Моя сім'я та інші звірі - Сторінка 3

Ларрі, ти не міг би зателефонувати у відділ охорони здоров'я?

– Навряд чи тут взагалі існує охорона здоров'я.

– Тоді нам лишається єдиний вихід, – рішуче заявила мама. – Треба негайно переїжджати кудись за місто.

Уранці наступного днями вирушили на пошуки житла в супроводі містера Білера, службовця з готелю. Це був огрядний чоловічок із запобігливим поглядом і спітнілими щоками. Спершу він тримався бадьоро, оскільки не знав, що на нього чекає. Та й хто міг би собі це уявити без попереднього досвіду? В хмарах куряви ми гасали по всьому острову, і містер Білер показував нам будинки, один кращий від одного. Але мама категорично забракувала їх всі. Нарешті ми оглянули десятий, останній у списку Білера дім, і мама ще раз заперечливо хитнула головою. До краю виснажений посередник усівся на сходах і витер обличчя носовиком.

– Мадам Даррелл, – ледве спромігся він на слово, – я показав усе, що міг, але вам нічого не підходить. Що ж вам потрібно, мадам? Чим погані ці будинки?

Мама здивовано глянула на нього.

– Невже ви не помітили? – спитала вона. – В кожному з них немає ванни.

Містер Білер вибалушив очі.

– Не розумію, мадам, – простогнав він, – навіщо вам ванна?.. Хіба тут немає моря?

В цілковитому мовчанні ми повернулись до готелю.

Наступного ранку мама запропонувала взяти таксі й поїхати на пошуки самим. Вона була певна, що десь на острові все ж таки причаївся будинок з ванною. Ми не поділяли материного оптимізму, ремствували й нарікали, поки вона вела нас, мов непокірну отару, до зупинки таксі на центральному майдані. Таксисти, завваживши нашу простодушність, налетіли на нас, ніби яструби, силкуючись перекричати один одного. Їхні крики чимраз гучнішали, очі горіли, вони скреготіли зубами, тягнули нас врізнобіч і, здавалося, от-от розірвуть на шматки. Насправді ж це була звичайнісінька суперечка – просто ми ще не звикли до грецького темпераменту і думали, що наше життя в небезпеці.

– Ларрі, що робити? – зойкнула мама, насилу вириваючись з обіймів опасистого водія.

– Скажіть їм, що ми поскаржимося британському консулові! – перекрикуючи лемент водіїв, порадив Ларрі.

– Не кажи дурниць, синку, – задихалася мама. – Розтлумач їм, що ми нічого не розуміємо.

Марго, скупо всміхаючись, додала свою лепту до сварки.

– Ми англійці! – заверещала вона. – Не знаємо грецької!

– Якщо цей тип іще раз штовхне мене, я заціджу йому в око, – пригрозив Леслі, червоний від обурення.

– Ну-ну, синку, – втихомирювала його мама, відбиваючись од шофера, який енергійно тягнув її до своєї машини. – Думаю, вони не хочуть нас образити.

Нараз, перекриваючи клекіт голосів, пролунав глибокий, сильний, розгонистий бас:

– Гей! – І ламаною англійською мовою запитав: – Чому ви не берете з собою тлумача?

Обернувшись, ми побачили біля узбіччя старенький "додж", а за кермом невисокого гладуна з м'ясистими руками й широким обвітреним обличчям; на голові – хвацько заломлений кашкет. Він одчинив дверцята, викотився на тротуар і почимчикував прямо до нас. Спинився і, грізно насупившись, уп'явся в гурт принишклих водіїв.

– Вони чіплялись до вас? – звернувся він до мами.

– Ні, ні, – сказала неправду мама. – Просто ми не могли порозумітись.

– Вам потрібен хтось, хто вмів би балакати вашою мовою, – повторив незнайомець. – А то ці лайдаки... пробачте на слові... обшахрують рідну матір. Стривайте, ось я їм всиплю!

І він по грецькому так закляв водіїв, що ледве не збив їх з ніг. Ображені таксисти, жестикулюючи, слухняно посунули до своїх машин, а цей дивак послав їм навздогін останній нищівний залп грецьких проклять і знову обернувся до нас.

– Куди вам їхати? – запитав він майже люто.

– Чи не допомогли б ви нам підшукати житло? – промовив Ларрі.

– Залюбки. Я повезу вас куди завгодно, лишень скажіть.

– Ми шукаємо дім з ванною, – твердо заявила мама. – Ви знаєте такий?

його засмагле обличчя кумедно скривилось, чорні брови насупилися в задумі.

– З ванною? – перепитав він. – Хочете з ванною?

– В жодному з тих, що ми оглянули, ванни не було.

– О, я знаю дім з ванною, – сказав чоловік. – Тільки хтозна, чи не замалий він для вас.

– Будь ласка, повезіть нас туди, – попросила мама.

– Охоче. Сідайте в машину.

Усі влізли у місткий автомобіль, а наш водій сів за кермо і з страхітливим гуркотом увімкнув мотор. Ми мчали звивистими вуличками передмістя, оглушно сигналячи, спритно маневруючи між бричок, нав'ючених віслюків, табунців селянок та численних собак. Дорогою шофер завів з нами розмову. Після кожної фрази він обертав свою масивну голову, очікуючи нашої відповіді, і тоді машина починала стрибати сюди-туди, мов п'яна ластівка.

– Ви англійці? Так я і знав... Англійцям завше потрібна ванна... у мене вдома є ванна... моє ім'я Спіро, Спіро Хакіаопулос... Всі тут звуть мене Спіро-американець, бо я жив в Америці... Еге ж, вісім літ в Чікаго... Там я і вивчив так добре англійську... Їздив туди на заробітки... А по восьми роках сказав собі: "Спіро, годі з тебе!.." – і вернув до Греції... привіз оцю машину... найкращу на острові... Всі англійські туристи знають мене, всяк-час кличуть мене, коли прибувають сюди... певні, що їх не обдурять... Англійці – чудовий народ... Їй-бо, якби я не був греком, то хтів би бути англійцем.

Ми мчали дорогою, білою від шовковистого пилу, що здіймався за нами густою хмарою; обабіч тягнулися зарості опунції, ніби паркан із зелених тарілок, поцяткованих кульками ясно-червоних плодів. Промайнули виноградники з кучерявою зеленню на тонких лозах, гаї з силою дуплявих олив, що здивовано зорили на нас із присмерку власної тіні; величезні, смугасті, мов зебри, хащі тростини. Нарешті ми з гуркотом вибрались на вершину горба. Спіро загальмував, і машина стала, огорнута хмарами куряви.

– Ну от, прошу, – вказав Спіро коротким товстим пальцем, – от вам будинок з ванною.

Всю дорогу мама сиділа з міцно заплющеними очима, тепер вона обережно відкрила їх і роззирнулась довкола. Пологий схил спускався прямо до блискучої гладіні моря. Пагорб і долини потопали в ніжній зелені олив, від найменшого подиху вітерця листя сріблилося, мов риб'яча луска. Посеред схилу, облямований високими стрункими кипарисами, притулився будиночок сунично-рожевого кольору, наче якийсь екзотичний фрукт у смарагдовій чаші. Кипариси злегка розгойдувались під бризом, немовби фарбуючи небо на честь нашого приїзду в іще яскравішу лазур.

2. СУНИЧНО-РОЖЕВИЙ БУДИНОК

Цей невеликий прямокутний будинок, оточений крихітним садком, усім своїм виглядом випромінював рішучість. Зелена фарба на віконницях вицвіла під сонцем, де-де потріскалась і взялася пухирцями. В садку, огородженому високими фуксіями, буяли квітники розмаїтих форм, облямовані білою рінню. Стежки, встелені світлою жорствою, вузькими стрічками звивалися серед мініатюрних клумб, завбільшки з бриль, що обрисами нагадували нірки, півмісяці, трикутники, кола. Троянди сипали додолу гладенькі шовковисті пелюстки блюдця – вогнисто-червоні, сріблясто білі. Нагідки маленькими сонечками поривались угору до сонця, неначе діти до матері. Долі стелилися оксамитові скромні братки, на під серцеподібних листочків зорили сумні фіалки. На розкішній бугенвілеї над балкончиком висіли, ніби до карнавалу, рубінові ліхтарики. Квіти фуксії тремтливо застигли на кущах, немов тисячі граційних балеринок. Тепле повітря, напоєне пахощами прив'ялих квітів, бриніло мелодійним шелестом, сюрчанням комах. З першого погляду ми прикипіли серцем до цього будинку; мін стояв і ніби чекав на наш приїзд. Ми відчули себе як удома.

Увірвавшись отак несподівано в наше життя, Спіро перебрав на себе всі наші клопоти. За його словами, ліпше він сам усе влаштує. бо людина він тут відома і не допустить, щоб нас обхитрували.

– Не турбуйтесь ні про що, місіс Даррелл, – буркотів він, – довіртесь мені.

І Спіро почав возити нас по крамницях. Іноді, бурхливо просперечавшись цілу годину, він домагався зниження ціни котроїсь речі на дві драхми, що дорівнювало приблизно одному пенсу.

Справа не в грошах, доводив він, а в принципі! Крім того, Спіро, як справжній грек, дуже любив поторгуватись.

Дізнавшись, що наші гроші ще не прибули з Англії,

Спіро позичив нам певну суму і суворо напосівся на менеджера банку за його недбальство. Бідолашний менеджер був тут зовсім ні при чому, але Спіро це не бентежило.

Наш новий друг сплатив рахунок за готель, роздобув ридван для перевезення речей і гам підвіз нас до суничного будинку разом з купою харчів, які він придбав для нас.

Невдовзі ми переконалися, що Спіро справді знав кожного остров'янина і всі знали його. Де б не спинилась його машина, завжди кілька голосів гукали Спіро, запрошуючи на каву до столиків під деревами. Полісмени, селяни, священики, рибалки, бакалійники, власники кав'ярень вітали його, мов рідного брата. "А, Спіро!" –приязно всміхалися вони, наче до неслухняної, але улюбленої дитини. Його поважали за чесність, справедливість, а над усе – за типово грецьке презирство і зневагу до чинуш та бюрократів.

По приїзді на митниці у нас було конфісковано дві валізи з білизною та іншими речами під сміховинним приводом, нібито це крам на спродаж. Тепер, коли ми замешкали в суничному будинку і нам знадобилась постільна білизна, мама розповіла Спіро про ті конфісковані валізи.

– Лиха година! – ревнув він, наливаючись кров'ю од гніву. – Чому ж ви мені раніше не сказали, місіс Даррелл? На митниці самі пройди. Завтра ми туди поїдемо, і я їм голови повідкручую! Я всіх там знаю, і вони мене знають, недоноски!

Наступного ранку він повіз маму на митницю. Ми всі гуртом приєднались до них, щоб не пропустити веселої комедії. Спіро ввірвався до контори, мов розлючений ведмідь.

– Де речі цих людей? – накинувся він на пухкенького митника.

– Ви маєте на увазі крам на спродаж? – перепитав той, старанно добираючи англійські слова.

– Ти знаєш, що я маю на увазі!

– Вони тут, – обережно сказав чиновник.

– Ми приїхали по них, – процідив Спіро. – Давай їх сюди!

І він величаво пішов надвір покликати когось на допомогу,

а коли повернувся, митник саме відкривав одну з валіз. Спіро розлючено кинувся до нього і кришкою валізи бабахнув невдаху митника прямо по пальцях.

– Нащо відкриваєш, сучий ти сину? – шаленів він.

Митник, махаючи від болю рукою, ображено заперечив, що, мовляв, це його обов'язок – перевіряти багаж.

– Обов'язок? – ущипливо запитав Спіро.