й скидався на сфакійсько-го селянина. На Кріті перукар — це вічний мандрівник. Це найбільш непосидюча і неспокійна людина.

Помовчали. Перукар старанно голив чоловіка в білій сорочці, відтягуючи шкіру.

— Фос? — спитав він, що означало: "Ви ба

жаєте?"

— Так,— відповів Ніс.— Ми бажаємо поголитись.

— Зараз. Я вже майже скінчив,— сказав перукар.

Він знов намилив голий череп старого в білій сорочці. У нього була широка англійська бритва, якою він легко водив по голові. Троє стояли мовчки, дивлячись, як він працює. Він упорався з головою, поголив щоки, потилицю й двічі пройшов підборіддя. Потім витер об долоню бритву, склав її й заховав у парусиновий футляр. Ще раз провів рукою по голові старого й сказав, що все готово.

Старий у білій сорочці встав, позираючи на трьох чоловіків. Провів рукою по голові. Потім, понишпоривши в маленькому гаманці з гудзиком, дістав кілька жовтих монеток — драхм. Постояв хвильку й зайшов до кав'ярні.

— Ми з Дікте,— чемно сказав Ніс.

— А на Ласіті вже немає снігу?

— Немає.— І додав: —У нас немає дрібних грошей.

— І нічого немає?

— Є торбинка родзинок.

і— Хочете поголитись усі троє?

■— Так.

— Де родзинки?

Ніс не міг спитати Стоуна по-англійськи.