Моя сім'я та інші звірі - Сторінка 24

Вволю наплескавшись, ми вийшли на берег, всі у вогненних струменях, і сіли на пісок перекусити. Під кінець вечері в оливах за нами, ніби на замовлення, з'явилось декілька світляків – своєрідна увертюра до вистави.

Спершу там мигтіли лише дві чи три зелені лелітки, що линули в повітрі між деревами. Але поступово кількість їх зростала, і от уже ввесь гай заяснів фантастичним зеленим сяйвом.

Ніколи доти ми не бачили такого величезного скупчення світляків. Міріади їх роїлись між деревами, повзали в траві, кущах і стовбурах, вихрились у нас над головою і зеленими жаринками сипалися на ряднини. Відтак блискотливі ручаї світляків попливли над бухтою, і враз, наче за сигналом, з'явились дельфіни. Вони пливли рівною шеренгою, ритмічно похитуючись, а їхні чорні спини немовби світилися фосфором.

В центрі затоки дельфіни закружляли колом – вони пірнали, перекидались, зрідка вистрибували з води і знову падали в сліпуче палахкотіння заграви. Вгорі світляки, внизу осяйні морські свині – це було справді казкове видовище. Ми бачили навіть променисті сліди під водою, біля піщаного дна, де дельфіни мережили вогненні візерунки, а коли вони плигали високо в повітря, з них скочувались ряхтливі смарагдові краплі.

Близько години тривала ця дивовижна фантасмагорія, по тому світляки плавно заструменіли до берега і стиха розсіялись. Незабаром і дельфіни один за одним майнули у відкрите море, лишаючи за собою пломенисту стежку, що іскрилась, мерехтіла і нарешті згасала, наче жевріюча гілка, кинута на гладінь затоки.

11. ЗАЧАРОВАНИЙ АРХІПЕЛАГ

Літнє сонце припікало чимдалі нещадніше. По такій спеці важко було тарабанити "Морську корову" на веслах до нашої улюбленої бухти, і ми купили підвісний мотор. Це відкрило для нас нові прибережні обшири. Тепер ми наважувались забиратися значно далі, здійснюючи мандрівки вздовж зубчастих берегів ген-ген до далеких пустельних пляжів, золотих, мов зерно, або сріблястих, мов місяць, в облямування шпичакуватих скель. Тут, у прибережній зоні, на цілі милі простягнувся архіпелаг дрібних островів. Одні з них були чималенькі, другі – просто камінні бескиди зі жмутом випадкового зілля на вершині. Цей архіпелаг надзвичайно приваблював численну морську фауну.

Кілька разів мені вдалося намовити рідню з'їздити на ці острівці, але купатись там було не дуже добре, і незабаром усім набридло пектися на гарячому камінні, поки я вивуджував, а іноді викопував чудних і, на їхню думку, бридких морських істот. Окрім того, там часто-густо траплялись підводні рифи. Щоб провести "Морську корову" через ці небезпечні місця і не зламати мотор, треба було неабиякої навігаційної майстерності.

Незважаючи на мої палкі благання, наші екскурсії туди відбувались дедалі рідше, і я потерпав, думаючи про всіх чудо мешканців тих прозорих плес, що могли втішити мою душу натураліста. Якби тільки в мене був човен! Я просив дозволу самому їздити на острови на "Морській корові", скажімо, раз на тиждень, але всі – з різних міркувань – виступили проти цього. І от, коли я вже майже втратив надію, мені раптом сяйнула думка: адже скоро день мого народження, і якщо зараз виявити кмітливість, то можна одержати не лише човен, але й силу-силенну іншого спорядження.

Притьмом я роз'яснив усім, що не варто безсистемно вибирати для мене подарунки, нехай краще я сам скажу, в чому відчуваю нагальну потребу. Отоді, напевно, ніхто з них не розчарує мене. Заскочені зненацька, родичі дали згоду, проте одразу ж з деякою підозрою поспитали, що саме хотів би я отримати. З простодушним виглядом я заявив, що, мовляв, не дуже замислювався над цим, але неодмінно складу для кожного список, і тоді вони вибиратимуть з нього підходящий пункт.

На складання списків пішло чимало часу, довелося враховувати психологічні особливості кожного члена родини. Мама, зрозуміло, купить мені все, що я скажу, тому до її списку я включив найнеобхідніші, найцінніші речі: п'ять дерев'яних ящиків зі скляними накривками і корковою підкладкою (для моєї колекції комах), дві дюжини пробірок, п'ять пінт метилового спирту, п'ять пінт формаліну та мікроскоп.

З Марго було дещо важче, – тут я мав діяти з таким розрахунком, щоб дати сестрі можливість обійти її улюблені крамниці. Від неї я вимагав десять ярдів марлі, десять ярдів білого коленкору, шість великих пачок шпильок, два пакети вати, дві пінти ефіру, пінцет та два стержні для авторучки.

Шкода й заходу, міркував я сумирно, просити у Ларрі щось на зразок формаліну або шпильок, але якщо своїм списком я продемонструю певну літературну спрямованість, то шанси на успіх зростуть. І спеціально для нього я склав довжелезний список, куди ввійшли назви, прізвища авторів, видавців та ціни всіх потрібних мені книг з природничої історії, позначивши зірочками ті з них, які буде прийнято з особливою вдячністю.

Тепер у мене зосталась тільки одна заявка, і я вирішив шукати до Леслі підхід усно, а для цього слід було обрати слушний момент. Кілька днів я очікував сприятливої для себе хвилини.

Ми з ним допіру успішно завершили його балістичні експерименти, де вимагалося прив'язати до дерева старовинну рушницю і стріляти з неї за допомогою довгої пружини, прикріпленої до спускового гачка. На четвертій спробі ми досягли того, що Леслі, певно, вважав успіхом: ствол вибухнув, і уламки металу з жалібним виттям розлетілися навсібіч. Леслі тріумфував і безперервно щось занотовував на звороті конверта. Ми заходилися збирати рештки рушниці, і от саме в цей час я спитав ніби ненароком, що він збирається подарувати мені на день народження.

– Не думав іще про це, – неуважно відповів Леслі, з явним задоволенням розглядаючи викривлений шматок металу. – Мені однаково... все що хочеш... вибери сам.

Я сказав, що хочу човна. Збагнувши, як він упіймався, Леслі обурено заявив, що човен – занадто цінний презент до дня народження, принаймні йому не по кишені. Я теж обурився і нагадав, що він сам запропонував мені вибрати подарунок. Так, запропонував, згодився брат, але він зовсім не мав на увазі човен, бо всі човни збіса дорогі. Я сказав: коли людина говорить "все, що хочеш", то це і означає все, в тому числі й човни. Крім того, йдеться не про купівлю. Я сподівався, що Леслі зможе мені його змайструвати власноруч, адже він так добре знається на човнах. Втім, якщо це для нього важко...

– Та ні, зовсім не важко, – необачно зронив Леслі і квапливо додав: – Тобто... не так вже страшенно важко. Але ж час! Для цього потрібна ціла вічність. Слухай, може, все-таки краще я возитиму тебе на "Морській корові" двічі на тиждень?

Проте я був невблаганний. Мені конче потрібен човен, і я готовий почекати.

– Ну гаразд, гаразд, – розсердився Леслі. – Зроблю тобі човна. Але щоб не крутився мені під руками, ясно? Тримайся якомога далі. Побачиш його тільки в готовому вигляді.

Я радо пристав на такі умови. І от протягом двох тижнів Спіро достачав нам дошки, а з задньої веранди долинало дзижчання пилки й грюкіт молотка впереміж з гучними прокляттями. Весь дім було засипано стружками, а Леслі скрізь лишав за собою сліди тирси. Я досить легко стримував своє нетерпіння й цікавість, бо був з головою зайнятий іншим. У нас щойно закінчився ремонт у затиллі будинку, і там зосталось три лантухи чудового рожевого цементу. Я хутенько реквізував той цемент і заповзявся будувати каскад маленьких ставків, де можна було б тримати не лише прісноводну фауну, а й усіх прекрасних морських тварин, яких я сподівався спіймати на моєму новому човні.

Копати ставки в розпалі літа виявилось важче, ніж я гадав, але врешті-решт я викопав кілька цілком пристойних прямокутників. Прохлюпавшись два дні підряд в глейкій каші чудового коралового цементу, я мов на світ народився. Тепер по всій садибі братові сліди з тирси переплітались з чарівним візерунком ясно-рожевих відбитків.

Напередодні моїх іменин вся сім'я зробила вилазку в місто. По-перше, всі хотіли купити мені подарунки. По-друге, треба було поповнити запаси харчів. Ми давно вже домовились, що не будемо запрошувати багато гостей на вечірку. Навіщо нам товкотнеча? Найбільше – десятеро гостей, старанно дібраних. Це буде невеличке, але вишукане товариство наймиліших нашому серцю людей.

І кожен член сім'ї подався запрошувати десятьох гостей. На жаль, запрошено було зовсім не одних і тих самих людей, за винятком хіба Теодора, котрий отримав п'ять окремих запрошень. І от напередодні вечірки мама несподівано виявила, що в нас збереться не десять гостей, а сорок п'ять.

По-третє, в місті нам конче треба було відвести Лугарецію до дантиста. Останнім часом горопашну жінку найбільше мучили зуби. Лікар Андручеллі, оглянувши її рот, з жахом заклацав язиком і наказав Лугареції терміново вирвати всі зуби, бо саме вони є збудниками решти її хвороб. Після цілого тижня суперечок, сліз та ридань нам таки вдалося переконати сердешну страдницю відвідати стоматолога, але вона попросила моральної підтримки. І ми, всадовивши бліду, заплакану Лугарецію з собою в машину, вирядились до міста.

Вертали ми вже надвечір, втомлені й злі. Автомобіль було вщерть забито провізією, а Лугареція, мов труп, лежала в нас на колінах і надривно стогнала. Цілком ясно, що завтра вона не зможе допомагати мамі поратися на кухні. Спіро, як завжди, заспокоїв нас, кинувши своє звичне:

– Не турбуйтесь, я все залагоджу.

Ранок був насичений подіями. Лугареція відчула себе краще і могла виконувати легку роботу. Вона пленталась за нами повсюди, з гордістю демонструвала кровоточиві западини в яснах і детально описувала, яких нелюдських страждань їй довелося зазнати з кожним зубом. Я з вдячністю прийняв святкові дарунки від близьких, помилувався ними, і ми з Леслі пішли до задньої веранди, де лежала таємнича громіздка споруда, вкрита брезентом.

З виглядом фокусника Леслі відкинув брезент, і – о чудо! – там був мій човен! Я дивився на нього закоханими очима. Далебі, ліпшого човна ніколи ні в кого не було. Він виблискував свіжою фарбою – мій баский кінь до зачарованого архіпелагу.

Округлий човен мав приблизно сім футів у довжину. Леслі поспішив роз'яснити (на випадок, я подумаю, що така незвична округла форма – результат невисокої майстерності будівничого), – мовляв, дошки виявились закороткі для каркаса.