Морський Вовк - Сторінка 14

У ньому не було нічого прекрасного, нічого божественного: просто сидять двоє боягузливих створінь та гострять залізо об камінь, а гурт таких самих боягузливих створінь дивиться на них.

Половині їх, я певен, дуже хотілося, щоб ми один одному пустили кров. То ж була б розвага! І навряд чи хоч один став би нас розбороняти, якби ми стялися на смерть.

А з другого боку, то була безглузда, дитиняча комедія. Хто це там у корабельному камбузі гострить ножа — чирк, чирк, чирк, попробує лезо пальцем та й знову — чирк, чирк? То Гамфрі Ван-Вейден. Чи можна уявити неймовірнішу картину? Ніхто з моїх знайомих не повірив би, що це можлива річ. Недарма ж мене все моє життя називали "Пестунчик Ван-Вейден"; а що "Пестунчик Ван-Вейден" здатен на такі речі — це було відкриття для Гамфрі

Ван-Вейдена, і він не знав, чи радіти йому з того, чи соромитись.

Але нічого не сталося. Під кінець другої години Томас Магрідж відклав ножа й бруска і простяг мені руку.

— Навіщо нам виставляти самих себе на глум оцим мордам? — спитав він.— Вони не люблять нас і тільки раді будуть, коли ми один одному переріжемо горлянки. Ти хлопець бравурний, Гампе. В тобі є порох, як ви, янкі, кажете, і ти мені подобаєшся. Стиснім один одному руки, та й квит.

Хоч я й був боягуз, але не такий, як він. Це була безперечна перемога, і, щоб закріпити її до кінця за собою, я не захотів стиснути ту огидну руку.

— Ну, дарма,— сказав він покірливо,— не хочеш — не треба, але ти мені однак до душі.— І, щоб якось затерти свою ганьбу, він грізно повернувся до глядачів: — Геть від дверей, ви, швабри погані!

Аби підсилити свої слова, він схопив каструлю з окропом; побачивши те, матроси сахнулись назад. То була, так би мовити, перемога Томаса Магріджа, що дала йому змогу пристойніше стерпіти поразку переді мною, але він був, певна річ, надто обережний, щоб дозволити собі прогнати й мисливців.

— Бачу, кокові амба,— озвався Смок до Горнера.

— Авжеж,— відповів той.— Тепер хазяїн у камбузі буде Гамп, а кухар підібга хвоста.

Магрідж, зачувши те, скинув на мене оком, але я й узнаки не дав, що теж чую ту розмову. Я не думав, що моя перемога буде така цілковита й сягне так далеко, але твердо постановив собі не поступатись ні на крихту. Минали дні, і Смокове пророцтво справдилося. Кок був зі мною навіть плохіший і запобігливіший, ніж з Вовком Ларсеном. Я вже не величав його "паном" і "сером", не мив більше брудного посуду і не чистив картоплі. Я робив свою власну роботу — тільки свою роботу, робив її, коли і як мені подобалося. Я носив кортика в піхвах на поясі, як те роблять матроси, і до Томаса Магріджа тепер ставився владно і погордливо.

РОЗДІЛ X

Моє приятелювання з Вовком Ларсеном міцнішає, якщо можна назвати приятелюванням взаємини між паном і наймитом або, ще краще, між королем і блазнем. Я для нього не більше ніж іграшка, і він цінує мене не більше ніж дитина цінує іграшку. Мій обов’язок — розважати його, і поки я розважаю, все йде гаразд, а щойно йому стає нудно або нападає лихий настрій, тоді я знов у камбузі, радий, що вискочив з кают-компанії живий і цілий. Я починаю розуміти, наскільки він самотній. Не було на судні такої людини, щоб не ненавиділа або не боялася його, і не було такої людини, щоб він її не зневажав. Здавалося, він згоряє від величезної сили, що криється в ньому, і не має змоги виявитися в гідних її вчинках. Такий був би Люцифер, якби загнати цього гордого духа в товариство бездушних привидів, як ото Томлінсон з Кіплінгового вірша.

Така самотність — погана річ і сама собою. Та ще гірше, що його гнітила спадкова меланхолійність раси. Пізнавши Ларсена, я краще почав розуміти давні скандинавські міфи. Білошкірі, світловолосі дикуни, що створили той страшний пантеон, були тієї ж породи, що й він. Легковажність життєрадісних латинян не личила б йому. Коли він сміявся, то й сміх його був лютий. Але сміявся Ларсен рідко. Частіше він бував смутний. Коріння цього смутку сягає глибоко — до самих джерел його раси. Це спадщина його пращурів — смуток, що породив у його народі здоровий глузд, охайність у житті і фанатичну моральність, яка пізніше дійшла своєї вершини в Англії в пуританізмі та в місіс Гранді 11.

Справді, головним виходом для цієї природженої меланхолії була релігія в її найфанатичніших формах. Але втіхи від релігії Вовк Ларсен не міг зазнати. Його грубий матеріалізм не дозволяв цього. Тому, коли його брала нудьга, йому нічого не лишалось, як удаватися до диявольських витівок. Якби цей чоловік не був такий страшний, йому можна було б співчувати. Так, наприклад, три дні тому я ввійшов до його каюти, щоб налити води в карафку, і ввійшов несподівано для нього. Він мене не бачив. Його обличчя було сховане в долонях, а плечі важко здригалися, наче від ридання. Здавалося, страшна якась туга посіла його. Виходячи потихеньку з каюти, я чув, як він стогне: "Боже, боже, боже!" Але він не кликав бога, ні: то був просто зойк, що йшов із душі.

За обідом він питав у мисливців ліків від головного болю, а ввечері цей дужий чоловік, напівсліпий з болю, безпорадно тупцяв по кают-компанії.

— За все своє життя я ніколи не хворів, Гампе,— сказав він, коли я провів його до каюти.— І голова в мене ніколи не боліла, хіба що того разу, як мені її розкраяло на шість дюймів підвагою.

Три дні тривав цей нестерпний біль; він мучився, як дикий звір, бо на кораблі кожен страждав мовчки, не скаржачись, не знаходячи співчуття, у повній самотності.

Але сьогодні вранці, увійшовши до його каюти застелити койку й прибрати там, я застав його здорового і за пильною роботою. На столі й на койці були порозкидані аркуші паперу з кресленням і обрахунками. На великому аркуші кальки він креслив за допомогою косинця й циркуля якусь схему.

— А, Гамп! — зустрів він мене радо.— Я саме докінчую цю штуку. Чи не хочете подивитися на мою роботу?

— А що ж це таке? — спитав я.

— Це винахід, що полегшує працю моряка і зводить навігацію до простої дитячої забавки,— відповів він весело.— Віднині й дитина зможе вести корабель. Не потрібні більше складні обрахунки. Щоб зразу дізнатися, до ви перебуваєте, вам досить у найтемнішу ніч знайти хоч одну зірку в небі. Ось дивіться. Я накладаю цю штуку на карту зоряного неба й повертаю її навколо північного полюса. На кальці я накреслив паралелі та меридіани. Установлюю її по зірці і повертаю, поки вона не стане навпроти оцих цифр, нанесених на краю карти. Оце і все! Ви визначили точне місце перебування корабля.

В голосі його бринів тріумф, а в очах, цього ранку ясно-блакитних, як море, блищали вогники.

— Ви, певно, дуже добре знаєте математику,— сказав я.— Де ви вчилися?

— На жаль, я ніде не вчився,— відповів він.— Я мусив сам доходити всього... А як ви думаєте, навіщо я це винайшов? — спитав він раптово.—Щоб залишити "свій слід на піску часу"?—Він глумливо засміявся.—Зовсім ні. Просто хочу одержати патент, щоб заробити на ньому гроші й упиватися свинством, поки інші працюватимуть. Ось моя мета. Та й у самій роботі над винаходом є радість для мене.

— Радість творчості,— прошепотів я.

— Либонь, так і слід це назвати. Це ще один із способів виявити радість життя, яке радіє з того, що воно живе, це — тріумф руху над матерією, живого над мертвим, гордість закваски, яка пишається з того, що вона грає.

Я безпорадно зняв угору руки, засуджуючи цей закоренілий матеріалізм, і почав прибирати койку.

А він знову заходився креслити лінії та писати цифри на кальці. Ця робота вимагала надзвичайної акуратності й точності, і я мимоволі дивувався з того, як він узгоджує свою нелюдську фізичну силу з такою дрібною й тонкою роботою.

Я застелив койку і спіймав себе на тому, що дивлюся на нього якось аж захоплено. Він, безперечно, був вродливий — мужньою, чоловічою вродою. І знову, ще дужче дивуючись, я відзначив, що ніяких ознак лихої вдачі, зіпсутості чи гріховності на його обличчі нема. Можна було подумати, що це обличчя людини, не здатної чинити зло. Але боюся, що мене не так зрозуміють. Я хочу сказати, що це було обличчя людини, яка або ніколи нічого не робила всупереч своєму сумлінню, або зовсім не мала сумління. Я схильний думати, що останнє вірніше. Це був розкішний зразок атавізму, чистий тип первісної людини, що з’явилася раніше, ніж виникли будь-які закони моралі. Він не був неморальний, він просто не знав моралі.

Я вже сказав, що обличчя в нього, як на чоловіка, було вродливе. Чисто виголене, з виразними й чіткими рисами, мов на камеї, а море й сонце осмалили його до кольору темної бронзи, що свідчило про безнастанну боротьбу зі стихією і ще дужче підкреслювало його дику вроду. Губи хоч і були повні, проте виказували непохитність та суворість, властиву людям тонкогубим. Форма рота, підборіддя й щелеп виявляла в ньому ту саму непохитність та суворість, та ще свавільність і непогамовність самця. І ніс так само. То був ніс людини, що народилася завойовувати і владарювати. Він чимсь нагадував орлиного дзьоба. Можна б назвати його і грецьким, і римським, хоч він був ледь замасивний для першого і ледь затонкий для другого. Все обличчя в цілому втілювало лютість та силу, а тінь меланхолії на ньому ще й поглиблювали зморшки біля рота, очей і на чолі, надаючи тому обличчю викінченості і навіть величі.

Отож я спіймав себе на тому, що стояв без діла і вивчав його. Важко навіть сказати, наскільки мене зацікавив цей чоловік. Хто він? Що він собою являє? Як він такий уродився? Чому він, наділений такою незмірною силою й снагою, не став чимсь більшим, аніж звичайним власником промислової шхуни, що мав серед мисливців славу страхітливо жорстокої людини?

Моя цікавість прорвалася цілим потоком слів:

— Чому ви досі не здійснили нічого великого на світі? З такою снагою, як у вас, можна піднестися на яку завгодно височінь. Не маючи ні сумління, ні інстинкту моралі, ви могли б панувати над світом, прибрати його до своїх рук. Чого ви досягли в розквіті сили, на верховині життя, звідки ви вже починаєте котитися вділ? Нікому не відомий, ви животієте собі в бруді, полюючи на морських тварин, аби задовольнити дешеві й марні жіночі примхи! Ви, вживаючи вашого власного виразу, впиваєтеся свинством. Таке життя можна назвати як завгодно, тільки не високим і прекрасним.