Морський Вовк - Сторінка 17

Напхавши собі голову фальшивими уявленнями справедливості й чесності, воно хоче жити в згоді з ними, дарма що все це на ньому бідою окошиться. Що ти на це скажеш, Гампе? Що ти думаєш про нього?

— Я гадаю, що він, як людина, кращий за вас,— відповів я, аби відтягти на себе хоч частку того гніву, що мав ось-ось вибухнути над Джонсоновою головою.— Його "фальшиві уявлення", як ви кажете, свідчать про шляхетність і мужність. У вас же немає ні ілюзій, ні мрій, ні ідеалів. Ви — злидар!

Він кивнув головою з якимсь лютим задоволенням:

— Щира правда, Гампе, щира правда. У мене немає ніяких ілюзій, що свідчили б про шляхетність і мужність. Краще живий собака, ніж мертвий лев,— кажу я за Еклезіастом. Моя єдина доктрина — це доктрина доцільності, і вона допомагає вижити. Ця грудочка закваски, що її ми звемо Джонсоном, перестане бути грудочкою закваски, обернеться в порох і тлінь, і тоді мужності й шляхетності в ній лишиться не більше, ніж у будь-якому поросі й тліні, але я, як і раніше, житиму й бушуватиму. Знаєш, що я збираюся зараз зробити? — запитав він.

Я похитав головою.

— Ну, я хочу використати свою можливість побушувати, і ти побачиш, що станеться з шляхетністю. Дивись.

Він сидів за три ярди від Джонсона. Дев’ять футів! А проте він, не встаючи з стільця, стрибнув і враз перемахнув через ті дев’ять футів. Як сидів — так і стрибнув, немов дикий звір, немов тигр. То була лавина нещадного шаленства, і Джонсон марно намагався оборонитись від леї. Одну руку він виставив перед себе, щоб прикрити живіт, а другу руку підняв захистити голову; але Ларсенів кулак улучив якраз посередині, в груди. Удар був страшний, аж гупнуло. Віддих Джонсонові раптом забило, він тільки хекнув важко, як людина, що рубає дерево. Він трохи не впав горілиць, але, захитавшись, утримався на йогах.

Я не можу змалювати всі подробиці страшної сцени, що відбулася потім. То була надто огидна картина. Ще й тепер мене аж млість бере, як згадаю. Джонсон відбивався досить завзято, та де йому було рівнятись до Вовка Ларсена, та ще зі штурманом! Діялося щось жахливе. Я доти не уявляв собі, щоб людина могла стільки витерпіти і ще жити й борюкатися. А Джонсон відбивався. Звичайно, надії йому не було, навіть найменшої, і він знав це так само, як і я; але людська гідність не дозволяла йому кинути боротьбу, що велася за ту саму гідність.

Мені несила вже було дивитись. Я відчув, що божеволію, і метнувся до трапу, щоб відчинити двері й вискочити на палубу. Але Вовк Ларсен облишив на хвилину свою жертву, одним велетенським стрибком наздогнав мене, схопив і шпурнув у найдальший куток кают-компанії.

— Це тобі прояв життя, Гампе,— кинув він мені глузливо.— Лишайся тут і спостерігай. Збирай, коли хоч, дані про безсмертя душі. Крім того, ти ж знаєш, що ми не можемо зашкодити душі Джонсона. Ми можемо тільки зруйнувати тлінне тіло.

Мені здалося, що минули віки, хоч той побій тривав, мабуть, не більш як десять хвилин. Вовк Ларсен і Йогансен удвох насідали на бідолаху. Вони гатили його кулаками, садили своїми важкими черевиками, кидали додолу, піднімали, щоб знову кинути додолу. Він уже нічого не бачив, а кров юшила йому з вух, носа й рота. Кают-компанія стала схожа на різницю. І коли він не міг уже підвестися, вони ще били й копали ногами лежачого.

— Годі, Йогансене, вгамуйся! — нарешті сказав Вовк Ларсен.

Проте в помічникові прокинувся звір, звір невгамовний. Вовк Ларсен мусив аж відштовхнути його; він тільки махнув навідліг рукою, але від того помаху Йогансен відлетів геть, мов легкий корок, і вдарився головою об стіну так, що загуло. Тоді впав додолу, на мить приголомшений, важко дихаючи і безглуздо кліпаючи очима.

— Відчини двері, Гампе,— було мені наказано.

Я послухався, і двоє звірів підібрали непритомну людину, наче торбину з дрантям, та й потягли по вузькому трапі на палубу. Кров бризнула з носа червоним струмком просто до ніг стерничому. То був не хто інший, як Луїс.

Джонсонів товариш по шлюпці. Але стерничий тільки повертав штурвал і незворушно дивився на компас.

Зовсім інакше повівся Джордж Ліч, колишній юнга. Він нас украй здивував. Це Ліч без наказу піднявсь на ют, перетяг Джонсона на бак, перев’язав йому, як міг, рани і, як міг, вигідно вмостив його. Джонсона не лишень годі було пізнати; його лице взагалі втратило людську подобу — так він почорнів і розпух за ті кілька хвилин, що проминули від початку бійки і до того, як його витягли з кают-компанії.

Отже, про Лічеву поведінку... Поки я скінчив прибирати кают-компанію, він уже подбав про Джонсона. Я вийшов на палубу хопити свіжого повітря і дати якийсь перепочинок своїм не в міру збудженим нервам. Вовк Ларсен палив сигару й оглядав механічний лаг, що звичайно висів за кормою, але тепер чомусь був витягнений на борт. Раптом до мого слуху долетів Лічів голос — напружений, хрипкий від невтримного гніву. Я обернувся й побачив, що Ліч стоїть зразу під ютом, недалеко від камбуза. Його сполотніле обличчя конвульсивно здригається, очі блищать, зціплені кулаки він підняв догори.

— Хай господь укине твою прокляту душу в пекло, Вовче Ларсене, хоч пекло ще занадто гарне місце для тебе! Вбивця, боягуз, свиня! — так шпетив Ліч Вовка Ларсена.

Мене наче громом ударило. Я думав, що Ліча буде знищено, стерто на порох тут-таки, на місці. Але Вовкові Ларсенові саме відохотилося вбивати. Він поволі вийшов край юта, сперся ліктем на ріг рубки і замислено, але цікаво втупив очі в обуреного хлопця.

Ще ніхто ніколи не важився кидати Ларсенові такі звинувачення, які зараз сипалися на нього з уст цього хлопця. Перелякані матроси, з’юрмившись біля бака, дивились і прислухалися. Весело висипали на палубу мисливці, але як почули Лічеву тираду, веселість їм з облич мов водою змило. Навіть вони були перелякані, і не так страшними словами хлопцевими, як його страшною відвагою. Не йнялося віри, щоб якась жива істота могла так зухвало стати проти Вовка Ларсена і казати йому отаке просто в вічі. Мені аж дух зайняло від захвату: я вбачав у цьому Лічевому вчинку прекрасну нездоланність безсмертного духу, що піднявся над плоттю та її страхами, щоб громити кривду, як давні пророки робили.

Та ще й як громити! Ліч оголив душу Вовка Ларсена, витяг її на світ божий, на посміховище людям. Він сипав на Ларсенову голову град проклять, він закликав на неї гнів божий, і його палкі прокльони нагадували середньовічну церковну анафему. Він то підносився до гніву величного і майже богоподібного, а то, виснажений, падав, спускаючись до гидкої і непристойної лайки.

Його лють була шалена. На губах йому виступила піна, часами він аж задихався: з горла вихоплювалося якесь харчання, невтямкий белькіт. А Вовк Ларсен весь той час дививсь на нього згори, спершись ліктем па рубку,— спокійний, незворушний, тільки, здавалося, дуже зацікавлений.

Це буйне грання життєвої закваски, цей страшний бунт і виклик рухливої матерії вразив, здивував і принадив його.

І я, і всі решта чекали, що він ось-ось кинеться на хлопця й знищить його. Але Вовк Ларсен не мав такої охоти. Сигара в зубах у нього погасла, а він усе дивився спокійно й зацікавлено.

А Ліч дійшов до нестями в своєму безсилому гніві.

— Свиня! Свиня! Свиня! — кричав він щодуху.— Чого ти не зійдеш сюди і не вб’єш мене, ти, вбивце? Ти ж можеш мене вбити. Я не боюся. І нема кому спинити тебе. З біса краще бути мертвому далі від тебе, аніж живому в твоїх пазурах. Ну, іди ж, іди, боягузе! Убий мене! Убий! Убий!

Якраз ту хвилину непосидюща вдача Томаса Магріджа винесла його на кін. Він стояв під дверима до камбуза і прислухавсь, а тепер вийшов нібито викинути лушпиння за борт; насправді-то він хотів подивитися на вбивство — неминуче, як він був певен. Він улесливо осміхнувся до Вовка Ларсена, але той ніби й не бачив його. Кок не збентежився, хоч це його і вразило, навіть дуже вразило. Він повернувся до Ліча й сказав:

— Що за лайка! Посоромся!

Тепер Ліч мав на кому зірвати свою безсилу доти лють. Це вперше після їхньої сутички кок вийшов з камбуза без ножа. Ледве встиг він вимовити перші слова, як Ліч одним ударом повалив його додолу. Тричі він намагався звестись на ноги, силкуючись добратися до камбуза, і щоразу Ліч валив його на палубу.

— О боже! — кричав кок.— Рятуйте! Рятуйте! Держіть його! Чо’ дивитесь? Та держіть же його!

Мисливці аж засміялися з полегкості. Трагедію дограно, почався фарс. Матроси тепер сміливо юрмилися позаду, вишкіряли зуби, раді подивитися, як лупцюють ненависного кока. І навіть я відчув, що в мені хвилею піднімається велика радість.

Так, признаюся, я радів з того, що Ліч б’є Томаса Магріджа, дарма що побій був майже такий самий жорстокий, як і той, що з Магріджевої вини припав Джонсонові. Але вираз обличчя у Вовка Ларсена не змінився. Він стояв, як і перше, і дуже зацікавлено дивився вниз. Здавалося, що, попри весь свій холодний прагматизм, він спостерігає гру і рух життя, сподіваючись відкрити щось нове, знайти в цих божевільних корчах те, що досі уникало його уваги,— ключ до таємниці, що все відмикає, все з’ясовує.

Але ж і перепало кокові! Не згірш ніж допіру Джонсонові в кают-компанії. Марно кок намагався оборонитись від розлютованого хлопця. І марно намагався втекти в каюту. Він то котився, то повз до неї, а то силкувався впасти в той бік, коли Ліч збивав його з ніг. А удари сипались на нього, мов град. Ліч підкидав його, як м’яча, а коли кок нарешті, як і Джонсон, простягся безвладно на палубі — почав копати його ногами. І ніхто не заступився за Магріджа. Ліч міг його вбити, але, видимо вгамувавши жагу помсти, він відвернувсь і пішов від свого поваленого ворога, що лежав і скавчав по-щенячому.

Однак ці дві події були тільки початком денної програми. Після обіду зчепилися Смок з Гендерсоном, і в кубрику загриміли постріли. Четверо наляканих мисливців прожогом вискочили на палубу. Стовп густого, їдучого диму, як звичайно від чорного пороху, знявся над відкритим люком. Вовк Ларсен стрибнув униз, і зразу до нас долетіло гупання й грюкіт. І Смок, і Гендерсон були поранені, але капітан ще й набив їх за те, що не послухалися його наказу і покалічили себе перед самим початком полювання. Справді, вони були досить тяжко поранені.