На нові землі - Сторінка 17

З допомогою своїх камінців та сухої стеблинки він розпалив багаття. Наймолодші жінки з вигуками захоплення почали кружляти навколо нього, виводячи хором якийсь заспів. Коли червоний звір почав їсти хмиз, вигуки стали ще палкішими. Мовчала тільки одна дівчина з худим обличчям. Немов зачарована, вона мовчки переводила погляд з вогню на мисливця. Коли ж дівчина заговорила, Аун почув низький і на диво чарівний голос.

На березі озера

Кожного ранку Аун йшов на розшуки слідів Зура. Жінки йшли за Ауном, сповнені глибокого довір'я. За допомогою жестів, вони добре розуміли мету уламра. Та й він призвичаювався до їхньої мови. Його сила і спритність просто приголомшували жінок, вони були у захопленні від його зброї, особливо від списів та дротиків, що вбивали звірів на значній відстані. Пригнічені своїми злиднями і поразками, вони покірно скупчувались біля чужинця, готові виконувати всі його накази. Та й їхньою допомогою нехтувати не доводилось. Четверо з жінок були дужчі, рухливіші й прудкіші від Зура, і всі вони легко переборювали втому. Ті, у кого були малі діти, носили їх цілий день, а хлопчики й дівчатка мали витривалість шакалів.

Якби не втрата Зура, то вечори й ранки були б зовсім приємні. Коли Аун добував вогонь з допомогою кресала, жінки виявляли таке ж радісне здивування, як і першого вечора, і цей захват подобався сину Тура. Особливо любив він дивитись на Джеху, коли полум'я кидало відблиски на її важке волосся та на жваві очі. Він мріяв повернутися в рідну орду разом з нею, і його груди дихали щастям.

Під кінець цілого тижня мандрів дерев поменшало. Перед людьми простягся широкий степ, де-не-де вкритий невеличкими гайками та чагарником. Загін пішов степом, сподіваючись знайти якесь підвищення, звідки можна було б оглянути обрій. Опівдні, в час перепочинку, одна жінка, що пішла на схід, покликала інших. Сумнівів не могло бути: всі упізнали слід вогнища.

— Люди Вогню! — сказав Аун.

Жінки захвилювались. Ухр, яка була ватажком, звернулась до Ауна з жестами гніву: хай він знає, що Люди Вогню — вороги його супутниць! Люди Вогню вбили не тільки багатьох з них, але, без сумніву, знищили й їхніх спільників — орду чоловіків, яку жінки не зустрічали з самої осені.

Табір стояв тут багато днів тому, і ніякого запаху від нього не залишилось. Гурт був невеликий; однак, ніщо не свідчило про присутність Зура. Та все ж завдяки деяким ледь помітним ознакам Аун міг організувати погоню. Згодом слід став чіткішим, і йти по ньому було легше, тому що Люди Вогню майже весь час прямували на північ. Ще два рази знайшли попіл від багаття, який свідчив про присутність ворогів.

Ранком третього дня одна з молодих жінок, яка йшла на чолі гурту, з вигуком спинилась. Аун наблизився і зразу ж побачив на м'якій землі багато слідів. Серце його радісно забилось: він упізнав слід Зура. Та й гнатись стало легше: земля зберігала запахи і, отже, ворог був недалеко. Цього вечора спочинку не робили. Місяць ще не зійшов, але дві жінки мали рисячий зір, хоч і не такий гострий, як у лемурів. Шлях перетнуло пасмо горбів. Піднявшись до половини на найвищий з них, Аун розвів у щілині вогонь, щоб зробити його непомітним здалеку: сусідство з ворогом вимагало надзвичайної обережності.

Мисливець убив сарну, і жінки спекли її. Надійний притулок, сита їжа і життєдайний вогонь розвеселили невеличку орду. Це був один з тих щасливих відпочинків, коли людина забуває і жорстокий закон боротьби, і всі пастки світу. Навіть уламр відчув красу цього мирного вечора, хоч тут і не було Зура. Біля нього сиділа Джеха, і в ньому жевріла надія, що Ухр — ватажок жінок — віддасть її йому в подружжя. Сувора душа молодого уламра сповнилась досі ще незнаної ніжності. Поруч з Джехою він відчував острах, від якого калатало серце: він хотів бути таким ласкавим до своєї подруги, як Нао до Гамли.

Після вечері, коли діти і найбільш стомлені жінки поснули, Аун пішов на вершину горба. До нього приєднались Ухр, Джеха і ще троє жінок. Підйом був легкий, і незабаром вони спинились на вершині. Протилежний схил починався за чагарником. В зоряному світлі лежала широка рівнина, а біля підніжжя гори тремтіло хвилями озеро.

З півночі, на протилежному березі, блимав огонь. Син Тура зосередив на ньому всю увагу. Навпростець до вогнища було чотири чи п'ять тисяч ліктів, але, щоб дістатися до нього, доведеться обходити озеро берегом і, можливо, обминати перешкоди.

Сприятливий північний вітер дозволяв непомітно підійти до самого табору. Тільки це слід було зробити до сходу сонця, на що був здатний лише прудконогий Аун.

Він ще раз уважно придивився до багаття та до людей, що рухались навколо нього, освітлені вогнем. Їх було п'ять. Син Тура помітив також Зура, який сидів на березі. Шостий ворог спав.

Тоді він звернувся до Ухр:

— Аун підійде до Людей Вогню... і вимагатиме звільнення Зура...

Ухр зрозуміла й відповіла:

— Вони не віддадуть полоненого...

— Люди Вогню взяли Зура як заложника, бо боялися Ауна, — відповів уламр.

— Вони будуть боятись ще більше, коли залишаться без заложника.

Якусь хвилину Аун вагався. Але він не бачив іншого способу визволити Зура, крім хитрощів, насильства чи мирної згоди. Так чи інакше, а до ворожого табору треба підійти.

— Аун повинен визволити свого товариша! — сказав він глухо.

Ухр все розуміла, їй нічого було відповісти. Син Тура рішуче додав:

— Аун повинен іти до вогню!

— Ухр і Вовчиці[12] підуть за ним.

Уважно оглянувши рівнину, Аун погодився.

— Син Тура очікуватиме на жінок он там, — показав рукою мисливець. — Він буде сам, але Люди Вогню неспроможні наздогнати його, і син Тура може битись з ними на відстані!

Ухр наказала наймолодшій з своїх супутниць привести підмогу. А тимчасом уламр вже опускався на рівнину. Вкритий травою підгірок був зовсім пологий і вільний від щілин та западин. Коли Аун вийшов на рівнину, вітер відносив його запах убік, а нерівність землі сприяла здійсненню задуму. Ще не зійшов місяць, а мисливець вже досяг того берега, де отаборились Люди Вогню, і був менш ніж за тисячу ліктів від вогнища...

Купка дерев, висока трава та горбочки дозволили йому пробігти ще чотириста ліктів, але далі лежала гола земля, і ніщо не могло приховати його від гострих ворожих очей. Охоплений страхом, — не за себе, а за Зура, — він причаївся в траві. Що зроблять Люди Вогню, коли помітять його? Вб'ють Зура, чи, навпаки, подарують йому життя, щоб захистити своє власне? А коли він запропонує спілку, чи не стануть з нього сміятись?

Чекав він довго. З глибин степу виплив червоний, як кров, місяць. П'ятеро ворогів спали, а шостий стояв на варті. Інколи він підводився і прислухався, поводячи рухливими очима та нюхаючи повітря тремтячими ніздрями. З другого боку вогнища, біля берега пильнував Зур. Вартовий майже не цікавився полоненим, який через слабосилля не міг і мріяти про втечу. Тут великому уламру спала в голову щаслива думка. Він знав, що Зур, нездатний швидко бігати, міг, як і всі Люди-без-плечей, добре плавати. В річці чи болоті він легко випереджав наймоторніших уламрів; він поринав у глибочінь, немов крокодил, і міг довго залишатись під водою. Коли б Зур кинувся в озеро, він швидко досяг би другого берега. Аун же втягне ворогів у бій. Треба тільки, щоб Зур бачив Ауна чи почув його сигнал: найменша затримка зробить порятунок неможливим.

Тимчасом вартовий оглядав місцевість за вітром і щохвилини обертався до куща, де ховався син Тура. Місяць ставав тоншим, яснішим. Гнівна нетерплячка переповнювала груди уламра, і він почав уже втрачати надію, коли глибокий рик струснув простір: на горбочку з'явився силует лева. Вартовий підхопився; слідом за ним позводились інші Люди Вогню і повернули свої обличчя до хижака...

Зур, майже не поворухнувшись, позирав на всі боки. В ньому ожило передчуття порятунку, що гострішає в скрутні для ворогів хвилини.

Раптом Аун звівся на ноги, простягаючи руку до озера... Хвилина випала сприятлива: між Зуром і найближчим з його переможців була відстань у тридцять ліктів. До того ж увага ворогів була прикута до великого хижака.

Озеро лежало в сорока ліктях від Зура. Якщо він кинеться до нього вчасно, то досягне води раніше своїх ворогів.

Зур побачив Ауна. Глибоко зворушений, не вірячи сам собі, він крадькома рушив до куща. Аун знову показав рукою на озеро. Зур зрозумів і побіг до берега.

Коли він уже стрибав у воду, один з ворогів озирнувся.

Більш здивований, ніж стривожений, він озвався до своїх товаришів тільки тоді, коли втікач уже відплив від берега. Два воїни відокремились від гурту, і один з них спробував наздогнати Зура плавом. Але, зрозумівши, що це марна річ, воїн повернувся на берег і почав кидати в утікача камінням. Тоді Зур пірнув під воду і зник.

Присутність лева паралізувала ворогів. Лише один побіг берегом навперейми Зуру і неодмінно спіймав би беззбройного, знесиленого втікача...

Побачивши наближення воїна, Аун мовчки засміявся і почав відступати. Деякий час він лишався невидимим, але на відкритому місці його помітили. Тоді він спинився й підняв спис.

Ворог був один з тих, що брали участь у сутичці в грозову ніч. Приголомшений, він упізнав високого мандрівника, який убив його ватажка, і побіг, знявши гвалт, назад.

Турбуючись за долю товариша, Аун навіть не переслідував ворога, а попрямував назустріч Зурові. Той плив, як плазун, хвилястими рухами. Коли Зур досяг берега, син Тура з радісним криком підхопив його, і вони з хвилюванням почали розглядати один одного, глибоко зворушені зустріччю на свободі.

— Аун і Зур сміються з Людей Вогню! — переможно закричав уламр.

Тимчасом лев зник. Якусь мить Люди Вогню ще дивились на пагорок, а потім за знаком ватажка вирушили навздогін.

— Вони спритніші за мене! — сумно сказав Зур. — Їхній ватажок дужий, як леопард!

— Аун не боїться їх... До того ж, ми маємо спільників!

Уламр повів за собою свого товариша, і коли вороги вже підбігли до повороту озера, на одному з горбів знявся шум.

Там з'явились Ухр і семеро інших Жінок-Вовчиць, і збентежені Люди Вогню припинили свою погоню.

Жінки зійшли до Ауна, і Ухр сказала:

— Якщо ми не знищемо Людей-Собак, то вони повернуться всією ордою.

Після того як вона повторила свої жести і слова, уламр нарешті зрозумів її.

— Чи говорили вони про свою орду? — запитав він У Зура.

— До неї два довгих дні ходи.