Моя сім'я та інші звірі - Сторінка 18

Дюран об'їздив мало чи не всю країну, аж поки знайшов підходящу натуру: невимовної краси сад, саме в пишному розквіті. Дюран одразу ж гарячково взявся до роботи, і надвечір першого дня полотно було наполовину готове. Втомлений, але задоволений, художник зібрав речі й повернувся до села. А наступного ранку з новими силами побіг у сад завершувати картину і там мало не зомлів, – мигдалеві дерева стояли голі, похмурі, а на землі довкола рясніли білі й рожеві пелюстки. Либонь, вночі весняний буревій збив увесь цвіт в садах, зокрема і в Дюрановому.

– Це мене доконало, – тремтячим голосом звірявся митець, і на очах його бриніли сльози. – Я заприсягся, що довіку не візьму пензля в руки... довіку! Але зараз я вже трохи заспокоївся... мені вже ліпше... Згодом я знову почну працювати.

Як виявилось, ця нещаслива пригода скоїлася два роки тому, і Дюран досі не міг прийти до тями.

Майклові не поталанило з самого початку. Зачарований колоритом острова, він піднесено заявив нам, що планує створити грандіозне полотно, яке увічнить живу душу Корфу. Його охопив творчий неспокій, але тут, на лихо, з ним стався приступ астми. Та ще Лугареція лишила на стільці в його кімнаті ковдру, що слугувала мені сідлом, коли я їздив верхи. Серед ночі нас розбудив тривожний шум; здавалося, ніби десь мордують цілу зграю собак. Заспані, зібрались ми в Майкловій спальні, а він, бідолашний, хрипів, задихався, обливався холодним потом.

Марго побігла по чай, Ларрі по бренді, Леслі кинувся відчиняти вікна, а мама вклала спітнілого Майкла назад у ліжко й турботливо вкрила вищезгаданою ковдрою. Як же ми здивувались, коли, попри всі лікувальні заходи, стан хворого погіршився. Доки він ще міг говорити, ми встигли поставити йому кілька запитань.

– Психологічно, суто психологічно, – сказав Ларрі. – Про що вам нагадують оці хрипи?

Майкл мовчки хитнув головою.

– Треба дати йому щось понюхати, – запропонувала Марго. – Нашатирного спирту абощо... Якщо людина непритомніє, це добре допомагає.

– Він не непритомніє, – обірвав її Леслі. – Але може знепритомніти, якщо нанюхається нашатирю.

– Так, доню, це може зашкодити, – сказала мама. – Майкле, ви часом не страждаєте на алергію?

Майкл, задихаючись, прохрипів, що алергія в нього лише на три речі: на пилок бузку, на котів і коней. Всі одразу ж глянули у вікно, але кущів бузку ніде й близько не виявилось. Кішки в кімнаті ми теж не знайшли. Я з обуренням відкинув звинувачення Ларрі в тому, що мені, мовляв, нишком вдалося протягнути в дім коняку. І тільки тоді, коли хворий справді вже непритомнів, ми раптом помітили кінську підстилку, якою мама дбайливо закутала його до самого підборіддя.

Після цієї ночі бідолаха, вибитий з колії, так і не спромігся взяти пензель у руки. Разом з Дюраном вони з ранку до вечора лежали в шезлонгах і зміцнювали свої нерви.

Поки ми опікувалися нашою трійцею, прибула ще одна гостя в особі графині Мелані де Торро. Графиня виявилась високою худорлявою жінкою з обличчям старої шкапи, смолисто-чорними бровами й пишною кучмою ясно-червоного волосся. Через п'ять хвилин після знайомства вона стала скаржитись на духоту і несподівано, на мамин жах і моє захоплення, вчепилася в свою руду шевелюру й стягнула її з голови, відкривши лисий, мов гриб, череп. Отетерілій мамі графиня пояснила хрипким басом:

– Я перехворіла бешихою... все волосся випало... Не могла знайти в Мілані однотонні брови й перуку... може, підшукаю що-небудь в Афінах.

Безталанна графиня, на додачу до цієї халепи, ще й шепелявила, і у мами склалося враження, що бешиха – це щось дуже непристойне. При першій же слушній нагоді вона загнала Ларрі в глухий кут.

– Неподобство! – вичитувала вона йому схвильованим шепотом. – Тобі відомо, чим вона хворіла? Нічого собі друг!

– Друг? – здивувався Ларрі. – Та я її майже не знаю... терпіти не можу цю жінку... Просто я хотів поспостерігати за нею в домашніх умовах, – вона надзвичайно колоритний персонаж.

– Ах, персонаж! – обурювалась мама. – А якщо ми всі тим часом підхопимо якусь огидну хворобу? Ні, Ларрі, з нею доведеться розпрощатись.

– Не говоріть дурниць, мамо! – спалахнув Ларрі.

Так вони пошепки сперечалися до кінця дня, але мама була невблаганна. Врешті-решт Ларрі запропонував запросити Теодора для консультації, і мама пристала на цю мову. Відповідь від Теодора було доставлено екіпажем, на якому бовваніла загорнута в плащ фігура поета Затопека. Виявляється, наш менестрель, прощаючись з островом Корфу, нажлуктився по саму зав'язку, сів не на той пароплав і прибув у Афіни. А що зустріч, призначена в Боснії, однаково вже зірвалась, Затопек, як справжній філософ, вирішив повернутись на Корфу першим же судном, прихопивши з собою кільканадцять бутлів вина.

Теодор приїхав наступного дня. Він був у легкій літній панамі замість традиційного фетрового капелюха. Мама хотіла була попередити його про нашу безволосу гостю, але не встигла. Ларрі відрекомендував їх.

– Лікар? – блиснула очима графиня Мелані де Торро. – Як цікаво. Може, ви дасте мені консультацію... У мене було недавно бешихове запалення.

– Ага! Що ви кажете! – Теодор кинув на неї уважний погляд. – І яке ж... гм... лікування вам призначили?

І обоє завзято, детально почали обговорювати історію хвороби. Мамі з великими труднощами вдалося відволікти їх від цієї небезпечної теми.

Не чекала подібного від Теодора, – заявила вона пізніше Ларрі. – Я щосили намагаюсь виявляти терпимість, але всьому є межа. Як можна говорити про такі речі за столом?

Трохи згодом мама розпитала Теодора про хворобу графині, і непорозуміння залагодилось. Мама страшенно переживала, що так несправедливо поставилась до сердешної жінки, і надалі намагалася бути з нею підкреслено люб'язною, навіть пропонувала скинути перуку, якщо їй парко.

Обід того вечора був незвичайний, мене так захопило це строкате товариство з їхніми розмовами, що я просто не знав, кого слухати. Тепле золотисте світло ламп розливалося над столом, фарфор і скло мерехтіли, червоне вино спалахувало вогнем, коли його плескали в келихи.

– На жаль, мій любий хлопчику, ви не вловили суті вірша... авжеж, самої суті! – гримів голос Затопека, а орлиний ніс його вигинався над склянкою. – Поезія – це вам не малярне ремесло...

– ...от я й кажу йому: "Не збираюсь я скніти над бісовим малюнком менше ніж за десятку, ваші осоружні копійки..."

– ...а вранці я був знищений... У шоковому стані... тисячі суцвіть, зірвані, знівечені... я присягнув, що більше не доторкнусь до пензля... нервове потрясіння... цілий мигдалевий сад... ф'юуїть! і все... а я стою там...

– ...крім того, я приймала сірчані ванни...

– О так... гм... власне, водолікування, на мій погляд, дещо... е-е... переоцінюють. Дев'яносто два відсотки пацієнтів...

Тарілки зі стравами димлять, мов вулканічні конуси; в центрі столу на тарелі – гора лискучих ранніх фруктів; борода Теодора іскриться в світлі лампи; Леслі зосереджено ліпить кульки з хліба, жбурляє ними в метелика під стелею; мама розкладає їжу, кожному загадково всміхається і водночас пильнує за Лугарецією; холодний ніс Роджера під столом тицяється в моє коліно в німому проханні.

Марго і все ще кволий Майкл гомонять про літературу:

– ...по-моєму, Лоуренс4 робить такі речі майстерніше. Створює особливу ауру, так би мовити... Ви згодні? От хоча б "Леді Четтерлі"...

– Маєте рацію. Тим паче, йому вдалося створити чудеса в пустелі... талановита книга... як її там... е-е... "Сім стовпів мудрості"...

Діалог Ларрі з графинею:

– ...необхідні прямота, щирість, чистий дитинний погляд на світ... Візьміть найкращі класичні вірші... того ж Хампті-Дампті... Оце вам справжня поезія... наївність, простота і ніяких штампів, заяложених метафор...

– ...при чому тут наївний підхід до поезії? Хіба що ви обмежитесь базграниною, такою ж нескладною й примітивною, як запити верблюда...

Мама й Дюран:

– ...уявляєте, як це мене вразило... я був розбитий, знищений...

– Так, уявляю. Мені страшенно прикро. Покласти вам ще рису?

Жонкіль і Теодор:

– ...а ліфляндські селяни... зроду не бачила нічого подібного...

– Тут, на Корфу, і... е-е... подекуди в Албанії зберігся дуже... гм... схожий звичай...

Надворі місяць прозирав крізь філігрань виноградного листя, десь глухо й монотонно кричали сови.

Каву й вино пили на балконі, обвитому виноградом. Ларрі бренькав на гітарі і співав єлизаветинський марш. Це нагадало Теодорові одну з його фантастичних, але правдивих історій про Корфу, яку він розповів нам з лукавою задерикуватістю.

– Ви вже знаєте, що тут, на Корфу, все робиться не так, як у людей. Наміри бувають... е-е... щонайліпші, проте згодом неодмінно трапляється щось непередбачене. Коли кілька років тому грецький король прибув на острів, його візит мав завершитись... е-е... виставою, театралізованим святом. Кульмінацією дійства була битва під Фермопілами. Планувалося, що під завісу грецька армія звитяжно пожене персів за... як вони називаються? Ах так, за лаштунки. Ну, а ті, кому випало грати персів, певно, не захотіли відступати на очах у короля, та й сама роль... гм... дратувала їх. Від найменшої дрібниці все могло піти шкереберть. Аж ось під час батальної сцени грецький полководець... гм... ненароком уперіщив перського воїна важким дерев'яним мечем. Зауважте, цілком випадково. Що тут знялося! Розлютовані перси кинулись у наступ. Посеред сцени розгорілась запекла боротьба. Вояки в шоломах билися на смерть. Поки хтось докумекав опустити завісу, двох із них було скинуто в оркестр. Король згадував по тому, яке сильне враження справив на нього... гм... реалізм батальної сцени.

Вибух реготу сполохав блідих геконів, і вони чкурнули вгору по стіні.

– Теодоре! – піддражнював його Ларрі. – Зізнайтесь, що ви це вигадали.

– Ні, ні! – протестував Теодор. – Це чистісінька правда... я бачив на власні очі.

– Але звучить, як анекдот.

– Тут, на Корфу, – гордовито зблиснув очима Теодор, – може трапитись усе що завгодно.

Море, залите місячним сяйвом, ряхтіло крізь гілки олив. Унизу, коло джерела, збуджено скрекотали жаби. Дві сови перегукувались на дереві за верандою. По шишкастій виноградній лозі у нас над головами нечутно скрадалися гекони; вони напружено стежили за роями комах, що їх, ніби водоверть, затягало світло лампи.

9.