Моя сім'я та інші звірі - Сторінка 6

Втомлені, спітнілі, ми лягли біля п'яти молодих кипарисів, що кидали густу тінь на випалену сонцем траву. До мене долинуло м'яке, сонне дзеленчання дзвіночків, і за мить я побачив череду кіз. Минаючи кипариси, кожна коза зупинялася, втуплювала в нас свої порожні жовті очі, глузливо мекала й, похрумкуючи листям чагарника, швендяла собі далі. Ці розмірені звуки і тихе дзеленчання геть заколисали мене.

Коли череда пройшла і появився пастух, я вже майже заснув. Старий зупинився, важко спираючись на брунатну патерицю з оливи, й пильно глянув на мене. Його чорні очиці суворо дивилися з-під кошлатих брів, величезні черевики міцно вгрузлися у верес.

– Добридень, – буркнув він. – Ти іноземець... маленький англійський лорде?

На той час я вже знав, що тутешні селяни бозна-чому вважають усіх англійців лордами. Я зметикував, що краще не заперечувати, і визнав себе за лорда. Старий обернувся, гримнув на козу, що, ставши дибки, обскубувала молоденьку оливу, відтак знову заговорив до мене:

– Ось що я тобі скажу, маленький лорде. Небезпечно лежати під оцими деревами.

Я глянув угору на кипариси, не помітив у них нічого загрозливого і поспитав, чому він так думає.

Посидіти під ними можна, еге ж. У них густа тінь, прохолодна, як джерельна вода; але біда в тім, що вони запаморочують людину! Отож ніколи, нізащо не лягай спати під кипарисом.

Він зачекав, поки я спитав чому, пригладив вуса й повів далі:

– Чому, чому! А тому, що, прокинувшись, ти станеш зовсім іншим. Так, ці чорні кипариси дуже небезпечні. Поки ти спиш, їхнє коріння проростає в твій мозок і викрадає здоровий глузд. А коли прокинешся, ти вже причинний, голова в тебе порожня, мов свищик.

Я поцікавився: це стосується тільки кипарисів а чи всіх дерев?

– Ні, тільки кипарисів, – відповів Яні й суворо глянув на дерева наді мною, ніби побоюючись, що ті можуть підслухати нас. – Лише кипариси – крадії розуму. Отже, будь обачним, маленький лорде, не спи тут.

Він злегка вклонився, ще раз сердито глипнув на темні піки кипарисів, немовби чекав од них пояснень, і обережно почав пробиратись крізь миртові хащі до схилу, де розбрелися його кози; вим'я в кожної було велике, схоже на волинку.

З Яні ми заприятелювали, я часто стрічався з ним під час моїх екскурсій, а іноді заходив до нього додому. Ми сиділи в його хатинці, він щедро пригощав мене фруктами, давав поради й напучення на дорогу.

Подорожуючи островом, я натрапив на одного з найпринадніших, найчарівніших диваків – чоловіка з жуками-бронзівками. Це був просто казковий персонаж, мене він одразу полонив. Зустрічалися ми вряди-годи, і я завжди з нетерпінням очікував цих зустрічей. Вперше ми здибалися на гірській стежині, що вела до віддаленого глухого сільця. Почув я його значно раніше, аніж побачив, оскільки він вигравав на сопілці мелодійну пісеньку, часом підспівуючи собі якимось чудним гугнявим голосом. Коли він вийшов із-за повороту, ми з Роджером аж остовпіли від здивування.

У нього було гостре, лисяче обличчя і вузькі очі, темно-карі, майже чорні. Дивилися вони трохи дивно, ніби відсутньо, й оповивала їх сизувата перлиста поволока, мов на сливі. Невисокий, сухорлявий, з худющим карком, цей дивак був убраний у фантастичний стрій. Безформний капелюх з широчезними обвислими крисами, колись темно-зелений, а зараз сірий від пороху, весь у винних плямах і пропалений сигаретами; за тасьмою стримів цілий ліс пір'я: півнячого, одудового, совиного, а ще крило водомороза, яструбина лапа й одне брудне біле перо, певно, лебедине. Сорочка стара, заяложена, бура від поту, а на шиї метляється величезна краватка з ясно-блакитного єдвабу. На приношеному піджакові – латка на латці: на лікті – кремова в квіточки, на плечі – вишнева в молочний горошок. З роздутих кишень цього маскарадного вбрання виглядали гребінці, повітряні кульки, розфарбовані образки, вирізьблені з оливкового дерева змії, верблюди, собаки й коні – чого там тільки не було! Дешеві дзеркальця, кольорові хустинки, кренделі, оздоблені кмином. Латані-перелатані штани спадали на багряні шкіряні черевики із задертими носами й пишними чорно-білими помпонами. На спині цього чудернацького подорожнього примостилися бамбукові клітки з голубами й курчатами, якісь торби і чималий жмут свіжої зеленої цибулі. В одній руці він тримав сопілку, а в другій – жмут ниток з прив'язаними на кінцях бронзівками, кожна завбільшки з мигдаль. Виблискуючи на сонці, золотисті жуки літали навколо капелюха і відчайдушно гули, силкуючись розірвати нитки, що міцно обв'язували їхні тільця. Часом один із жуків, втомившись кружляти без упину, відпочивав якусь хвилю на капелюсі, а тоді знову розпочинав свою нескінченну карусель.

Коли чоловік із бронзівками помітив нас, він зупинився з перебільшеним здивуванням, скинув свого смішного капелюха й церемонно вклонився. Цей несподіваний вияв чемності так вплинув на Роджера, що він заливчасто загавкав. Чоловік усміхнувся, вдягнув капелюха, підняв руки й помахав мені довгими тонкими пальцями. Страшенно зацікавлений, я ввічливо промовив "добридень". Чоловік ще раз ґречно вклонився. Я поспитав, чи не вертає він, бува, з якогось свята. Подорожній енергійно хитнув головою, підніс сопілку до вуст і заграв веселу пісеньку; відтак зробив кілька стрибків серед курної дороги і показав великим пальцем через плече, звідки він прийшов. І раптом я збагнув, що мій новий знайомий – німий.

Ми стояли на шляху, я вів розмову далі, а він відповідав мені зугарною, дотепною пантомімою. Я спитав, навіщо йому ці жуки-бронзівки, прив'язані до ниток. Він простяг руку долонею донизу, означивши у такий спосіб дітей. Це, мовляв, для них розвага.

Втомлений цим поясненням, мій новий товариш сів на узбіччі й заграв коротку мелодію на сопілці, підспівуючи собі, як уже міг. Це були не чітко вимовлені слова, а потік носових і гортанних звуків, дивних, незвичних. Одначе він виспівував їх так бадьористо і з такою дивовижною мімікою, що, здавалося, ті звуки мають приховане значення.

Незабаром мій химерник сховав сопілку до кишені, подивився на мене задумливо, скинув з плеча мішечок, розв'язав його, і я, захоплений і здивований водночас, уздрів на курній дорозі з півдюжини черепах. Їхні панцири було натерто олією аж до блиску, а передні ноги прикрашено червоними бантиками. Черепахи спроквола, солідно випростали голови й ноги з-під блискучих панцирів і посунули по дорозі, вперто, хоч і ледачкувато. Я заворожено стежив за ними. Особливо сподобалася мені одна крихітна черепашка, завбільшки з чайну чашку. Вона була жвавіша від інших, очка її сяяли, а панцир видавався світлішим – колір каштана, карамелі й бурштину. Рухалась вона так моторно, наскільки спроможна черепаха.

Я довго споглядав її і щосили запевняв себе, що вдома всі надзвичайно зрадіють і, може, навіть поздоровлять мене з придбанням такого граційного створіння. Для них це буде справжнє свято. Брак готівки анітрохи не обходив мене: я ж міг попросити чоловіка зайти до нас по гроші завтра. Мені й на думку не спало, що він може не повірити.

Я запитав чоловіка з бронзівками, скільки коштує маленька черепашка. Він показав обидві руки з розчепіреними пальцями. Проте звичаї острова вимагали поторгуватись. Я заперечливо хитнув головою і показав два пальці, мимохіть наслідуючи його манеру. Мій компаньйон жахнувся, аж очі заплющив, і підняв дев'ять пальців. Тоді я підняв три. Він похитав головою і по деякім роздумі здійняв шість пальців. Я, в свою чергу, – п'ять. Мій спільник знову хитнув головою і глибоко, сумно зітхнув. Отак ми сиділи й видивлялися на черепах, що незграбно, кумедно, мов немовлята, повзали по дорозі.

Роджер гучно позіхнув: йому вкрай набридли ці торги на пальцях. Чоловік із бронзівками підняв черепаху з землі й жестами намагався розтлумачити мені, який у неї гладенький, прегарний панцир, яка рівна голівка, які гострі кігтики. Я не відступався. Він стенув плечима, подав мені черепаху і здійняв п'ять пальців.

Отоді я сказав, що в мене немає грошей і що по них слід прийти завтра до нас додому. Чоловік охоче погодився, наче так і було заведено. Мені кортіло чимхутчіше показати домашнім нову пестунку, отож я подякував, попрощався і рвонув уперед. Добігши до оливкових гаїв, я спинився й уважно розглянув своє придбання. Безсумнівно, такої прекрасної черепахи я зроду не бачив, і, по-моєму, ціна їй була вдвічі дорожча. Погладивши черепаху пальцем по лускатій голівці, я обережно поклав її до кишені.

Перш ніж спуститися в долину, я обернувся. Чоловік із бронзівками лишився на тому самому місці, але тепер він витанцьовував щось схоже на джигу, розгойдувався, підстрибував, акомпанував собі на сопілці, а маленькі потішні створіння вовтузились на шляху біля його ніг.

Новоприбулу черепаху охрестили Ахіллесом. Вона виявилася напрочуд славною і розумною тваринкою зі своєрідним почуттям гумору. Попервах ми прив'язували її за лапу в садку, проте згодом, коли черепаха стала зовсім ручною, вона могла ходити куди заманеться. Хутко Ахіллес вивчив своє ім'я, і варто було раз чи двічі вимовити його, як він неодмінно з'являвся на поклик, шкандибаючи вузенькою стежкою навшпиньках і кумедно витягуючи шию.

Він полюбляв, щоб його годували з рук, всідався на сонечку, ніби король, а ми простягали йому листочки салату, кульбаби, виноградинки. Ахіллес любив виноград так само палко, як і Роджер, – через це вони були суперниками. Ахіллес сидів з повним ротом, ласував виноградом, обливаючись соком, а Роджер не зводив з нього заздрісних очей і ковтав слинку. Роджерові завжди справедливо видавалася його пайка, однак він, мабуть, вважав, що марнувати делікатеси на черепах не годиться. Якщо я інколи послабляв увагу, Роджер підкрадався до Ахіллеса й жадібно злизував з нього виноградний сік. Обурений такою фамільярністю, Ахіллес хапав Роджера за ніс, коли ж той і далі завзято лизав, Ахіллес сердито шипів, ховався у панцир і сидів там доти, доки ми забирали собаку.

Але найбільше Ахіллес уподобав лісові суниці. Він достоту втрачав здоровий глузд, тільки забачивши їх. Чалапав сюди-туди, благально дивлячись на нас своїми очима-ґудзиками, витягав голову з німим запитанням: дадуть йому покуштувати ягоду чи ні? Дрібну суницю, завбільшки з горошину, Ахіллес міг проковтнути відразу; але коли він отримував крупнішу ягоду, скажімо, розміром з фундук, поведінка його робилася дивовижною.