На Маті Макалоа - Сторінка 4

Ти його не пам'ятаєш. Ти була тоді в школі, а як повернулася другого року, він зламав собі хребта і скрутив в'язи своєму вершпикові під час ловів дикої худоби в Мауна-Кеа. Ти чула про те лихо — молодий американець, морський офіцер.

— Лейтенант Баусфілд, — кивнула Марта.

— Але який з Гіло був кінь! До мене жодна жінка на нього не сідала. Він мав три роки, майже чотири, його щойно виїздили. Такий чорний і гладенький, що при яскравому світлі весь мінився сріблом. То був найбільший верховий кінь на ранчо, від королівського жеребця Іскристого й дикої кобили, щойно два тижні як спійманий. Такого прегарного коня я ще зроду не бачила. Тулуб — округлий, груди — широкі, серце — бездоганне, гармонійне тіло чистокровного гірського коня. Голова й шия — стрункі, але не тонкі, чудові чутливі вуха, не маленькі, як у лютої тварини, і не завеликі, як у впертого осла. Ноги й копита також були чудові — бездоганної форми, впевнені, міцні, з довгими, пружними бабками, тому він так навдивовижу легко й ходив під сідлом.

— Я пам'ятаю, як принц Лілоліло казав дядькові Джонові, що ти найкраща вершниця на Гаваях, — перебила її Марта, — Це було через два роки, коли я вернулася зі школи, а ти ще жила в Нагалі.

Бела аж спаленіла, її довгасті, карі очі засяяли, коли вона полинула думкою до коханого, що вже півсторіччя лежав у землі. Але з шляхетної скромності, такої властивої гавайкам, вона відразу згладила цей мимовільний спалах почуттів новою хвалою своєму коневі.

— Ох, коли він носив мене вгору і вниз по зелених пагорбах, мені здавалося, ніби я в сні долаю перешкоди. Віп перескакував купини трави, як олень, чи кролик, чи фокстер'єр — ти ж бачила, як вони стрибають. А як він танцював піді мною, яку мав поставу, як тримав голову! То був кінь для генерала, такого, як Наполеон чи Кітченер[38]. А очі мав не люті, а грайливі, розумні, такі, ніби він задумав якусь витівку й хоче про неї розповісти або йому смішно. І я попросила Гіло в дядька Джона. Дядько глянув на мене, а я на нього; і хоч він нічого не сказав, я відчувала, що він подумав: "Бело, люба", — бо я чимось нагадувала йому принцесу Наомі. І дядько погодився дати мені коня. Отак воно все й сталося.

Але він наполіг, щоб я спершу випробувала Гіло — радше, себе — без нікого. Кінь виявився неслухняний, чудесно неслухняний. Однак не підступний і не лихий.

Він раз по раз виходив з-під моєї влади, але я не показувала йому, що помічаю його поведінку. Я не боялася і тому ні на мить не випускала його з-під уваги, і він не міг навіть подумати, що має бодай найменшу перевагу наді мною.

Я часто міркувала собі: чи дядько Джон не передчував, чим усе те могло скінчитися? Мені самій таке не спадало на гадку, коли я вирушила в дорогу й наздогнала принцесу в Мані. А що там діялося! Ти ж бо знаєш, як старі Паркери вміли розважатися. Гості полювали на кабанів, стріляли дику худобу, виїздили коней, таврували їх. Челядні були переповнені. Паркер скликав своїх пастухів з цілого ранчо і всіх дівчат з Ваймеа та Вайпіо, з Гонокаа і Паавіло; мені й досі ввижається, як вони сидять довгим рядком на кам'яній огорожі обори і плетуть вінки — кожна для свого хлопця. А ночі, духмяні ночі з піснями й танцями, і великим подвір'ям Мани походжають під деревами закохані пари… І принц…

Бела замовкла і на хвилю міцно закусила спідню губу дрібними, й досі ще гарними білими зубами, а невидющий погляд втупила в синій обрій. Нарешті вона опанувала себе і знову глянула на сестру.

— Він був справжній принц, Марто. Ти бачила його в Кілогані до… після того, як вернулася зі школи. На нього задивлялися всі жінки, та й чоловіки теж. Йому було тоді двадцять п'ять років — пора розквіту й повняви чоловічої сили. Він мав прегарне й величне тіло, прегарну й величну душу. Хоч у якій нестримній гульні, хоч у яких безоглядних розвагах, Лілоліло ніколи не забував, що він королівського роду і всі його предки були вожді, починаючи з того першого, про якого складено пісні, який плавав здвоєними човнами до островів Таїті й Раятеа і вернувся ними назад. Він був добрий, лагідний, приязний і товариський, але вмів показати суворість, твердість і непохитність, коли його, бувало, хтось дуже розгніває. Важко висловити мені те, що я маю на думці. Він весь був чоловік, усе в ньому було чоловіче, і він весь був принц, хлоп'яча веселість і водночас залізна воля зробили б з нього доброго й могутнього володаря Гаваїв, якби він був сів на трон.

Я наче й досі бачу його — такого, як того першого дня, коли я торкнулася його руки й говорила з ним… перемовилась кількома словами розгублено й засоромлено, ніби не була цілий рік дружиною сірого чужинця в сірій Нагалі. Півсторіччя минуло від тієї зустрічі — ти пам'ятаєш, як тоді вбиралися наші юнаки: білі черевики і білі штани, біла шовкова сорочка і широкий іспанський пояс найяскравіших кольорів, — півсторіччя минуло, а його образ і досі не потьмянів у мене в серці. Він стояв у колі приятелів на подвір'ї, куди Ела Гігінсворт вела мене, щоб відрекомендувати йому. Та принцеса Лігуе саме зачепила її якимось жартом, і вона затрималась, щоб відповісти, а я пристала трохи поперед неї.

Принц випадково помітив, як я стояла там сама, схвильована й розгублена. О, як виразно я його бачу: голова ледь відкинена назад, у всій поставі — велич, краса, владність і дивовижна безтурботність, така йому завжди властива. Наші погляди зустрілися. Він нахилив голову вперед і якось подався до мене. Я не знаю, що сталося. Може, він наказав, і я скорилась? Не збагну. Знаю тільки, що я була вродлива, в пахучому вінку і чудовій сукні принцеси Наомі, яку дядько позичив мені зі своєї заповітної кімнати; а ще знаю, що несамохіть рушила до нього через подвір'я і що він також залишив приятелів і ступив мені назустріч. Ми йшли одне до одного через зелену траву, ніби в нас не було іншого шляху в житті…

Чи я молодою була дуже гарна, сестро Марто? Я не знаю. Не знаю. Але тієї хвилини я раптом відчула, що його врода, його королівська мужність, переходячи на мене, проникаючи в моє серце, роблять і мене вродливою. Як би тобі сказати? Ніби його довершеність передалася від нього, вичарувала довершеність і в мені.

Не сказано було ні слова. Але я знаю, що підвела голову й щиро відповіла поглядом на грім і сурму німого поклику, і навіть якби мене чекала смерть за той хвилевий погляд, я б і тоді не вагаючись віддала йому себе, і це, мабуть, знати було з мого обличчя, з очей, з усієї постаті, зі схвильованого віддиху.

Чи я була гарна, Марто, дуже гарна в дев'ятнадцять років, майже в двадцять?

І шістдесятичотирьохрічна Марта глянула на сестру, якій минуло вже шістдесят вісім, і щиро кивнула головою, а про себе оцінила і ту Белу, що сиділа перед нею тепер: горда, голова на повній ще, округлій шиї, трохи довшій, ніж звичайно в гаванських жінок, високе чоло й шляхетні риси обличчя, густі й досі кучеряві коси, викладені у високу зачіску, посріблені віком, що особливо чітко відтіняли рівні, тонкі, чорні брови й карі очі. І, ніби вражена тим, що побачила, Марта скромно повела поглядом по сестриних чудових плечах, по її розкішній постаті, аж до ніг у шовкових панчохах і гарненьких черевичках на високому підборі, маленьких повних ніг бездоганної форми.

— "Нам молодість даровано лиш раз!" — засміялася Бела. — Лілоліло був справжній принц. Я вивчила кожну його рисочку, кожен порух… згодом, під час наших чудесних днів і ночей біля співучих вод, біля сонного припливу і на гірських стежках. Я пізнала його прегарні мужні очі під рівними чорними бровами, його ніс — ніс справжнього нащадка Камегамеги[39] — і чарівно окреслені уста. Ні в кого немає таких гарних уст, як у гавайців, Марто.

І весь він був гарний і дужий, починаючи від неслухняного чуба до бронзових литок. Днями хтось назвав одного з Уайлдерових онуків "королем Гарварду"[40]. Господи боже! Як же б вони назвали мого Лілоліло, коли б могли поставити його поряд із тим молодиком і всією його футбольною командою?

Бела замовкла і глибоко зітхнула, міцно стиснувши на повних колінах витончені руки. Щоки їй ніжно зарум'янились, очі потеплішали — вона знов переживала своє кохання з принцом.

— Ну, звичайно, ти вгадала, — мовила вона, зухвало повівши плечима й глянувши сестрі просто в очі. — Ми залишили веселу садибу Ману й рушили у веселу подорож лавовим узбіччям до Кіголо, туди, де ми купалися, ловили рибу і спали на теплому піску під пальмами; потім угору до Пуувааваа, де знову полювали на диких свиней, ловили диких коней та ганялися за дикими баранами на гірських пасовиськах; а далі — через Кону в гори, тоді вниз — до королівського палацу в Кайлуа, а там — купання в Кеугоу і в затоці Келакекуа, в Напооиоо та Гонаунау. І скрізь люди зустрічали нас подарунками й квітами, приносили садовину, рибу, поросят, і серця їхні були сповнені любові й пісень, а голови шанобливо схилялися перед королівським родом, скрізь вони захоплювалися гостями й славили давні, незабутні дні.

Що б ти вчинила на моєму місці, Марто? Ти ж бо знаєш, які ми, гавайці. Знаєш, які ми були півсторіччя тому. Лілоліло був чудовий. А я на все махнула рукою. Задля Лілоліло кожна жінка могла на все махнути рукою. А я тим паче: на мене ж бо чекав сірий, холодний дім у Нагалі.

Я знала, на що йду. Я не мала ніякого сумніву. Не плекала ніякої надії. Про розлучення тоді годі було й мріяти. Дружина Джорджа Кастнера ніколи не стала б королевою Гаваїв, навіть якби ті революції, що їх заповідав дядько Роберт, відбулися не так швидко і Лілоліло встиг би стати королем. Але я не мріяла про трон. Якщо я хотіла володарювати, то тільки в серці Лілоліло. Я не дурила себе. Що неможливе, те неможливе, я не тішилась облудними мріями.

Навколо все дихало коханням. Лілоліло кохав мене. Він прикрашав мені голову своїми вінками, його бігуни приносили мені троянди з квітника Мани, ти пам'ятаєш той квітник: мчали з ними п'ятдесят миль горами й лавовими узбіччями і приносили їх у кошиках з бананової кори свіжими, ще з росою, ніби їх щойно зрізано, — ніжно-рожеві пуп'янки з довгими стеблами, наче низки неаполітанських коралів. А під час нескінченних бенкетів я сиділа на маті макалоа, принцевій маті, на яку ніхто з смертних не смів сідати, хіба що на бажання самого принца.