Морський Вовк - Сторінка 32

Бо він краде мій хліб, моє м’ясо, мою постіль і таким чином ставить моє життя під загрозу. Ви знаєте, того хліба й юшки, що роздають біднякам задарма, на всіх не стає, і коли людина не має нічого в гаманці, вона вмирає, чи радше здихає, якщо не зуміє швиденько напхати собі гаманця знову.

— Але я щось не бачу, щоб цей пароплав зазіхав на ваш гаманець.

— Зачекайте, побачите,— похмуро відповів Ларсен.

Довго чекати нам не довелося. Пройшовши кілька миль далі за наші шлюпки, "Македонія" почала спускати свої власні. Ми знали, що на ній чотирнадцять шлюпок, тоді як у нас було тільки п’ять (одну ми втратили, коли втік Вейнрайт), і вона спустила перші кілька човнів з навітряного боку від нашої найдальшої шлюпки, тоді ще кілька — впоперек до нашого курсу, і останні з завітряного боку аж ген далеко за нашою найближчою шлюпкою. Полювання нам було зіпсовано. Позад нас котиків не було, а поперед нас чотирнадцять шлюпок, наче величезна мітла, змітали табун.

Наші шлюпки вибили котиків на смужці в дві-три милі — до того місця, де спустила свої човни "Македонія",— і повернулися на шхуну. Вітер стих до легенького повіву, океан усе спокійнішав, і така погода, коли спіткати величезний табун котиків, могла б забезпечити незвичайно багату здобич — лишень два-три дні випадає таких навіть на добрий сезон. Веслярі, стерники, мисливці, злі, як чорти, гуртом подерлися на борт. Кожен відчував, що його пограбовано. Підіймаючи шлюпки, всі сипали прокльони на голову Смерті Ларсена, і якби ті прокльони мали силу, то не минув би він вічної погибелі.

— А горів би ти в пеклі повік-віку, проклятущий,— вилаявся Луїс, моргнувши до мене: він уже сів перепочити, принайтовивши шлюпку.

— Ось прислухайтеся, про що вони говорять, і ви дізнаєтесь, чим вони живуть,— озвавсь Вовк Ларсен.— Вірою? Любов’ю? Високими ідеалами? Добром? Красою? Правдою?

— Скривджено їхнє природжене почуття справедливості,— зауважила Мод Брустер.

Вона стояла футів за десяток від нас, тримаючись однією рукою за грот-ванти, і тіло її ледь погойдувалося в такт із легким гойданням шхуни. Вона не підвищила голосу, а проте мене вразила його чистота і дзвінкість. Для мене він лунав, як музика. Я ледве зважився глянути на неї, боячись себе зрадити. Із-під кашкета їй спадали пишні ясно-каштанові кучері, що золотіли на сонці, і ніжний обвід обличчя був наче в осяйному німбі. Невимовно знадлива, водночас була вона чиста й натхненна, трохи не свята. Моє давнє захоплення життям відродилось у мені, коли я загледів це прекрасне втілення його, а холодні міркування Вовка Ларсена стали враз смішні й безглузді.

— Ви сентиментальні,— кпив він,— як і містер Ван-Вейден. Ці люди лаються, бо їхні сподівання не справдились. Оце й усе. А чого вони сподівалися? Добре заробити, зійти на берег із повного кишенею, а тоді їсти смачно, спати на м’якому, з жінками гуляти, пиячити без просипу. Отакі їхні високі поривання, їхні ідеали, коли хочете. Не дуже приємно дивитись і слухати, як вони виявляють свої почуття, зате ви бачите, як глибоко зачепило їх, як глибоко зачепило їхні гаманці, бо зазіхнути на їхні гаманці — це однаково, що зазіхнути на їхню душу.

— А ви поводитесь так, ніби вашого гаманця воно й не зачепило,— сказала вона, усміхаючись.

— То тільки так здається, насправді воно зачепило й мене — і мій гаманець, і мою душу. За поточними лондонськими цінами на котикові шкури, "Македонія" сьогодні після полудня заподіяла нам збитків тисячі на півтори доларів.

— Ви так спокійно говорите...— почала Мод.

— Але я не почуваюся спокійно, я ладен убити чоловіка, що пограбував мене,— перебив він її.— Так-так, будьте певні, а що той чоловік мій брат — це тільки сантименти.

Обличчя його раптом змінилось, і він промовив уже не так різко, цілком щирим тоном:

— Ви, люди сентиментальні, напевне, буваєте щасливі, направду щасливі, коли намрієте в житті щось гарне. Коли ви бачите в чомусь добро, то й самі почуваєтесь добрими. А от скажіть мені, ви обоє, чи бачите ви що-небудь добре в мені?

— Ну, принаймні виглядаєте ви зовсім не зле,— схарактеризував я.

— Вам не бракує сили, щоб діяти добро,— відповіла Мод Брустер.

— Аякже, аякже! — скрикнув він аж сердито.— Ваші слова — порожні звуки для мене. Нічого ясного, виразного, певного в вашій думці нема. Ви не можете взяти її в руки й роздивитися. Сказати правду, це взагалі не думка. Це почуття, сантимент, щось таке, що грунтується на ілюзії, а не витворене розумом.

І знов йому голос полагіднішав, у ньому забриніла звірлива нотка:

— Знаєте, я іноді ловлю себе на бажанні теж заплющити очі на факти й жити лише ілюзіями та мріями. В них нема й крихти правди, авжеж, вони суперечать здоровому глуздові, та попри все це той самий глузд каже мені, що в мріях і в ілюзіях більше насолоди, ніж у найщирішій правді. А кінець кінцем насолода — це ж платня за труди життя. Без насолоди воно нічого не варте. Волікти на собі такий важкий тягар, як життя, та ще не діставати за те винагороди — це гірше, ніж бути мертвому. Той, хто зазнає найбільше насолоди, той і живе найповніше, а ваші мрії та фантазії завдають вам менше турбот і приносять більше радощів, ніж мені мої факти.

Він замислено похитав головою.

— Мене часто, дуже часто бере сумнів щодо цінності розуму. У мріях, певно, більше реального задоволення. Чуттєва насолода повніша й триваліша за розумову, не кажучи вже про те, що за хвилини розумової насолоди ми завжди платимо чорною нудьгою. А чуттєва насолода тільки трохи притуплює наші почуття, і це скоро минає. О, як я заздрю вам!

Він раптом замовк, і на уста йому набіг знайомий глумливий усміх.

— Тільки майте на увазі, що я заздрю вам розумом, але не серцем. Це підказує мені мій розум. Заздрість — це витвір інтелекту. Я немов украй стомлена твереза людина, що дивиться на п’яного й шкодує, чому сама не п’яна.

— Або мудра людина, що дивиться на дурну і шкодує, чом вона сама не дурна,— засміявся я.

— Атож,— сказав він.— Ви двоє щасливих збанкрутілих дурнів. Ви не маєте фактів у гаманці.

— А проте витрачаємось так само щедро, як і ви,— докинула Мод Брустер.

— Ба й більше, бо це вам нічого не коштує.

— І ще тому, що ми позичаємо у вічності,— додала вона.

— Чи думаєте, що позичаєте. А втім, це однаково. Ви витрачаєте те, чого не маєте, а дістаєте затомість більше, ніж я, що витрачаю зароблене в поті чола.

— Чому ж ви не переведете свого капіталу в іншу валюту? — піддражнила його вона.

Він зиркнув на неї з якимось відблиском надії в очах, а потім гірко сказав:

— Запізно. Мені, либонь, і хотілося б, але я не можу. Мій гаман напхано старими грішми, і тут нічого не вдієш. Я не можу визнати цінності будь-якої іншої валюти, крім своєї.

Він замовк; погляд його байдуже ковзнув по її обличчю і загубився десь у морській далині. Його знову опала "чорна нудьга", і він аж тремтів. Він сам дорозумувався до неї, і тепер треба було сподіватися, що за годину-дві в ньому прокинеться чорт. Я згадав Чарлі Ферасета і зрозумів, що оця туга — то покара, яку матеріаліст мусить платити за свій матеріалізм.

РОЗДІЛ ХХV

— Ви були на палубі, містере Ван-Вейдене? — спитав мене Вовк Ларсен уранці за сніданком.— Як воно там?

— Досить ясно,— відповів я, глянувши на сніп сонячних променів, що падав відкритим люком до кают-компанії.— Легкий західний вітрець, що, здається, скоро подужчає, коли вірити Луїсові.

Він задоволено кивнув головою.

— А туман?

— Густі смуги на півночі і на північному заході.

Він знову кивнув головою, виказуючи навіть більше задоволення, ніж перше.

— А як "Македонія"?

— Не видно,— відповів я.

Його обличчя виразно спохмурніло, але я не міг збагнути, чим це він так розчарувався.

Та незабаром я все зрозумів.

— Дим на обрії! — почулося з палуби, і його обличчя знов ожило.

— Гаразд! — вигукнув він, зразу підвівся з-за столу і

пішов на палубу, а звідти в кубрик, де вперше після вигнання з кают-компанії снідали мисливці.

Мод Брустер і я ледве доторкнулися до їжі, що стояла перед нами, і, занепокоєні, мовчки перезиралися, прислухаючись до голосу Вовка Ларсена, який ми чули крізь переділку. Ларсен говорив довго, і кінець його промови всі привітали диким, радісним ревищем. Переділка була загруба, щоб нам розібрати його слова, але вони видимо справили велике враження на мисливців, бо радісний гомін не втихав.

На палубу, чутно було, висипали всі матроси і ладналися спускати шлюпки. Мод Брустер піднялася зі мною нагору, але я залишив її над краєм юта, де вона могла здалека стежити за всім. Матроси, певно, знали, що надумав капітан, бо працювали вельми завзято й хапливо. Мисливці вийшли гуртом на палубу, захопивши з собою дробовики, ящики з набоями і, що найдивніше, карабіни. Їх рідко брали в шлюпки, бо котики, підстрелені з далекої відстані, тонули ще перед тим, як шлюпка до них підпливала. Але сьогодні кожен мисливець ніс карабіна й великий запас набоїв. Я помітив, як вони задоволено осміхаються, поглядаючи на дим з "Македонії", що піднімався все вище й вище, наближаючись до нас із заходу.

Швидко спущено на воду всі п’ять шлюпок. Вони розійшлися віялом на північ, як і передоднем. Хвилину я зацікавлено стежив за ними, однак нічого незвичайного в їхній поведінці не помітив. Вони спускали вітрила, стріляли котиків, знову піднімали вітрила й пливли далі. "Македонія" зробила те саме: почала спускати свої шлюпки попереду і впоперек до нашого курсу, аби ще раз нас обчухрати. На чотирнадцять шлюпок, щоб зручно полювати, потрібен чималий простір, і пароплав, зайнявши всю нашу смугу, поплив далі в північно-східному напрямі, спускаючи дорогою решту шлюпок.

— Ну й що тепер? — спитав я Вовка Ларсена, не мігши довше стримувати свою цікавість.

— Не ваше діло,— відрубав він.— Скоро самі побачите. Краще он моліться, щоб був добрий вітер... А втім, я можу й сказати,— додав він за хвилину.— Я хочу дати братові скуштувати, що він сам наварив. Коротше, я сам хочу підвезти йому візка і, як пощастить, то зіпсувати йому не один день, а всю решту сезону.

— А як не пощастить? — спитав я.

— Шкода й гадки,— засміявся він.— Мусить пощастити, бо інакше ми пропали.

Тим часом він узяв стерно, а я пішов до матроського кубрика, де лежало двоє покалічених: Нільсон і Томас Магрідж.