Морський орел - Сторінка 3

Якщо стежка йде вниз, то спускається вона десь ізгори. І він поповз навкіс униз, до тієї стежки. Діставшись до неї, взяв праворуч і подався вгору. Вгору, сповнений несамовитої надії, що вона виведе на ту стежку, якою він сходив униз. Що він знайде дорогу до села, де йому дали хліба. Треба ж йому десь приткнутися, він же поранений, із рани йде кров. Кров має ж бути гаряча. А йому холодно.

І він сповільнив ходу. Він уже досить високо, тепер можна й не бігти. Раз у раз оглядався, хоч і знав, що втече від них, якщо весь час підніматиметься вгору.

Угору.

І раптом подумав про високого Ріда. Він розумів, чому Рід кинувся бігти. Тільки ж це нерозумно, навіть якщо ти боїшся. Усі бояться, але той, хто може притлумити в собі страх, не попадає в халепу. Виходить, що не боятися — це означає долати в собі страх. Тоді й не кинешся отак навтіки. Коли б Рід не побіг, може, все кінчилося б гаразд. А так він навряд чи врятувався. Вони, мабуть, наздогнали його на тій стежці. Він, певно, так і біг тією стежкою вниз, і вони наздогнали його там, де вона повертає в гай. Бідолаха Рід, гарний був наймит на фермі. Та більше йому вже не доведеться працювати на фермі. Кинувся вниз. Я теж, але не так. Я вмить опинився внизу. А тепер знову йду вгору, хоч і не скоро зійду вниз через оцю закляклу ногу. Ось як буває, коли погарячкуєш. Та якщо вже йдеш на таке, то важко не гарячкувати. А зараз я повинен знайти село, де живе той ведмідь, отой сивий крітський ведмідь. А далі? Звідки мені знати? Як іще буде з ногою? Бідолаха Рід. Добрий наймит, нерозумний хлопчина Рід.

І він козячою стежкою ішов далі вгору, ішов важко, з зусиллям.

А добрий наймит, нерозумний хлопчина, бідолаха Рід лежав десь мертвий, роззявивши рота, витріщивши очі.

Коли смеркло, йти стало ще важче. В темряві не видно було козячої стежки. Раз у раз він збивався з неї і потім, повзаючи навкарачках, знову шукав. І навіть повзаючи, мусив тягти праву ногу. І від того повзання йому ставало кепсько. Він не відчував цього, доки не довелось повзати. Не знав, що від того буває кепсько. Якщо доводиться повзати навкарачках, то це доконує тебе зсередини.

— Погано,— сказав він сам собі.— Якщо доведеться ще так повзати, мені каюк.

Його змагав сон. Він сів на хвильку відпочити і заснув. Тоді він знову рушив уперед і йшов без упину, доки не побачив праворуч на схилі нерівні шереги лоз, що біліли в досвітній імлі.

То був Сен-Ксентос.

Він важко пішов угору, навпростець через схил, шукаючи стежку. Виходив то на одну, то на другу, збивався, аж поки, хитаючись, мов п'яний, дістався до села. До самого села. Був майже без тями — з утоми й зі страху, що доведеться знову повзти. Це найбільше його жахало, він ніколи більше не хотів повзти, ніколи, а особливо тепер.

Він вийшов на стежку, що оббігала будинок на палях. У селі ще ніхто не прокинувся. Не чути було навіть оцтового запаху вина. Валували собаки, але його бентежило, що він не чує цього запаху, хоча був певен, що це те саме село. Спинився на закляклих ногах і сказав:

— Кепсько. Не пахне, зовсім не пахне. А так сильно пахло...

І впав долілиць посеред села.

Розділ третій

Потім він їхав на віслюкові, лежачи на животі впоперек дерев'яного сідла. Був уже ясний день, і він дивився, як під ним пропливають маленькі лусочки сланцю, маленькі ямки й більші, усякі ямки, рівні місця, круглі дірки, камінці, чорний пил; гладенькі шари, подовбані шари — усе це пропливало плямами й смугами перед його очима. Лежачи на сідлі, Берк іще не зовсім отямився. У нього був повний шлунок, і він догадався, що то в селі виноградарів його нагодували сиром. А більше нічого не усвідомлював.

Коло віслюка йшло двоє крітян. Вони везли цього австралос із раннього ранку й уже потомилися. Один був той самий сивий крітянин. Другий — хазяїн віслюка. Це був віслюк діктейської породи, найкращої на Кріті. Обидва йшли перед віслюком, розмовляючи.

— Хто це такий — австралієць? — спитав хазяїн віслюка.

— А по-твоєму, хто? — спитав і собі сивоголовий крітянин.

— Звісно, той, що розмовляє австралійською мовою.

— І народився в Австралії.

— А якою мовою розмовляють австралос?

— Не знаю. Чого нам надто чіплятися.

— А хто чіпляється? Хіба це не мій віслюк?

— А при чому тут мова австралос?

— Ет, нічого ти не розумієш.— Хазяїн віслюка брав усе це близько до серця.

— Він буде вдячний. Не хвилюйся,— сказав сивоголовий.

Хазяїн віслюка нічого не відповів, бо вони саме підійшли до виїмки у схилі Юктасу, що була надто глибока та велика для печери і скидалася скоріше на велетенську терасу. Віслюкові було нелегко, бо туди не вело жодної стежки. Обидва крітяни помагали йому, хоч то й був віслюк діктейської породи, нарешті вони дісталися до виїмки й рушили всередину її.

Енгес Берк, котрий лежав, розплющивши очі, але ще не зовсім притомний, відчув, що його стягують з віслюка. Далі несуть кудись углиб. Він чув над собою грецьку мову, бачив позаду стіну й ковдри. А сам усе намагався відчути оцтовий запах виноградарського села і непокоївся, що його зовсім не чути.

А далі не було нічого. Нічого, доки він не отямився, відчуваючи, що йому треба позбутись усього, що у нього всередині. Не думаючи, сів і, перехилившись, виблював самим тільки слизом.

Було ясно.

Але було і ясно й темно водночас. Відчувши приємну полегкість, Берк випростався і побачив, що він у ямі, запнутій угорі брезентом. Вітер ворушив брезент, і світло, й темрява гойдалися.

І він побачив навколо ще кількох чоловік. Усі вони лежали.

Він бачив, що лежить у ямі, стіни її, обкладені плитами, старі й крихкі, проросли травою. Він почув запах, справді пахло, але лікарнею — ефіром і спиртом.

Потім до нього підійшла висока жінка, гречанка, незграбно стала навколішки й потягла з нього ковдру. Отоді Берк відчув своє стегно. Спершу дуже заболіло, а тоді полегшало. Він побачив просочену кров'ю пов'язку. Жінка — вона була в довгому чорному фартусі — заходилася знімати пов'язку, й Берк аж підскочив.

— Легше,— сказав він їй.

Вона робила своє, підняла йому ногу, щоб легше було перев'язувати. Пов'язка була брудна, й він догадався, що то його сорочка; лежачи отак з піднятою ногою, Берк роззирався довкола. На підлозі лежало ще шість чи сім чоловік. Підлога була теж застелена брезентом. В одному кутку було два вогнища, загороджені двома кам'яними плитами, як ті, що на стінах. Майже всі лежали з другого боку ями. Тільки двоє сиділи, обидва — чорняві греки. У одного все обличчя було забинтоване, другий був зовсім без пов'язки. І більше ніде нічого не було, крім двох чорних казанків на вогні.

Нарешті жінка розмотала пов'язку, зняла тампон з чистого клаптика матерії і обережно перевернула Верка на лівий бік.

— Котра година? — спитав він у жінки, лежачи на боці. Навіщо — і сам не знав.

Жінка похитала головою, двоє, що лежали навпроти, глянули на нього.

Заговоривши, Берк відчув сухість у роті й горлі; брезент проти його обличчя був мокрий і брудний від блювотини.

— Я хочу пити,— сказав він жінці.

Вона перевернула його на живіт і гукнула когось. Берк силкувався згадати, як по-грецькому "вода", але не міг; усе ще почував себе надто стомленим, до того ж коліно жінки тиснуло йому на крижі.

Потім підійшов хтось із тампоном у руці, помацав йому стегно і перевернув Берка знову на лівий бік.

Цієї хвилі він згадав, як, ідучи, дивився на будинок на палях. І раптом якимсь дивом опинився тут. Сто чортів, та це ж якась яма. Мене, певно, захопили в полон, і я скоро опинився в Stalag 1 IV, V або VI — римськими цифрами.

— Що це? — спитав він не думаючи.

— Вам уже краще,— відповів йому хтось по-англійськи.

— Так,— мовив Берк.

Він не бачив, хто там, бо жінка вже перев'язувала його, й він лежав спиною до співрозмовника.

— Що це за яма? — знову спитав він.

— Ніхто не знає,— почулось у відповідь.— Певно, руїни Мінойських лазень. Але французи твердять, що їут була Зевсова гробниця. Я цьому не дуже вірю.

Берк помовчав, доки жінка перев'язувала його; потім перевернувся горілиць і надто рвучко сів.

— Не тисніть на цей бік.

г-

1 Табір для військовополонених (нім.).

Тепер Берк побачив свого співрозмовника. Молодий, широка чорна борода, окуляри — товсті скельця в чорній оправі.

— Ви лікар? — спитав Берк.

— Так.

— Німець?

— Грек.

— Це часом не німецька витівка?

Лікар похитав головою й відповів:

— Ні.

— А що ж це таке? Ми в селі?

— Ні,— відповів лікар.

— Хай йому чорт,— сказав Берк.— Що все це означає? І взагалі що сталося?

— Ви знепритомніли біля села Сен-Ксентос.— Він вимовляв це слово на грецький манір "Сан-Ексентос".— Втратили багато крові. Знаючи це місце, вас привезли сюди на тварині.

— На віслюкові,— сказав Берк, пригадуючи подовбаний і гладенький сланець та камінці.

— Так. Я вже забув англійську.

— Ні, чого ж,— неуважливо відказав Берк.— А все-таки що це за місце?

— Гарна схованка. Але довго ми тут не будемо.

— Госпіталь?

— Та щось таке.

— Для греків?

— Для всіх, хто тут, на Юктасі. Залізноголові тепер нишпорять у цьому районі, і в селі для нас небезпечно.

— То ви — бійці Опору?

— Не розумію?

— Партизани?

— Ні,— похитав головою лікар.— Партизани пішли на схід.

— Мені теж треба звідси вибратися,— сказав Берк.

— Тільки не сьогодні. Зараз вам не можна рухатись.

Лікар сказав жінці щось по-грецькому і став на одне коліно. Тепер за скельцями окулярів Берк бачив його спокійні очі й нерухомі губи.

— Що там? — спитав Берк, спершись на лікоть і показуючи на своє стегно.

1— Дрібниці,— відповів лікар.— Зараження немає. Нічого страшного. Всередині чисто, зовні чисто. Я наклав шви. У трьох місцях. Втрата крові, та й годі. За кілька днів усе буде гаразд.

— Небезпеки немає?

— Ні. Камінці були пласкі й гострі, зайшли й вийшли.

— А куль не було?

— Ні. Камінці, гострі, як ножі.

— Я зможу ходити?

— Завтра. Підете й попадете просто в руки заліз-ноголовим.

— А хіба тут не високо? Не високо? — повторив він.

— Високо, але залізноголові піднімаються дедалі вище. Чого ви спускалися вниз? Це ж правда — ви ішли вниз?

— Так,— визивно відказав Берк.

— Тепер не той час. Залізноголові піднімаються чимраз вище.

— Тому й мені треба йти звідси.

— Підете завтра.

— Що сталося з моїм супутником? Ви про нього нічого не чули?

Лікар похитав головою і зняв окуляри, щоб протерти їх.