Морський Вовк - Сторінка 13

Він вибрав велику необчищену картоплину і стиснув її в жмені. З-поміж пальців бризнула юшка. Решту він кинув назад у посудину, повернувся і пішов. А я вжахнувся: що б могло статися зі мною, якби це страховище приклало до мене всю свою силу?

Та все ж три дні відпочинку пішли мені на добре: коліно моє трохи підгоїлося, пухлина стухла, колінна чашечка ніби стала на місце. Але ті три дні завдали мені й прикрощів, як я й думав. Томас Магрідж мав видимий намір поквитатися зі мною за ті дні. Він злостився, лаяв мене без угаву, накидав мені свою власну роботу. Раз він навіть кулака підняв на мене, але я й сам уже озвірів і так вищирився на нього, що він злякався й відступив. Певно, непринадний вигляд був у мене, Гамфрі Ван-Вейдена, ту хвилину. Я скорчився за роботою в кутку смердючої корабельної кухні, і обличчя моє повернене вгору, до обличчя людини, що хоче вдарити мене: вищиривши зуби, я гарчу, як собака. В погляді моєму жах і безпорадність укупі з відвагою, що вони породили. Не люблю я про це згадувати, воно мені приводить на пам’ять щура в пастці. Але ж таки від удару я врятувався.

Магрідж відступив і подивився на мене з такою ж ненавистю й злістю в очах, як і я на нього. Ми нагадували двох звірів, що вишкірилися один до одного, сидячи в одній клітці. Томас Магрідж був боягуз і побоявся вдарити мене, бо я не знітився перед ним. Тоді він вибрав інший спосіб залякати мене. У камбузі був лише один кухонний ніж, хоч трохи здалий. За довгі роки служби його сточене лезо зробилося вузьке й тонке. Ніж мав страшний вигляд; напочатку я навіть здригався щоразу, коли мусив брати його до рук. Кок позичив у Йогансена брусок і почав хвацько гострити ножа, значуще поглядаючи на мене. Він гострив його цілий день. Кожної вільної хвилини він брався за ніж і брусок. Ніж став гострий, як бритва. Магрідж усе пробував його пальцем і на нігті. Він голив ножем волосся на руці, оглядав його надзвичайно пильно і щоразу вдавав, ніби знаходить якусь там ще нерівність на лезі. Тоді клав його знову на брусок і гострив, гострив, гострив... Аж сміх почав мене брати, коли я дивився на нього.

А втім, справа була серйозна, бо я знав, що він здатен і підколоти мене. Томас Магрідж був боягуз, але в нього, як і в мене, у хвилину відчаю могла з’явитися відвага — відвага боягуза, яка спонукує чинити те, що суперечить його природі і чого він сам боїться.

"Кок гострить ніж на Гампа",— перешіптувалися матроси, а дехто й брав Магріджа на кпини. Він сприймав усе те спокійно, таємниче кивав головою і, здавалося, був навіть задоволений, аж поки Джордж Ліч, колишній юнга, утнув якийсь брудний жарт з цієї нагоди.

Річ у тому, що Ліч був один із матросів, яким було звелено облити Магріджа водою після його гри з капітаном. Очевидно, Ліч виконав своє завдання вельми сумлінно, і Магрідж того не забув. Градом посипалася добірна лайка, кок не пожалував і предків Лічевих, потім став погрожувати ножем, що гострив на мене. Ліч засміявся і ще крутішим словом сипнув, аж тут не встигли ми стямитися, як ніж, блиснувши, вмить розтяв йому праву руку від ліктя до самого зап’ястка. Кок, посатанілий лицем, відскочив, тримаючи перед собою ніж для оборони. Але Ліч поставився до пригоди цілком спокійно, хоч кров із руки цебеніла струмком.

— Ну, начувайся ти, кухарю,— сказав він,— гаряче тобі стане. Квапитись я не буду. Я загляну до тебе, коли ти будеш без ножа.

Сказавши це, він повернувся й спокійно вийшов собі. Магрідж пополотнів із жаху, коли побачив, що він наробив, і зрозумів, чого можна сподіватися рано чи пізно від людини, яку він поранив. Але зі мною він став ще клятіший, ніж доти. Хоч він і боявся неминучої розплати за вчинене, та водночас розумів, що це була для мене дуже виразна наука, і почав ще більше знущатися з мене та попихати мною.

Вигляд тої крові, яку він сам пролив, розбудив у ньому жадобу вбивства, що межувала з божевіллям. Йому, либонь, уже в очах червонилося від тої крові. І хоч душевний стан цей досить темний, проте я міг читати його думки так ясно, ніби їх було в книжці надруковано.

Минуло кілька днів. "Привид" усе плив за пасатом. Можу заприсягтися — божевілля в очах у Томаса Магріджа що день то розпалювалося дужче. І признаюся, що я боявся, навіть дуже боявся. Цілий день — чирк, чирк, чирк ножем по брускові. А пробуючи лезо, хижо поглядає на мене. Я боявся стати до нього спиною і щоразу виходив з камбуза задки, що дуже тішило матросів і мисливців; вони навіть збиралися біля камбуза подивитись, як я виходитиму. Напруження було надто велике. Іноді я думав, що збожеволію,— це ж так легко могло статися на кораблі, де самі звірі та божевільні. Кожної години, кожної хвилини моє життя було в небезпеці. Душу мені жер неспокій, та ніхто на всьому судні не співчував мені настільки, щоб прийти на допомогу. Часом я думав удатися до Вовкової Ларсенової ласки, але згадка про ту диявольську посмішку, що загорялась у нього в очах, коли він говорив про природу життя та безсмертя душі, примушувала мене мовчати. Іноді я серйозно думав відібрати собі життя, і потрібна була вся сила моєї оптимістичної філософії, щоб одної темної ночі не скочити за борт.

Кілька разів Вовк Ларсен намагався втягти мене в розмову, але я відповідав йому коротко й ухильно. Нарешті він звелів мені на деякий час знову зайняти місце за столом у кают-компанії, а кокові — робити мою роботу. Тоді я розповів йому відверто, скільки мені довелося витерпіти від Томаса Магріджа за ті три дні, що я пробув з ним, з Вовком Ларсеном.

— То ви боїтеся, еге?

— Так,— відверто, з викликом відказав я,— боюся.

— Такі ви всі,— вигукнув він напівсердито,— одно розпатякуєте сентиментально про безсмертну душу, а померти боїтеся. Допіру загледіли гострого ножа й боягуза-кока і вже чіпляєтеся за життя, забувши всю свою рожеву філософію. Як же так, мій любий друже, ви ж будете жити вічно! Ви — бог, а бога вбити не можна. Кок не може зашкодити вам. Ви ж певні, що воскреснете з мертвих. Чого ж вам боятися?

Ви маєте перед собою вічне життя. Ви мільйонер щодо безсмертя, мільйонер, чий капітал не може бути втрачений, бо він менш тлінний, ніж зорі, і такий же безмежний, як простір і час. Ви не можете втратити свого маєтку. Безсмертя — це річ, що не має ні початку, ні кінця. Вічність є вічність, і коли ви помрете тут і тепер, ви житимете десь-інде в майбутньому. І як це прекрасно — визволення від тіла й вільне буяння духу. Кок не може зашкодити вам. Він може тільки штовхнути вас на стежку, якою ви вічно маєте йти.

Якщо ви все ж не хочете, щоб вас на неї штовхнули, то чом би вам не штовхнути кока? Згідно з вашими ідеями, він також повинен бути мільйонером безсмертя. Ви не можете зробити його банкрутом. Його акції завжди йтимуть по номінальній вартості. Спровадивши його з цього світу, ви не можете вкоротити йому життя, бо воно не має ні початку, ні кінця. Він неминуче житиме й далі — десь-інде, в якийсь інший спосіб. То штовхніть же його на стежку безсмертя. Проштрикніть його ножем, випустіть на волю його дух. Тепер його тіло — брудна в’язниця, і ви зробите йому тільки ласку, розбивши двері цієї в’язниці. І хто знає? Може, з цього бридкого тіла полине у блакитні високості прекрасна душа. Штрикніть його, і я обіцяю віддати вам його посаду, а він одержує сорок п’ять доларів на місяць.

Ясно було, що я не міг від Вовка Ларсена сподіватися ні допомоги, ні співчуття. Ніхто мені не поможе; я мушу подбати про себе сам. Страх породив у мені відвагу, і я надумав, як побити Томаса Магріджа його власною зброєю. Я й собі позичив у Йогансена брусок. Стерничий Луїс уже давно канючив у мене згущеного молока й цукру. Комора, де зберігалися ці делікатеси, була внизу під кают-компанією. Якось, вибравши нагоду, я поцупив п’ять бляшанок молока і вночі, коли Луїсові випала черга стояти на вахті, виміняв у нього кортика, такого самого сточеного й страшного на вигляд, як і ніж Томаса Магріджа. Кортик був іржавий і тупий. Але я крутив точило, поки Луїс нагострив лезо. Тієї ночі я спав спокійніше, ніж звичайно.

Вранці, після сніданку, Томас Магрідж почав своє: чирк, чирк, чирк... Я сторожко озирнувсь на нього, бо стояв навколішках, вибираючи попіл з печі. Коли я, викинувши попіл за борт, повернувся, він уже балакав з Гаррісоном. Простосерде селюкове обличчя аж світилося подивом.

— Еге! — просторікав Магрідж.— І що ж, думаєш, суд? Припаяли мені два роки в Редінгу 10. Та мені на те було начхати. Зате ж я й наточив юшки з того поганця! Ото побачив би ти! Ніж був отакий-о, достоту як цей. Я як ширну його, наче у свіже масло, а він як заскавчить! Ну чистий тобі цирк! — Він зиркнув у мій бік — чи слухаю я — і повів далі: — "Та я ж нехотячи, Томмі,— скиглить,— їй же богу, я ж нехотячи!" — "А ось я тобі покажу нехотячи!" — кричу я та знов на нього! Я з нього паси різав, ось що, а він усе скавчить. Раз ухопився рукою за лезо, то я як смикну ножа — й порізав йому пальці до кістки.

О, там було на що подивитися, скажу я тобі!

Помічників оклик урвав криваве оповідання, і Гаррісон пішов. Магрідж сів на високому порозі камбуза і знову заходився гострити свого ножа. Я кинув совок і спокійно всівся на ящику з вугіллям, повернувши обличчя до кока. Він уп’яв у мене лютий погляд. Зовні цілком спокійно (хоч серце, здавалося, ось-ось вискочить з грудей) я вийняв Луїсового кортика й почав і собі гострити його на бруску. Я сподівався від кока якогось вибрику, але, на моє здивування, він ніби й не помічав, що я роблю. Він гострив свого ножа, а я — свого. Так ми просиділи віч-на-віч години зо дві і все гострили свої ножі, поки новина розійшлася по всьому кораблю і половина екіпажу стовпилася біля дверей до камбуза подивитися на це видовище.

Нас під’юджували, давали нам різні поради. Джок Гор-нер, спокійний, лагідний мисливець, на вигляд такий, що й мухи не зачепить, радив мені колоти не між ребра, а спіднизу в черево, і зробити, мовляв він, "іспанський виверт" лезом. Ліч, виставляючи наперед зав’язану руку, просив мене лишити хоч шматочок кока для нього; раз чи двічі на краю пів’юта зупинявся Вовк Ларсен, цікаво поглядаючи на те, що він називав гранням закваски.

Я сміливо можу сказати, що в ту хвилину життя й для мене мало мізерну вартість.