Морський орел - Сторінка 6

Він хотів, щоб я навчився читати й писати. Приїжджаючи на Кіпр, він залишав мене в одній грецькій церковній школі. Там я й вивчив англійську, бо Кіпр належить англійцям. Вивчав і релігію. Потім батько забирав мене на якийсь час на каїк і вибивав у мене з голови всю релігію, якої я навчився в школі. Навіть у цьому він був бунтар.

І Ніс почав розповідати, як уміють це робити тільки греки. Він говорив докладно і послідовно, просто, але в епічній формі, як Лев Толстой. Греки завжди так говорять, коли розповідають про себе, і в цьому — вияв приязні та поваги до слухача. І цей грек із злобою в душі і диким завзяттям в очах почав саме так.

— Коли Метаксас захопив владу, батько вирішив, що настав час діяти. Я теж так думав. Ми тоді возили гравій до Єгипту. А там брали бавовну і йшли далі через Суецький канал, Червоним морем, часом аж до Кувейту. Найкращі арабські каїки будують у Кувейті. Але ми там діставали зброю, яку німці давали арабам. А попадала вона до нас, і ми боролися з нею проти метаксистів.

— Як ви провозили зброю через Суец? — запитав Берн; він піднявся, глянув на дорогу, знову ліг і слухав далі.

— Ми везли її в бочках із бензином. Просто через канал. І віддавали жителям Пінда, котрі готували повстання проти метаксистів.

— Дивно, як вам щастило проскакувати,— ліниво сказав Стоун.

— Метаксисти дізналися про це і якось уночі застукали нас поблизу Мірабелли. Нас догнали бензи-нас 1 із панцерника. Вони знайшли бензин і вилили його в море. Знайшли і зброю, але мого батька розлютило не це, а те, що фашисти вилили бензин. Він лаяв їх так, як тільки лають фашистів, і на чому світ стоїть кляв Метаксаса. А потім двох скинув у воду. Тоді вони осліпили нас прожекторами, обстріляли з кулеметів і забрали в полон. Батька, п'ятьох матросів і мене. Більше я нікого з них не бачив.

— А що вони зробили з вами?

— Мене одвезли до Ларісси й ув'язнили в фортеці. Три роки просидів там.

■— Втекли?

■— Коли почалася війна з італійцями, мене мобілізували в армію. Думали, що я покорюся Метаксасо-ві, а це неможливо. Про батька я більше нічого не чув. Мабуть, його розстріляли.

Він замовк. А Стоун спитав:

■— Чому ви так думаєте?

і— Вони розстрілювали всіх, кого звинувачували у підготовці до повстання.

•— Чому ж тоді вас не розстріляли?

—— Не знаю. Може, вважали, що я надто молодий і що в усьому винен батько. Я радий, що з метакси-стами покінчено,— сказав він згодом зовсім просто.

— От приїдете в Каїр, а вони там на вас чекатимуть,— сказав Берк.

— Не думаю. Більшість із них зосталася служити італійцям і німцям.

'— Усе може бути,— сказав Стоун, підводячись.

■— Мені це байдуже,— сказав грек. Він пильно дивився на Берка.— Я думаю про інше. Тепер нема сенсу воювати проти метаксистів, якщо перед нами залізноголові. Залізноголові — основний ворог.

Він підвівся і глянув на шосе, де за поворотом на Кастеллі зникали останні грузовики. Внизу, освітлена сонцем, лежала широка долина, зелені розлогі платани стелили довгі тіні на землю, білу від тріасових вапняків, що давали силу виноградним лозам.

■— Пора йти,— сказав грек.

— У долину?

— Так.

— Що ж, ходімо,— сказав Берк. Він підвівся, незграбно стаючи на ноги.— Вій, вітре, вій,— мовив і слідом за іншими пішов униз.

Розділ шостий

Вони стрілися з німцями, коли переходили Омфа" лійську долину. За ніч вони пройшли її майже всю І нікого не зустріли, хоча весь час чули рух німців нц дорозі. Уранці знову подалися вгору, на південь. Ішли мокрим від роси оливковим гаєм. Його перетинав яр, дорога вела по м'якому дну. До неї вони і спускалися схилом, коли почався ранок. Світало, з дрібного листя спадала роса. Два хлопці, що пасли череду кіз, дружньо привіталися з ними. І враз перед ними наче вродилися німці. П'ятеро йшли польовою дорогою, і їхні залізні каски блищали від ранкової роси.

— Тікаймо,— пошепки мовив Стоун.

— Стійте.— У такі хвилини Ніс робився страшний.

— Вони бачать нас,— сказав Стоун.

— Стійте.

Бернові не треба було повторювати двічі. І вони застигли на місці. Патруль підходив, дивлячись на трьох крітян, що стояли край оливкового гаю і зацікавлено розглядали їх. Троє крітян тримались напружено, вигляд у них був дурнуватий. Вони роздивлялися каски залізноголових; до однієї прилип шматочок червоної кастеллійської землі. Вони ждали, поки німці пройдуть повз них. Німці плентали нерівною стомленою ходою тупих і байдужих людей. їхні чоботи були вимазані мокрою червоною землею.

Німці пройшли мимо. їхні очі неуважно ковзнули по тих трьох на схилі.

І тоді троє знову рушили через Кастеллі. Йшли через оливкові гаї, що смоктали поживні соки з тріасової рівнини. Скрадалися по вузьких стежках і вдень часто проходили повз білі сільські будиночки. Але обходили їх здалеку, так само, як і стрічних крітян, що, ведучи віслюків, ішли до оливкових гаїв. Берк раз у раз відчував, як йому боляче стріляє в ногу.

Дві доби, вдень і вночі, вони йшли за впертим греком, який ризикував там, де, здавалось, і ризикувати не було сенсу. Ховалися в сутіні біля підніжжя гір і більше не зустрічали німців, хоча здалеку часто бачили їх.

Ішли на південь.

Потім видобулись на крутий перевал. Повівав тихий вітер, доносячи пахощі мандаринових гаїв унизу.

А далі — море. Запах моря, насичений випарами віковічних шарів. І в ньому чути було залізо, в тому запаху, що летів далеко в гори.

Розділ сьомий

Тепер Ніс вів їх у визначеному напрямку. В обхід, минаючи села, що подекуди тяглися уздовж вузенької

смужки берега. Увечері, коли стало вже темно, вони повернули на захід і йшли знову через неходжені гори, що спускалися просто до моря.

Під однією такою горою, при місяці, що світив високо в небі, вони побачили маленьке село. Воно тулилося в глибині довгої вузької затоки, схожої на знімок норвезького фіорду. Біля села починалася й ішла далеко в гори ущелина. її добре було видно згори, де вони стояли.

— Прийшли,— сказав Ніс. Сказав майже байдужим тоном.

— Я голодний як чорт,— сказав Берк.

— Тут нам дадуть попоїсти,— сказав Ніс.

— А ви певні, що ваш знайомий зараз тут? — спитав Стоун аж надто спокійно. В неквапних очах цього чоловіка проглядало щось афінське. Як і в його рудій бороді, що стовбурчилася теж якось дуже спокійно.

— Якщо живий, то тут,— відказав Ніс.

— А якщо ні?

— Спершу подивимось.

— Хто він? Власник каїка? — Берк навмисно вжив це слово.

— Ні. Рибалка, але незвичайний. У нього тільки одна рука.

Піщаним схилом вони спустилися вниз до села. Там було з п'ятнадцять хаток. Вони стояли в один ряд понад дорогою, біло-голубою від вулканічних розсипів породи. Другий бік дороги — нерівний, кривулястий — обривався просто в море. Вузька затока попереду ширшала, переходячи в Мессарську бухту. Обидва гористі береги сходилися далі, в глибині острова, і між ними видно було пересохлу річку.

— Я тільки не пам'ятаю, котрий саме будинок його,— мовив Ніс, коли вони підійшли до села.

— Ви думаєте, тут є німці? — спитав Стоун.

— Неодмінно,— насмішкувато відповів Берк.

Ніс розчинив благенькі, косо начеплені двері. Не стукаючи. Просто штовхнув двері, й вони вступили до низької кімнати з голими стінами. В темряві нічого не було видно, але Ніс, не роздивляючись далі, повернувся й рушив до дверей.

— Здається, не тут,— сказав.

Неквапно вийшов. Став на вулиці й пильно подивився на інший будинок. Потім так само пильно — на зачинені віконниці. Хатки щільно тулились одна до одної, і тільки двері вирізняли їх.

— Ходімо он до тої,— сказав Ніс. Він не постукав, а відразу впевнено зайшов. Пригнувся, щоб краще розглянутись у темній кімнаті. Тут теж були голі стіни і чимсь смерділо — чи то дохлою рибою, чи фарбою.

— Тут,— сказав він, і його супутники теж зайшли. Ніс зачинив двері.

Потім гукнув:

— Спада! — І легенько постукав у якісь двері далі. І знов гукнув: — Спада! — Зачекав.— Спада! — крикнув уже сердито і додав голосно по-грецьки: — У тебе що — вуха позатикані губкою?

— А може, його й справді немає живого,— сказав Берк.

— А це його будинок?

Раптом вони почули, як хтось швидко заговорив у сусідній кімнаті.

— Отепер начуваймось,— сказав Стоун.

— Е па,— сказав хтось. І додав знову по-грецьки : — Хто там?

— Це я, Ніс. Виходь, Спада.

— Хто-хто?

— Ніс, син Галланоса. Виходь, Спада.

У темряві рипнули двері, загорівся сірник, і вогник поплив до ліхтаря, що висів на стіні, той раптом спалахнув, освітивши кімнату. Стоун і Берк мимохіть глянули на руки чоловіка — чи це він? У нього була тільки одна рука, але їм усе ще не вірилося. Господар стояв перед ними у довгих вовняних підштаниках, що повіддимались на колінах, і грубій полотняній сорочці. Ліхтар освітлював одну руку і куксу другої.

— Я Ніс,— нетерпляче повторив грек.— Галлано-сів син.

— Молодий орел.— Спада нарешті збагнув.— Оце так несподіванка.— І вдоволено засміявся.

Він поцілував Ніса. У цього чоловіка були каштанові чуприна та борода, вишнево-смагляве обличчя й веселі, з металічним блиском, очі.

— Слава богу,— сказав Берк, побачивши поцілунки.

Стоун сів на дерев'яну лаву і віддихався.

Полилася швидка грецька розмова. Спочатку говорив один, потім другий. Говорили про Нісового батька. Він, Спада, знав, що того забрали на панцерник, а це вже не жарти. А потім? Нічого, сказав йому Ніс. Він нічого не знав. Далі говорили про тюрму, про мобілізацію, про те, що він іще жде, але надія слабка, бо, видно, батька розстріляли.

— А тепер?

— Тікаю від залізноголових. А ці двоє — австра-лос.— Ніс показав на своїх супутників, і ті підвелися. Спада подав їм руку, і вони незграбно потисли її, бо рука була ліва.

— Сідайте,— гречно сказав він.

Ніс переклав, Берк і Стоун сіли, мовчки ждали.

— Нам потрібен човен,— чемно сказав йому Ніс.

— Куди їхати?

— Вітер дме на Єгипет.

— Ти не повернешся? — Спада відкинув назад своє бронзове волосся.

— Ні, поки все тут не стане знов наше.

■— У мене тільки один човен, а я вже одружений.

1— Одружений?

— Так.

Він обернувся й покликав і

— Смаро!

Вона не одізвалась, а зразу вийшла. Це було зовсім зелене дівча. Усі троє дивилися на цю сімнадцятирічну крітянку, дружину старого Спада. Міцний дід цей Спада. Ніс швидко пояснив по-англійськи, що це — Смаро, дружина Спада.

Енгес Берк подивився на неї очима чоловіка, бо то була жінка, в якій світилося вдоволення й спокій.