На Маті Макалоа

НА МАТІ МАКАЛОА

НА МАТІ МАКАЛОА

На Гаваях жінки довго не старіються і не втрачають вроди, не те що в більшості інших південних країн. Жінка, що сиділа під деревом гау, нітрохи не підмальовувалась і навіть не пробувала ховати сліди руйнівної старості, але досвідчений спостерігач у будь-якому місці світу, крім Гаваїв, дав би їй щонайбільше років п'ятдесят. А тим часом і діти її, і онуки, і чоловік Роско Скендвел, з яким вона прожила сорок років, знали, що їй минуло шістдесят чотири і двадцять другого червня буде шістдесят п'ять. Вона здавалася набагато молодшою, хоч тепер, читаючи під деревом часопис, надягала окуляри, які щоразу скидала, коли хотіла позирнути на моріжок, де бавилася зграйка дітей.

Навколо все аж сяяло красою: і старезне, велике, мов будинок, дерево гау, під яким жінка й сиділа, наче в будинку, — так просторо й по-домашньому затишно було в його затінку, — і моріжок, оксамитова зелень якого варта була не одної сотні доларів; він простягався аж до бунгало, також прекрасного, величного й дорогого. А з другого боку, крізь торочки стофутових кокосових пальм, виднів океан: за рифом синій, далі до обрію він переходив у фіалковий, а коло берега мінився шовковистою гамою нефриту, смарагду й турмаліну.

І це був тільки один із півдесятка будинків, що належали Марті Скендвел. Її міський дім за кілька миль звідси, в Гонолулу на вулиці Нуану, між першим і другим водограями, був справжнім палацом. Сотні гостей побували і в її вигідному будинку на горі Танталус, і в домі на узбіччі вулкана, і в гірському будиночку, і в прибережній віллі на острові Гаваї, найбільшому в архіпелазі. Але й цей будинок на узбережжі Вайкікі був не гірший за інші: такий самий величний, гарно розташований, та й коштів на його утримання йшло не менше. Ось і тепер два садівники-японці підрізали гібіск, а третій вправно підрівнював довгий живопліт з нічного цереуса, де скоро мали розквітнути таємничі нічні квіти. Служник-японець у чистому полотняному вбранні приніс із будинку чайний посуд, а за ним вийшла покоївка, теж японка, в яскравому кімоно, гарненька, як метелик, і коли вона заходилась допомагати служникові, то теж ніби пурхала, як метелик. Ще одна покоївка-японка поспішала з оберемком волохатих рушників до купальні, звідки почали вже виходити діти в купальних костюмчиках. Далі під пальмами біля самого моря дві няньки-китаянки з чорними косами, в гарному національному вбранні — білих кофтах і білих, рівного крою штапях, — возили дітей, кожна в своєму візочку.

І всі ці служники, няньки, онуки належали Марті Скендвел. І це вона передала онукам колір шкіри, безперечно гавайський, набутий під гаванським сонцем, — його не можна сплутати з жодним іншим. Діти були всього на одну восьму або на одну шістнадцяту гавайці, а проте ні сім восьмих, ні п'ятнадцять шістнадцятих білої крові не могли стерти з їхньої шкіри ледь помітного золотаво-брунатного кольору Полінезії. І знову ж таки тільки досвідчене око могло помітити, що ці веселі діти не чистої крові білі. Роско Скендвел, їхній дід, був білий; Марта — на три чверті біла; їхні численні сини й дочки на сім восьмих; а онуки — на п'ятнадцять шістнадцятих або, коли їхні батьки чи матері одружувалися з нащадками гавайців, також на сім восьмих. Порода з обох боків була добра: Роско походив по прямій лінії від пуритан Нової Англії[34], Марта, так само по прямій лінії, — від гавайського вождя, рід якого прославляли в піснях ще за тисячу років перед тим, як люди навчилися писати.

Біля будинку спинилася машина, і з неї вийшла жінка, якій можна було дати років шістдесят. Вона легко й рівно пройшла моріжком, як добре збережена сорокалітня жінка, хоч насправді їй минуло шістдесят вісім. Марта підвелася їй назустріч, і вони суто з гавайською сердечністю обнялися й поцілувалися в уста. Їхні обличчя й рухи красномовно свідчили про щиру схвильованість; тільки й чути було, що "сестро Вело" та "сестро Марто", впереміш з уриваними запитаннями одної про одну, про дядьків, братів і тіток. Та ось хвилювання від зустрічі трохи вщухло, і вони з вологими від ніжності очима сіли одна проти одної до столика з чаєм. Можна було подумати, що сестри не бачилися хтозна-скільки років. А насправді їхня розлука тривала два місяці. І одній з них було шістдесят чотири роки, а другій — шістдесят вісім. Та не забудьте, що в їхніх грудях стукотіло на четвертину гавайське серце, огріте сонцем і любов'ю.

Діти ринули до тітки Бели, як хвилі до берега, і були щедро винагороджені обіймами та поцілунками, перше ніж знову подалися на пляж під наглядом няньок.

— Я надумала приїхати на узбережжя на кілька днів, — пояснила Марта. — Пасат якраз затих.

— Ти вже тут два тижні. — Бела ніжно всміхнулася молодшій сестрі. — Мені сказав брат Едвард. Зустрів мене біля пароплава і силоміць затяг до себе — побачитися з Луїзою і Дороті та поглянути на його першого онука. Він просто не може ним натішитися.

— Господи! — вигукнула Марта. — Два тижні! А я й не помітила, як вони збігли!

— А де Енні? І Маргеріт? — запитала Бела.

Марта знизала повними плечима з великою любов'ю й поблажливістю до своїх легковажних заміжніх дочок, що на цілих півдня залишили дітей на її догляд.

— Маргеріт на зборах товариства впорядкування міста — вони хочуть посадити дерева й гібіск обабіч усієї Калакауа-авеню, — відповіла вона. — А Енні стирав на вісімдесят доларів автомобільних шин, щоб зібрати сімдесят п'ять доларів на Британський Червоний Хрест, бо в них сьогодні день сплати внесків.

— Роско, мабуть, пишається, — сказала Бела й помітила, як в очах її сестри блиснули гордощі. — Я ще в Сан-Франціско довідалася про перші дивіденди компанії "Гоолаа". Пам'ятаєш, коли їхні акції коштували по сімдесят п'ять центів, я вклала тисячу доларів для дітей сердешної Ебі і сказала, що продам їх, коли вони піднімуться до десяти доларів?

— І всі сміялися з тебе і з кожного, хто купував ті акції, — підхопила Марта. — Але Роско знав, що робить. Тепер вони йдуть по двадцять чотири.

— Я продала свої на пароплаві по радіо рівно по двадцять, — вела далі Бела. — І тепер Ебі з дочками швиденько шиють собі туалети. Вона збирається з Мей і Тутсі до Парижа.

— А Карл? — запитала Марта.

— О, він закінчує Йєльський університет…

— … який він би й так закінчив, і тобі це добре відомо, — зауважила Марта.

Бела визнала свою провину — вона вирішила, що син її шкільної товаришки дістане університетську освіту за її рахунок, — але добродушно додала:

А все ж приємніше, що за нього платить "Гоолаа".

Можна навіть сказати, що платить Роско, бо то він порадив мені купити ті акції, і я послухалась.

Вона неквапом озирнулася навколо, і погляд її, здавалось, увібрав у себе не тільки красу, комфорт і спокій усього, на чому він спинявся, а й красу, комфорт і спокій інших оаз, таких самих, як ця, розкиданих по всіх островах. Вона вдоволено зітхнула й додала:

— Наші чоловіки влаштували нам багате життя на ті гроші, що ми їм принесли.

— І щасливе… — докинула Марта й чомусь раптово замовкла.

— … щасливе для всіх, крім сестри Бели, — без злості докінчила за неї старша сестра.

— Погано вийшло з тим шлюбом, — тихо мовила Марта, сповнена ніжного співчуття. — Ти була ще така молода. Дарма дядько Роберт поспішився видати тебе заміж.

— Еге ж, мені було тільки дев'ятнадцять, — сказала Бела. — Але Джордж Кастнер зовсім не винен. І бачиш, скільки він зробив для мене після смерті. Дядько Роберт був розумний. Він знав, що Джордж Кастнер передбачливий, енергійний і наполегливий. Ще тоді, п'ятдесят років тому, він розумів, як важливо прибрати до рук воду На-гали, хоч тоді ще її ніхто не цінував. Усі думали, що він скуповує землі на пасовиська. А він купував майбутнє води в тих місцях, і ти сама знаєш, чого він домігся. Мені часом аж соромно стає, коли я подумаю про свої прибутки. Ні, все що завгодно, але шлюб наш був невдалий не через Джорджа. Я могла б жити з ним цілком щасливо навіть досі, якби він не помер. — Бела поволі похитала головою. — Ні, він не винен. І ніхто не винен. Навіть я. А якщо хто й винен… — вона всміхнулася сумно й ласкаво, ніби хотіла пом'якшити те, що намірялася сказати, — якщо хто й винен, то хіба дядько Джон.

— Дядько Джон? — вражено перепитала Марта. –

Якщо казати щиро, то я б уже швидше звинуватила дядька Роберта. Але дядько Джон! Бела тільки всміхнулася.

— Адже заміж за Джорджа Кастнера віддав тебе дядько Роберт, — сказала Марта.

— Авжеж, — Бела кивнула головою, — Але справа не в чоловікові, а в коневі. Я попросила дядька Діжона позичити мені коня, і він позичив. Ось так усе й сталося.

Запала мовчанка, сповнена таємниці й недомовленості, і Марта Скендвел, дослухаючись до голосів дітей та лагідних умовлянь їхніх виховательок-азіаток, які поверталися з пляжу, раптом відчула, що вся тремтить від раптової рішучості. Вона помахом руки відігнала дітей.

— Біжіть, любі мої, біжіть собі! Бабуся хоче побалакати з тіткою Белою.

І поки дзвінкі, мелодійні дитячі голоси стихали за моріжком, Марта співчутливо дивилася на сумні карби, які наклало на сестрине обличчя таємниче півстолітнє лихо. І вона вже мало не п'ятдесят років пам'ятає ці карби. Здолавши в собі гавайську делікатність, вона зважилася зламати півстолітню мовчанку.

— Бело, — мовила вона, — ми нічого не знаємо. Ти ніколи нічого не розповідала. Але ми часто, дуже часто думали…

— І ніколи не розпитували, — вдячно завважила Бела.

— А тепер я нарешті питаю. Ми з тобою вже на схилі віку. Чуєш? Часом мені аж страшно стає, як подумаю, що то мої онуки, мої онуки! Адже я начебто ще вчора сама була безтурботним дівчам, їздила верхи, купалася під час припливу, збирала черепашки, коли спадала вода, і сміялася з цілої юрми залицяльників. То давай хоч тепер, на старості, забудемо про все, крім того, що ти моя люба сестра, а я — твоя.

В обох очі зайшли слізьми. Бела аж тремтіла, так їй хотілося говорити.

— Ми думали, що то все Джордж Кастнер, — вела далі Марта, — і домірковували подробиці. Він був холодна людина. А ти мала гарячу гавайську кров. Може, він був жорстокий з тобою. Брат Волкот завжди казав, що віп, мабуть, б'є тебе…

— Ні! Ні! — перебила їй Бела. — Джордж Кастнер ніколи не був брутальний.