Моя сім'я та інші звірі - Сторінка 20

Якраз у центрі цього району, на горішньому поверсі високої ветхої будівлі, втомлено схиленої над крихітним майданчиком, мешкав бельгійський консул.

Це був приємний маленький чоловічок з кумедною триклинною борідкою і дбайливо випещеними вусами. Він досить серйозно ставився до своєї служби і завжди був одягнений так, наче збирався на урочистий офіційний прийом: чорна візитка, штани в смужку, світло-брунатні гетри над наглянсованими черевиками, широка, спадаюча шовковим водоспадом краватка, прихоплена скромною золотою шпилькою. Довершував ансамбль високий осяйний циліндр.

О будь-якій порі дня його можна було стріти в цьому парадному вбранні на одній з вузьких брудних вуличок, де він граціозно пробирався між калюжами або тулився до стіни з вишуканою галантністю, пропускаючи осла і легенько постукуючи його по спині ротанговим ціпком. Городяни не вбачали в ошатному наряді дипломата нічого незвичайного. Вони думали, що консул – англієць, а оскільки, за їхніми уявленнями, всі англійці – лорди, то вони просто зобов'язані вбиратись належним чином.

Коли я приїхав до консула вперше, він запросив мене до кімнати, де висіли десятки фотографій у важких рамках, – фотопортрети самого господаря в різноманітних наполеонівських позах. На старомодних стільцях, оббитих червоною парчею, рясніли гаптовані серветочки, а стіл, за яким ми працювали, було застелено бордовою оксамитовою скатертиною з ядуче-зеленими торочками. Кімната вражала око своєю потворністю.

Щоб перевірити обсяг моїх знань французької мови, консул всадовив мене за стіл, витягнув грубий, обтріпаний том словника "Le Реtit Larousse" і розкрив його на першій сторінці.

– Прошу вас, читайте оце, – сказав він каліченою англійською мовою, і в його бороді привітно зблиснули золоті зуби.

Підкрутивши кінчики вусів, він міцно стулив губи, заклав руки за спину і спроквола попрямумав до вікна, а я заходився читати слова на літеру "А". Через пень-колоду здолав я перші три слова, коли раптом консул застиг на місці й стиха щось муркнув. Я був подумав, що його шокувала моя вимова, але, очевидячки, це стосувалося не мене. Буркочучи невиразно собі під ніс, мій учитель стрімголов ринувся до шафи й вихопив звідти солідних розмірів духову рушницю.

Заінтригований, я пантрував за ним із дедалі більшим зацікавленням, та все ж не без побоювань за своє життя. Консул хапливими рухами набив рушницю, розсипаючи дробинки по всьому килиму, відтак, пригнувшись, знову прокрався до вікна, сховавсь за шторою і рвучко визирнув на вулицю. Підняв рушницю, уважно прицілився невідомо у що і вистрілив.

Коли консул, сумовито хитаючи головою, одійшов од вікна і поклав рушницю на місце, я, немало здивований, помітив сльози в його очах. Він витяг із нагрудної кишені шовковий носовик завдовжки з ярд і гучно висякався.

– Ах-ах-ах! – скрушно промовив він. – Бідне створіння... Але нам треба працювати... Будь ласка, читайте далі.

Цілий урок мене тривожила думка, що отут, на моїх очах, скоїлося вбивство. Мабуть, консул розправляється з котрим-небудь сусідою-домовласником за законом кривавої помсти. Проте після четвертого уроку, коли консул все ще систематично бахкав з вікна, я второпав, що моя версія вочевидь безпідставна, хіба що родина, з якою він зводив рахунки, була дуже велика.

Лише за тиждень розкрилася таємниця безугавної стрілянини. Винні в усьому були коти. В єврейському кварталі, так само як і в інших кварталах міста, вони розмножувались стихійно і никали вулицями цілими сотнями. Ці бездомні тварини мали вкрай жалюгідний вигляд – облізлі, рахітичні, хирляві, всі в болячках і лишаях. Консул обожнював котів і тримав у себе трьох величезних вгодованих екземплярів перської породи. Проте, як людині вразливої вдачі, йому нестерпно було дивитися на голодних шолудивих представників родини котячих, що блукали на дахах перед його вікнами.

– Я не можу усіх їх нагодувати, – звірявся він мені, – і через те убиваю, щоб зробити щасливими. Бідолашкам так ліпше, але мене це страшенно пригнічує.

Власне, кожен, хто побачив би цих котів, зрозумів би, яку важливу й благородну місію взяв на себе маленький бельгієць. Отак і йшли наші заняття, з регулярними перервами, коли консул прожогом кидався до вікна, аби відправити в благословенніший світ іще одного сірому. Після кожного пострілу западала тиша, ми складали останню шану небіжчикові, потім консул гучно сякав носа, трагедійно зітхав, і ми знову поринали в нетрі французьких дієслів.

З незрозумілих причин у консула склалося враження, що наша мама добре володіє французькою мовою, і він ніколи не минав нагоди зав'язати з нею дружню бесіду. Іноді, на мамине щастя, їй вдавалося вчасно засікти серед вуличного натовпу його циліндр, і тоді вона хутко забігала в першу-ліпшу крамницю і купувала там різний непотріб, аж доки небезпека була позаду. Але частіше траплялось, що бельгієць несподівано виринав із бічного провулка й заскакував маму зненацька. Широко всміхаючись і крутячи ціпком, він наближався до неї, зривав з голови циліндр і низько вклонявся, гаряче стискаючи знехотя простягнуту руку й притискуючи її до бороди.

І от вони вже стоять посеред вулиці (раз у раз їх розділяє перехожий осел), консул виливає на маму цілу зливу французьких слів, артистично жестикулюючи циліндром та ціпком і анітрохи не зважаючи на збентежений вираз маминого обличчя. Зрідка консул робить паузи, примовляючи "n'est, раs, madame?" ("Чи не так, мадам?") , і на це мама змушена відповідати. Зібравши всю свою мужність, вона демонструє досконале володіння французькою мовою.

– Оui, оuі! (Так, так!) – вигукує вона, нервово усміхаючись і, якщо це звучить не досить переконливо, додає ще з більшим запалом: – ОUI, ОUІ!

Відповідь цілком задовольняла консула, і, по-моєму, він так ніколи й не втямив, що це було єдине французьке слово, яке знала мама. Але ці розмови вкрай виснажували її нервову систему, і варто нам було тільки зронити: "Мамо, дивіться, ондечки консул", як вона притьмом пускалася вниз по вулиці, забувши про свою звичну стриманість.

В певному розумінні уроки французької мови принесли мені деяку користь. Я не вивчив французької, це правда, але щоразу під кінець занять мене огортала така нудьга, що в свої опівденні вилазки в довколишній світ я вирушав з подвоєною енергією. Окрім того, звісно, я завше з нетерпінням чекав четверга. Теодор мав звичку приходити до нас одразу після сніданку (він приходив би й раніше, але не дозволяли правила доброго тону) і зоставався доти, доки високо над Албанськими горами сходив місяць.

Четвер він обрав не випадково, бо саме в цей день з Афін щотижня прилітав гідроплан і приводнювався в затоці неподалік від садиби. Теодор пристрасно захоплювався гідропланами. Єдиним місцем в будинку, звідки добре проглядалась затока, було горище, а там доводилося чимдуж витягати шию, ризикуючи випасти з вікна. Гідроплан незмінно прилітав тоді, коли ми пили чай; до нас долинало невиразне, глухе гудіння, таке слабке, що здавалося, може, то бджола. Теодор, котрий за звичаєм розповідав якусь історію, нараз спинявся на півслові, в очах його спалахував фанатичний вогонь, борода наїжувалась, і він увесь нашорошувався.

– Слухайте-но... е-е... чи не літак це? – говорив він.

Всі замовкали й прислухалися, тихе гудіння наростало. Теодор акуратно клав недоїдений коржик на тарілку.

Аг-га! – вигукував він, обтираючи пальці серветкою. – Авжеж, це таки напевно гудіння літака. е-е... гм... так.

Звук дедалі наростав, а Теодор сидів як на голках. Мама виручала його зі скрути.

– Може, підніметесь нагору й подивитесь, як він сідатиме? – пропонувала вона.

– О так... якщо ви не проти... – бубонів Теодор, зриваючись з місця. – Це... е-е... надзвичайне видовище... якщо ви справді не проти.

Двигуни літака гули вже в нас над головою, не можна було гаяти ні хвилини.

– Мене завжди... вражає... ви розумієте...

– Не баріться, Тео, мерщій! – підганяли ми хором.

І ми всі, промайнувши чотири сходові клітки, вривалися на горище. Роджер біг попереду, радісно гавкаючи. Пирскаючи сміхом, ми важко гупотіли по дощаній підлозі, розчиняли навстіж вікна й вихилялися назовні, прикипівши зором до гладенького плеса затоки, що в обрамленні оливкових дерев видавалося круглим блакитним оком.

Гідроплан, схожий на товстого незграбного гусака, пролітає над оливковими гаями, опускаючись нижче й нижче. Ось він вже над самісінькою водою, його відображення мигтить на лазуровій гладіні. Теодор, затамувавши дихання, стежить за його летом. Нижче, нижче... І раптом літак черкається об поверхню, лишає за собою розгорнутий пелюсток піни, мчить далі і нарешті сідає на воду. Він стрибає на брижах, а за ним віялом розбігається біла піна. Аж ось гідроплан стишує хід, зупиняється, і Теодор проводить пальцем по кінчику бороди й зітхає.

– Угу... так, – мимрить він, обтрушуючи руки від пилу, – це дійсно... е-е... захопливе видовище.

Вистава скінчилася. Тепер треба чекати наступного тижня, коли знову прилетить гідроплан. Ми зачиняємо вікна і галасливою юрбою спускаємося вниз – допивати чай. За тиждень повторюється точнісінько те саме.

Ми з Теодором любили ходити разом на прогулянки, іноді просто в сад, а іноді на далекі відстані. Навантажені коробками й сачками, ми чимчикували серед олив, а попереду, нюхаючи землю, жваво вистрибував Роджер. Нас цікавило геть чисто все, що стрічалось по дорозі: квіти, комахи, каміння, птахи.

Теодор, безумовно, володів невичерпними знаннями про все на світі, але його ерудиція не приголомшувала співбесідника; ви відчували, що він не повчає вас, а швидше нагадує, з властивою йому делікатністю, про давно відомі, але призабуті факти. Теодор полюбляв каламбурити; його веселі розповіді були пересипані дотепами й жартами, од яких найбільше задоволення отримував він сам. В очах у нього грали пустотливі бісики, ніс морщився, і він безгучно сміявся в бороду зі своїх кострубатих жартів, а ще більше із самого себе.

Канави, ставки, калюжі були для нас незвіданими джунглями, де аж кишіло живиною. Крихітні циклопи, водяні блохи, зелені й коралово-рожеві, ширяли, мов птахи, між баговинням, а по мулистому дну скрадалися тигри ставків: п'явки та личинки бабок.