Морський Вовк - Сторінка 33

Нільсон тримався більш-менш бадьоро, бо його зламана нога добре зросталася, але кока напала безнадійна меланхолія, і мені було шкода бідолахи. Якимось дивом він був ще живий і чіплявся за життя. Жорстока дійсність обламала й обгризла його хирляве тіло з усіх боків, та іскра життя в ньому жевріла й досі яскраво.

— Тепер дуже гарно роблять протези. На протезі ви шкутильгатимете по корабельних камбузах поки віку вашого,— втішав я його.

Але він відповів мені поважно, ба навіть урочисто:

—Я не знаю, про які там протези ви кажете, містере Ван-Вейдене, але знаю, що поки цей кровопивець живий, я не зможу спокійно померти. Він не переживе мене. Він не має права жити. Як сказано у святому письмі: "І сконає він у муках". А я додам: амінь, і бодай . швидше!

Повернувшись на палубу, я побачив, що Вовк Ларсен однією рукою крутить штурвал, а в другій тримає ¡морський бінокль, вивчаючи розташування шлюпок і пильно стежачи за рухом "Македонії". Я помітив, що наші шлюпки привелися до вітру і звернули на кілька румбів до північного заходу, але ще не міг угадати, до чого ці маневри, бо поперед них ішло п’ять шлюпок з "Македонії", які теж узяли крутіше до вітру. Так вони поволі відходили на захід, віддаляючись від решти своїх шлюпок. Наші човни йшли не тільки під вітрилами, а ще й на веслах. Навіть мисливці гребли: у три пари весел вони швидко доганяли свого "ворога".

Дим з "Македонії" вже мрів невиразною цяткою на північному сході. Самого ж пароплава більше не було видно. Досі ми ледве посувалися вперед, і наші вітрила майже весь час лопотіли на вітрі; двічі ми навіть ненадовго лягали в дрейф. Та ось пролунала команда вибрати шкоти, і Вовк Ларсен пустив "Привида" на повний хід. Ми поминули лінію наших шлюпок і підійшли до першої шлюпки "Македонії".

— Спустіть бом-клівер, містере Ван-Вейдене,— звелів Вовк Ларсен, — і приготуйтеся підтягти клівер і стаксель.

Я побіг виконувати команду, і коли ми повільно проходили повз шлюпку футів за сто від неї з завітряного боку, нірал бом-клівера було вже підтягнуто й закріплено. Троє людей у човні підозріливо подивились на нас. Їм, либонь, відома була вдача Вовка Ларсена, а вони ж оце тільки "підмітали" море перед нашими шлюпками. Я помітив, що мисливець — здоровило-скандинав — сидячи на прові шлюпки, тримає рушницю на колінах, хоч вона мала б бути в стояку. Коли човен опинився навпроти нашої корми, Вовк Ларсен привітав їх, помахавши рукою, і гукнув:

— Ходіть до нас, побалакаємо!

Мисливці на котиків часто "ходять у гості" один до одного — погомоніти, розважити одноманітність морського життя.

"Привид" вивернувся під вітер, і я, закінчивши роботу на баку, побіг на корму допомогти впоратися з гротом.

— Прошу вас, міс Брустер, залишитись на палубі,— сказав Вовк Ларсен, ідучи зустрічати своїх гостей.— І вас теж, містере Ван-Вейдене.

Матроси на шлюпці, спустивши вітрила, підвели її до борту шхуни. Рудобородий мисливець, схожий на вікінга, перескочив через планшир і опинився на палубі. Та все ж якось сторожко поводився цей справжній велетень. Сумнів і недовіра виразно проступали на його лиці. Попри густий заріст на ньому легко читалося, і видно було, що він ураз заспокоївся, коли побачив, що нас із Ларсеном тільки двоє, а потім подививсь на своїх двох матросів, що піднялися на шхуну слідом за ним. Боятися не було ніякої причини. Він стояв перед Вовком Ларсеном, ніби Голіаф. Заввишки він мав не менше як шість футів і вісім-дев’ять дюймів, а важив, як я потім довідався, двісті сорок фунтів. І сала на ньому не було й унції, самі кістки та м’язи.

Він знову трохи затривожився, коли Вовк Ларсен запросив його зійти до кают-компанії. Однак і заспокоївся, глянувши на господаря — дужого чоловіка, але ж недоростка проти нього самого. Вагання його розвіялось, і він рушив униз трапом. Ларсен пішов слідом за ним. Тим часом обидва човнярі, за звичаєм, пішли на бак — у гості до матросів.

Раптом у кают-компанії щось страшно й здушено заревіло і почувся грюкіт відчайдушної боротьби. Леопард стявся з левом, і ревів лев. За леопарда був Вовк Ларсен.

— Оце вам святість нашої гостинності,— гірко сказав я до Мод Брустер.

Вона кивнула головою, і я помітив на її виду ознаки тої самої млості, що так часто поймала й мене перші тижні перебування на "Привиді".

— Чи не краще вам піти звідси хоч би на бак, поки все скінчиться? — запропонував я.

Вона похитала головою й жалісно глянула на мене. Вона не боялася, а була просто вражена таким звірством.

— Зрозумійте одне,— сказав я, скориставшись із нагоди,— хоч би як я вчинив тепер чи пізніше, я змушений буду так вестись, якщо ми хочемо визволитись і врятувати своє життя... Мені також нелегко,— додав я.

— Я розумію,— мовила вона кволим голосом, ніби звідкись іздалеку, та по її очах я побачив, що вона й справді розуміє мене.

Незабаром унизу затихло. На палубу вийшов Вовк Ларсен сам. Його бронзове обличчя трохи почервоніло, але інших слідів боротьби на ньому не було.

— Покличте сюди тих двох, містере Ван-Вейдене,— сказав він.

Я послухався, і за хвилину вони вже стояли перед ним.

— Підніміть шлюпку! — сказав він до них.— Ваш мисливець вирішив поки що лишитись тут і не хоче, щоб вона билася об борт. Підніміть шлюпку, кажу вам! — ще раз промовив він уже грізно, помітивши їхнє вагання.— Хто-зна, може, вам доведеться поплавати трохи зі мною,— сказав він досить спокійно, але з ноткою погрози в голосі, коли вони неохоче зрушили з місця.— То краще не загризайтеся від самого початку. Ану, хутко! У Смерті Ларсена, либонь, жвавіше ворушилися!

Матроси приспішились до роботи, і коли шлюпку було піднято, я дістав наказ розпустити клівери. Вовк Ларсен, ставши за штурвал, скерував "Привида" до другої з навітряного боку шлюпки "Македонії".

Упоравшись із вітрилами, я став дивитися, що робиться на шлюпках. Третю шлюпку "Македонії" атакувало дві наші, четверту — решта три, а п’ята, повернувшись, пішла на підмогу сусідній. Бій розпочався віддалеки, і безперестану лящали постріли з карабінів. Тим часом розходилася хвиля і не давала влучно стріляти. Ми вже підійшли ближче, і видно стало, як кулі раз у раз рикошетом стрибають із хвилі на хвилю.

Шлюпка, котру ми переслідували, пустилася за вітром, намагаючись утекти від нас і стати до помочі своїм.

Я морочився з вітрилами і не мав змоги стежити за тим, що діялось, але був якраз на кормі, коли Вовк Ларсен звелів обом чужим матросам іти в кубрик на баку. Понурі, вони скорилися. Далі він запропонував міс Брустер спуститися до кают-компанії і осміхнувся, побачивши, як у неї в очах спалахнув жах.

— Нічого страшного там нема,— сказав він.— Чоловік той живий і цілий, тільки міцно прив’язаний. Сюди може залетіти куля, а я, розумієте, не хотів би, щоб вас убило.

Тільки він це вимовив, як куля влучила у мідяну шпицю штурвала між його руками і пронизливо засвистіла, відскочивши рикошетом.

— От бачите,— сказав він їй і повернувся до мене: — Містере Ван-Вейдене, станьте до штурвала.

Мод Брустер спустилася трапом на кілька сходинок, так що лиш голова її була зверху. Вовк Ларсен приніс собі карабіна й заклав набій. Я поглядом благав міс Брустер зійти вниз, але вона тільки всміхнулася й мовила:

— Може, ми й не вміємо стояти на ногах, але ми покажемо капітанові Ларсенові, що кволі суходільці не менше відважні за нього.

Ларсен захоплено зиркнув на неї.

— Ви подобаєтесь мені ще більше,— вигукнув він.—Знання, розум і відвага. Добре товариство. Синя панчоха, що могла б бути дружиною ватажкові піратів... Ну, та про це ми ще побалакаємо,— осміхнувся він, бо цю ж мить куля вп’ялась у стіну рубки.

Я знову побачив золотаві іскринки в його очах і жах в очах у Мод Брустер.

— Ми ще відважніші,— квапливо докинув я.— Принаймні щодо мене, то я відважніший за капітана Ларсена.

Тепер Ларсен зиркнув уже на мене — невже це я глузую з нього? Я повернув штурвал на три-чотири шпиці, вирівнюючи шхуну, що вивернулась була під вітер. Вовк Ларсен чекав пояснень, і я показав на свої коліна.

— Бачите,— сказав я,— вони ледь тремтять. Це тому, що я боюся, плоть моя боїться. Я боюся й розумом, бо не хочу вмирати. Але мій дух панує над тремтінням тіла і неспокоєм розуму. Це більше, ніж хоробрість. Це мужність. Ваша плоть не боїться. Ви не боїтеся. Вам за іграшку ставити чоло проти небезпеки, вона навіть тішить вас.

Ви, містере Ларсене, не знаєте страху, але ви мусите визнати, що справжня відвага — в мене.

— Маєте рацію,— відказав він.— Я ніколи ще не дививсь на речі з цього боку. Але чи слушне й протилежне? Якщо ви відважніший за мене, то, виходить, я полохливіший за вас?

Висновок був такий несподіваний, що ми обидва засміялися. Тоді він, ставши на одне коліно, поклав цівку карабіна на планшир. Ті перші кулі летіли до нас десь із милю, але тепер до шлюпок лишилося вже з півмилі. Старанно прицілюючись, він тричі вистрелив. Перша куля врізалась у воду футів за п’ятдесят від шлюпки, друга — майже коло борту, а після третьої стерник випустив весло і скрутився на дні шлюпки.

— Мабуть, цього досить,— сказав Вовк Ларсен, підводячись.— Я не міг дозволити собі пожертвувати мисливцем, та він і не зможе водночас і стернити, і стріляти, а весляр, сподіваюся, не вміє правити.

Так і вийшло. Шлюпка вивернулась під вітер, а мисливець стрибнув на корму, щоб зайняти місце стерника. З цієї шлюпки більше не стріляли, хоч на інших шлюпках рушниці ще завзято лящали.

Мисливцеві знову пощастило привести шлюпку до вітру, але ми йшли принаймні вдвічі швидше й наздоганяли її. Коли ми були від неї вже ярдів за сто, я побачив, як весляр подав рушницю мисливцеві. Вовк Ларсен пішов на шкафут і взяв бухту тонкої линви. Потім, знову сперши карабіна на планшир, націлився на шлюпку. Я бачив, як мисливець двічі хотів відкласти стернове весло і взятися за свою рушницю, але вагався. Ми вже поминали шлюпку.

— Гей, ти! — раптом гукнув Вовк Ларсен весляреві.— Візьми кінець за банку.

І кинув змотану линву просто на матроса, трохи не збивши його з банки. Матрос, однак, не послухавсь, а глянув на свого мисливця, чекаючи наказу. Проте мисливець теж вагався. Рушниця хоч і була у нього між колінами, але він не міг випустити весла, щоб стрельнути, бо шлюпку повернуло б і прибило до шхуни.