Морський Вовк - Сторінка 47

До того ж це ще й наука. Тепер я знав, чого можна сподіватися від Ларсена. А він міг би завдати нам і більшої шкоди, якби дочекавсь, поки ми майже закінчимо свою роботу.

— Он він іде,— шепнула мені Мод.

Я звів очі. Вовк Ларсен неквапно йшов попід лівим бортом по юту.

— Не звертайте на нього уваги! — шепнув я їй.— Він хоче довідатись, як ми все це сприйняли. Нічим не показуйте йому, що ми горюємо. Такої втіхи він від нас не діжде. Роззуйтесь і візьміть черевики в руки.

І ось ми почали гратися з сліпим у піжмурки. Поки він ішов до нас попід лівим бортом, ми проскочили правим і стали стежити за ним з юта; він повернувся й рушив до нас на корму.

Він, напевно, якось здогадався, що ми на судні, бо впевнено сказав: "Доброго ранку"— і почекав на відповідь. Тоді поплентався на корму, а ми проскочили наперед.

— Таж я знаю, що ви на шхуні! — гукнув він, і я побачив, як він напружено прислухається.

Він нагадував мені великого пугача, що пугикне голосно і прислухається, чи не шелестить де сполохана здобич. Але ми не шелестіли, ми рухалися тільки тоді, коли й він рухався. Так ми й бігали по палубі, взявшись за руки, наче двоє дітей, що за ними ганяється злий людожер із казки, поки Вовкові Ларсенові те видимо набридло і він пішов до себе в каюту. В наших очах світилася радість, ми насилу стримували сміх, коли, повзувавшись, перелазили через борт і сідали в шлюпку. Зазирнувши в ясні карі очі Мод, я забув про ту шкоду, що він нам заподіяв, і пам’ятав тільки одне — що я люблю її і що з нею я знайду в собі силу прокласти шлях назад до великого світу.

РОЗДІЛ XXXVI

Два дні ми з Мод снували в шлюпці по морю та оглядали узбережжя, шукаючи зниклий рангоут. Але його ніде не було. Та на третій день нам пощастило знайти все, геть усе, навіть "ножиці", і то в щонайнебезпечнішому місці, де бурун бився об страшний південно-західний мис. От де нам довелося попрацювати! Першого дня ми, вкрай змучені, повернулися до нашої бухточки вже на смерканні, тягнучи на буксирі грот-щоглу. Стояв мертвий штиль, і ми мусили гребти дюйм за дюймом усю дорогу.

Ще один день тяжкої й небезпечної праці — і обидві стеньги знов у бухті. Третього дня роботи мені урвався терпець, і я зв’язав докупи фок-щоглу, обидва гіки та обидва гафелі в якийсь ніби пліт. Вітер був ходовий, і я хотів, скориставшись із нагоди, дотягти все зразу під вітрилами. Але вітер підвів нас: він раптом стих, а на веслах ми посувалися не швидше за слимака. Невесела то була робота — налягати щосили на весла й відчувати, що стоїш на місці, бо ззаду волочиться важкий хвіст.

Вже поночіло, а тут, як на лихо, вітер повіяв просто в лице. Ми не тільки перестали посуватись уперед, але нас почало зносити назад, у море. Я змагався з вітром, налягаючи на весла, аж поки зовсім вибився з сили. Бідна Мод, що її я ніколи не вмів умовити, аби не перевтомлювалася, лежала знесилена на дні шлюпки. Та й я зморився. Мої порепані, набряклі руки не годні були вже тримати весла. Боліли плечі й суглоби. Хоч я й добре пообідав опівдні, але вже так виробився, що з голоду аж паморочилося в голові.

Я підтяг весла і нахилився над буксирною кодолою. Але Мод схопила мене за руку.

— Що ви збираєтеся робити? — запитала вона стривожено.

— Покинути пліт,— відповів я, відв’язуючи кодолу.

Її пальці стиснули мою руку.

— Не треба, прошу вас! — вигукнула вона.

— Нічого не вийде,— відказав я.— Вже ж ніч, а вітер відносить нас від берега.

— Але ж подумайте, Гамфрі! Якщо ми не зможемо вибратися звідси на "Привиді", ми ризикуємо залишитись на острові хтозна-поки — може, й довіку. Якщо його не відкрито за всі ці роки, то, може, його й ніколи не відкриють.

— Ви забули про ту шлюпку, що ми знайшли на узбережжі, — нагадав я їй.

— Це промислова шлюпка,— відповіла вона,— і ви добре знаєте, що якби ті люди врятувались, то вони вернулися б назад, аби розбагатіти на цих ліжбиськах. Тож ясно, що вони загинули.

Я мовчав у нерішучості.

― Крім того,— додала вона, затинаючись,— це ж ви надумали направити "Привида", і я хочу, щоб ви довели діло до кінця.

Тепер мені було легше стояти на своєму. Коли вже вона звернула на лестощі, я мусив перечити їй навіть із великодушності.

― Краще жити хтозна-поки на острові, ніж загинути в шлюпці цю ніч, або завтра, або ще через день. Ми не готувались до плавби по морю. У нас немає ні харчів, ні води, ні укривал — нічогісінько. Та ви ж не доживете й до ранку без укривал. Я ж знаю, скільки в вас сили. Ви навіть зараз тремтите.

— Це нерви,— відповіла вона.— Я боюся, що ви не послухаєтесь мене й відв’яжете пліт... О, будь ласка, прошу вас, Гамфрі, не треба! — палко вигукнула вона за хвилину.

Вона таки знала, яку силу мають ці слова наді мною, і вони вирішили все. Ми протремтіли з холоду всю ніч. Уривками я засинав, але холод знов будив мене. Як могла те витримати Мод, я не годен зрозуміти. Я був занадто стомлений, щоб розмахувати руками і в такий спосіб грітись, однак ще знаходив силу час від часу розтирати Мод руки та ноги, розганяючи таким чином кров. І все ж вона прохала мене не відв’язувати плота. Над ранок її від холоду схопили корчі; я взявся її розтирати, корчі минули, але вона зовсім задубіла. Я злякався. Посадивши її за весла, я примусив її гребти, хоч вона була така квола, що з кожним замахом весла я боявся, щоб вона не зомліла.

Почало світати, і в ранішній напівсутіні ми довго шукали очима наш острів. Нарешті він показався на крайобрії, маленька чорна смужечка миль за п’ятнадцять від нас. Оглядаючи море в бінокль, я побачив удалині на південному заході темне пасемко на воді, що помітно ширшало.

— Ходовий вітер! — скрикнув я, сам не пізнавши свого захриплого голосу.

Мод хотіла щось відповісти, та не здолала вимовити й слова. Губи їй посиніли, очі позападали, але як мужньо ті карі очі дивилися на мене! Як жалісно — і все ж мужньо!

Знов я почав розтирати їй руки та піднімати й опускати їх, аж поки вона сама змогла рухати ними. Тоді я примусив її встати й трохи походити вперед і назад між банкою та кормою, хоч вона сама й на ногах би не встояла, якби я не підтримував її. Врешті я звелів їй ще й пострибати трохи на місці.

— Яка ж бо ви відважна жінка,— сказав я, коли побачив, що життя знову заграло на її обличчі.— Чи ви знали, що ви така відважна?

— Ні, я ніколи не була відважна, поки не спізналася з вами,—відповіла вона.— Це ви мене зробили такою.

— Ну, й я не був такий, поки не знав вас.

Вона кинула на мене швидкий погляд, і знов я побачив в очах у неї той самий тремтливий вогник і щось навіть більше. Але це на одну лиш мить. Тоді Мод усміхнулася. — Та ні, в вас просто так склалося...— сказала вона. Проте я знав, що це не так, і мені було цікаво, чи й сама вона те розуміє.

Набіг вітер, ходовий і свіжий, і скоро шлюпка вже перевалювалася з хвилі на хвилю, простуючи до острова. Аж пополудні, десь о пів на четверту, поминули ми південно-західний мис. Ми не тільки зголодніли, нас мучила ще й спрага. Губи в нас пересохли й порепалися, марно ми облизували їх. А вітер помалу почав стихати. Поки споночіло, настав штиль, і мені знову довелося взятись за весла. Але я був такий слабосилий, що ми ледве-ледве посувалися вперед. Лиш о другій годині ночі шлюпка тицьнулась у берег нашої внутрішньої бухточки. Заточившись, вибравсь я на землю, щоб прив’язати шлюпку. Мод не могла встояти на ногах, а я не мав сили понести її.

Я впав поряд неї на пісок, а коли відсапався, взяв її під пахви й доволік берегом до хатини.

Наступного дня ми не працювали. Ми спали до третьої години, принаймні я, бо, прокинувшись, я побачив, що Мод уже варить обід. Диво дивне, як швидко вернулась до неї сила. У цьому лілейно-тендітному тілі була незвичайна витривалість. Вона чіпко трималася за життя, дарма що здавалась така квола.

— Ви ж знаєте, я вирядилась у подорож до Японії, щоб поправити здоров’я,— сказала вона, коли ми після обіду спочивали біля багаття.— Я зроду не була дуже здорова. Лікарі нарадили мені подорож по морю, і я вибрала найдальшу.

— Не знали ви, що вибирали! — засміявся я.

— Зате я зараз не та, що була! Я набралася досвіду, здоров’я зміцніло,— відповіла вона.— Та й узагалі я на краще, мабуть, змінилася. Принаймні куди більше розумітимусь на житті.

Короткий день уже меркнув. Ми завели розмову про нез’ясовну сліпоту Вовка Ларсена. Кепські, видно, були його справи, коли вже він заявив, що хоче залишитись і померти на цьому острові. Коли він, дужий чоловік, що так любив життя, змирився з думкою про смерть, значить ішлося про щось більше, аніж сама сліпота. Ще ж отой жахливий головний біль! Ми вирішили, що в нього якась хвороба мозку, і під час її нападів він так мучиться, що нам годі те й уявити.

Що довше ми розмовляли про Ларсенову хворобу, то дужче, бачив я, Мод йому співчувала, але так зворушливо, так по-жіночому, що я любив її за те ще більше. В її співчутті не було ніякої фальшивої сентиментальності. Вона погоджувалася, що нам треба ставитись до нього якнайтвердіше, коли ми хочемо вибратися звідси. Тільки її жахала думка, що мені, може, доведеться відібрати йому життя, аби врятувати своє власне, чи то "наше власне", як сказала вона сама.

Вранці ми поснідали й узялися до роботи, щойно розвидніло. У передньому трюмі я знайшов верп і з превеликою натугою витяг його на палубу та спустив у шлюпку. Склавши на кормі довгу линву в кільця, я відплив далеченько в бухточку й кинув верп у воду. Вітру не було, приплив стояв високо, і шхуна була на плаву. Віддавши швартови, я з усієї сили почав підтягувати шхуну до якоря руками, бо брашпиля ж було поламано. Шхуна підійшла до самого верпа, але він був замалий, щоб утримати судно на місці навіть при легкому вітрі, і тому я кинув велику кітву з правого борту, попустивши чимбільше ланцюг. А пополудні заходився коло брашпиля.

Працював я над ним три дні. Механік був з мене ніякий, і за цей час я зробив те, на що звичайному слюсареві вистачило б трьох годин. Насамперед мені довелось ознайомитися з інструментами і засвоїти ті найпростіші принципи, що для фахівця були абеткою. Під кінець третього дня я таки налагодив брашпиль, хоч і не дуже вдало. Діяв він не так легко, як давніш, та все ж діяв і уможливлював мені роботу.

За півдня я витяг на шхуну обидві стеньги, поставив "ножиці" й закріпив їх розчалами, як і перше.