Морський Вовк - Сторінка 49

Рот перекривився, бо правий бік його лишавсь нерухомий. Осміхалась тільки ліва половина обличчя.

— То була остання витівка Вовча,— сказав він.— Мене паралізувало, і я вже ніколи не стану на ноги. О, тільки один бік уражено,— додав він, ніби здогадавшись, що я підозріливо поглянув на його ліву ногу, яку він ту мить підібгав, напнувши коліном укривало.

— Не пощастило мені,— провадив він.— Я хотів був спершу послати на той світ вас, Гампе, і думав, що на це мені ще стане сили.

— Але чому? — спитав я з жахом і цікавістю воднораз.

Знову подоба усміху скривила йому рот, і він сказав:

— А просто, аби відчувати, що живеш і дієш, аби до кінця бути найбільшою грудкою закваски, аби, врешті, зжерти вас. А помирати так...

Він знизав плечима чи радше спробував знизати, бо ворухнулося тільки ліве плече. Як і усміх, рух його пліч був однобокий.

— Але що з вами, як ви гадаєте? На що ви слабуєте? — запитав я.

— Мозок,— відповів він зразу.— Це той клятий головний біль довів до такого.

— То був симптом,— сказав я.

Він кивнув головою.

— Що я можу гадати? Я зроду ні разу не хворів. Щось, певне, сталося з мозком. Якась пухлина, рак абощо, не знаю, тільки воно жере й руйнує мій мозок, уражає нервові центри, з’їдає поволі, клітину по клітині... Отож і біль такий.

― Рухові центри також ушкоджено,—підказав я.

— Здається, так. Все прокляття в тому, що я мушу лежати тут з непотьмареним розумом, при повній свідомості, знаючи, що віддаю кінці, помалу втрачаю зв’язок зі світом, відриваюся від нього. Я не бачу, слух і чуття дотику теж покидають мене, незабаром я перестану й розмовляти, а проте весь час буду тут живий, сповнений бажання діяти, але безсилий.

— Коли ви кажете, що будете тут, то йдеться, либонь, про вашу душу,— зауважив я.

— Бридня! — відрубав вій.—Це просто означає, що вищі мозкові центри у мене ще не вражені. Я ще не втратив пам’яті, можу думати, міркувати. Коли цього не стане, я сконаю. Мене не стане. Душа?..

Він вибухнув глумливим сміхом і притулив ліве вухо до подушки на знак того, що не хоче далі розмовляти.

Ми з Мод пішли працювати, пригнічені страшною долею, що спостигла Вовка Ларсена. Яка страшна була його доля, ми ще мали переконатись пізніше. То була немов жахлива відплата за все, що він накоїв у житті. Думки наші були поважні й урочисті, і розмовляли ми трохи не пошепки.

— Можна б уже й зняти нáручні,— сказав він увечері, коли ми стояли біля нього й радилися, що з ним робити надалі.— Це зайве. Я вже паралітик. Тепер лишень пролежнів чекати.

Усміх спотворив йому обличчя, і Мод, ужахнувшись, відвернулася.

— А чи знаєте ви, що ваш усміх потворний? — спитав я Ларсена, бо знав, що їй доведеться доглядати його, і хотів по змозі вберегти її від цього неприємного видовища.

— Тоді я більше не всміхатимусь,—сказав він спокійно.—Я й сам думав, що в мене щось не так з обличчям. Весь день я відчуваю, що моя права щока мовби мертва. Воно вже від трьох днів давалося взнаки ― то права рука на часину замліє, то нога... Отож, кажете, в мене потворний усміх? — додав він перегодом.— Тоді вважайте, що віднині я всміхатимусь внутрішньо, в душі, коли вам завгодно, в душі! Вважайте, що я й зараз усміхаюся.

І кілька хвилин він лежав спокійно, тішачись своєю химерною вигадкою.

Як людина, він не змінився. Це був той самісінький невгамовний, страшний Вовк Ларсен, ув’язнений у своєму власному тілі, колись такому прекрасному й непереможному. Тепер воно обснувало його мертвими путами, замкнуло душу в темряві й мовчанні, відгородило його від світу, що був для нього ареною бурхливої діяльності. Уже не міг він відмінювати дієслово "робити" у всіх часах і способах. "Бути" — оце й усе, що йому лишилося,— бути, існувати без руху, що за його визначенням означало смерть; хотіти, але не виконувати; думати, мислити й духом бути живому, як і раніше, але тілом бути мертвому.

Нáручні хоч я з нього й зняв, проте ми ніяк не могли звикнути до його нового стану, примусити себе не боятись. У нашій уяві він був людиною, здатною на що завгодно. Ми не знали, чого можна сподіватися від нього далі, яких страхіть він накоїть, коли раптом переможе неміч свого тіла. Ми стільки від нього натерпілися, що вже не могли збутися страху; ми бралися за роботу, але на серці в нас було неспокійно.

Я спромігся подолати ті труднощі, що їх завдали мені мої занизькі "ножиці". Зробивши нові хват-талі, я перетяг основу фок-щогли через планшир і спустив її на палубу. Потім за допомогою тих-таки "ножиць" я підняв на судно грота-гік. Він був сорок футів завдовжки — цілком досить, щоб на ньому підняти й поставити щоглу. Почепивши на "ножиці" ще одні талі, я доставив ними гік майже прямовисно. Щоб нижній кінець гіка не ковзав по палубі, я прибив з усіх боків грубі планки. До вершка я приладнав одношківний блок своїх перших талів. Таким чином, узявши їхній ходовий кінець на брашпиль, я міг віднімати й опускати вершок гіка скільки треба; нижній кінець його лишався на місці, а розчали не давали йому падати на боки. До цього вершка я почепив ще одні талі, і коли вся споруда була готова, мене просто вразили ті можливості, що вона нам відкривала.

Звичайно, на всю цю роботу я витратив ще два дні, і тільки вранці третього дня підняв фок-щоглу над палубою та заходився затісувати чотирикутником її нижній кінець, відповідно до форми степса. От тесля з мене вийшов таки нікудишній. Я пиляв, тесав і довбав міцне дерево, аж воно набуло такого вигляду, ніби його обгриз якийсь велетенський пацюк. Але свого я досяг — щогла вже могла стати в степс.

— Діло буде, а їй-бо, що буде! — вигукнув я.

— Ви знаєте, як доктор Джордан вивіряє істину? — спитала Мод.

Я похитав головою й перестав на часину витягати тріски, що нападали мені за комір.

— Він ставить питання: чи буде з неї діло? Чи можемо звірити на неї своє життя?

— Здається, він ваш улюбленець,— сказав я.

— Коли я зруйнувала свій старий пантеон, повикидавши звідти Наполеона, Цезаря та все їхнє поріддя, я спорудила собі новий пантеон,— відповіла вона поважно.— І першим я помістила в ньому доктора Джордана.

— Сучасного б то героя!

— І тим більш великого,— сказала вона.— Хіба можуть герої давнього світу рівнятися з сучасними?

Я кивнув головою. Ми з нею мали так багато спільного, що часто нам не було жодної потреби сперечатись. Принаймні наші погляди на життя були дуже схожі.

— Як на двох критиків, ми навдивовижу добре ладнаємо,— засміявся я.

— А як на корабельного майстра та підмайстра хіба ні? — засміялася вона у відповідь.

Але за важкою працею ми не часто сміялися в ті дні, та ще й жахливе становище Вовка Ларсена, живущого трупа, гнітило нас.

Його розбив ще один напад хвороби. Він утратив чи, вірніше, втрачав голос. Він міг говорити лиш часами. То він говорив як звичайно, тільки повільніш і важче, а то враз — іноді серед речення — мова йому уривалась, і тоді ми мусили довгі години чекати, поки зв’язок відновиться. Він скаржився, що в нього прикро болить голова. На випадок остаточної втрати мови, він запропонував нам особливий спосіб зв’язку: стисне руку один раз — значить, "так", двічі — "ні". Добре, що ми умовилися з ним щодо такого спілкування, бо того ж вечора він зовсім перестав говорити. Відтоді він відповідав на наші запитання стиском руки, а коли хотів щось сказати, то досить виразно писав ті слова лівою рукою на аркуші паперу.

Надходила люта зима. За штормом налітав шторм — зі снігом, хвищею, холодним дощем. Котики подалися в свою далеку мандрівку на південь, і ліжбисько спорожніло. Я працював, не знаючи відпочинку. Незважаючи на негоду та вітер, що заважав мені найдужче, я цілі дні, з раннього ранку до пізнього вечора, не сходив з палуби, і робота помітно посувалася вперед.

Перша спроба поставити "ножиці", коли мені довелось дертися на них та прив’язувати розчали, стала мені за добру науку, і цього разу я заздалегідь приладнав до вершка фок-щогли снасті: штаги, гафель-гардель і дирик-фал. Як звичайно, я потратив на цю роботу набагато більше, ніж передбачав,— цілих два дні. А скільки ще лишалось роботи! Вітрила, наприклад, треба було робити зовсім наново.

Поки я споряджав фок-щоглу, Мод шила вітрила, завжди готова відкласти свою працю, щоб допомогти мені при потребі. Парусина була важка й цупка, і шити її Мод мусила гранчастою вітрильною голкою та морським наперстком. Її руки незабаром укрилися пухирями, але вона вперто працювала далі, а крім того, встигала ще варити їжу й доглядати хворого.

— Геть забобони! — сказав я в п’ятницю вранці.— Щоглу ставитимемо сьогодні.

Все було готове. Взявши талі гіка на брашпиль, я підняв щоглу, майже відірвавши її від палуби. Закріпивши ті талі, я взяв на брашпиль талі "ножиць", причеплені до вершка гіка. Кількох обертів корби вистачило, аби щогла відірвалась від палуби й повисла сторч.

Уклавши вільний кінець троса, Мод заплескала в долоні й закричала:

— Чудово! Чудово! На неї можна звірити життя!

Але раптом по її обличчі пробігла розчарована тінь.

— Щогла не над отвором,— сказала вона.— Чи не доведеться починати вдруге?

Я гордовито осміхнувся і, попустивши один розчал та підтягши другий, поставив щоглу якраз над середньою лінією палуби. Але й тепер вона не була ще над отвором. Знову той же невеселий вираз проступив на обличчі в Мод, і знову я гордовито осміхнувся і, маневруючи талями гіка та "ножиць", підтяг щоглу просто до отвору в палубі. Докладно пояснивши Мод, як опускати щоглу, я зійшов у трюм до степса.

Я гукнув їй, щоб вона починала, і щогла легко й точно пішла донизу. Прямісінько в чотирикутний отвір степса спускалася вона своїм чотирикутним кінцем, але, рухаючись, трохи повернулася навколо своєї осі, і чотирикутники не зійшлися. Проте я не розгубився. Гукнувши до Мод, щоб вона перестала опускати щоглу, я вибіг на палубу й бічним вузлом приладнав до щогли хват-талі. Передавши їхній кінець Мод, я знов зійшов у трюм і при світлі ліхтаря побачив, як щогла повільно обертається. Коли квадрати збіглися, Мод, закріпивши хват-талі, почала опускати щоглу, але за кілька дюймів до отвору щогла знов крутнулась. І знов Мод вирівняла щоглу хват-талями й опустила її ще. Квадрати зійшлися. Щогла стала в степс.

Я радісно закричав, і Мод прибігла поглянути.