На річці - Сторінка 2

Повернувшись до їдальні, він побачив, що Джил уже спустилася і чекає на нього в дверях холу. Вона, як могла, залатала свою жовту сукню і почистила взуття, трохи торкнула помадою губи і підрум'янила щоки. Фаррел раптом зрозумів, що вона дуже красива жінка.

Коли вони сіли за стіл, світло в кімнаті стало приглушеним, з автомата полилася приємна тиха музика. На додаток до двох підносів з їжею та кавовим сервізом чарівна скатертина матеріалізувала тонкі блакитні чашки та тарілку з апетитними італійськими закусками. У мерехтливих відблисках свічок Джил розлила каву по чашках, додала цукор та вершки. Потім "замовила" собі солодку картоплю та копчений віргінський окіст, а Фаррел обрав стейк із картоплею фрі.

Звуки музики розливались по кімнаті, полум'я свічок ледь тремтіло в заледве вловимих потоках повітря, що просочувалися крізь щілини в стінах. Коли вони покінчили з їжею, Фаррел сходив у бар за келихами та шампанським. Розлив вино, цокнувся з Джил:

– За перший день знайомства.

Потім вони танцювали у порожній просторій залі. Джил здавалася невагомою, як літній вітер.

– Ви професійно займаєтесь танцями? – Запитав він.

– Займалася.

Він помовчав. Все було, ніби уві сні – потойбічна музика, м'яке світло та бліді тіні.

– А я був художником, – сказав він після довгого мовчання. – З тих, що не в змозі продати свої картини і живуть вічною надією на майбутнє визнання… Спочатку я був абсолютно впевнений, що зможу заробляти живописом, але в якийсь момент усвідомив, що заробітку ледве вистачає на порцію картопляного пюре. Ілюзії розвіялися… проте на Річці я зовсім з іншої причини.

– А я танцювала у клубах. Не стриптиз, звичайно, але й пристойними ці танці не назвеш.

– Ви заміжня?

– Ні. А ви одружені?

– Так, – усміхнувся він, – на своїй роботі. Щоправда, і з нею ми вже розлучені. З того часу, як я взявся оформляти візитні картки.

– Кумедно, – сказала вона. – Ну, ніколи б не подумала, що це буде ось так. Зустріч із Смертю. Щоразу, коли я уявляла себе на Річці, я думала, що буду на ній одна.

– Я теж, – сказав Фаррел. – А де ви жили, Джіл?

– У Репідс-Сіті.

– Хм, так і я там живу. Можливо тому Провидіння і звело нас тут, у цьому дивному місці. Жаль, що я не зустрів вас раніше.

– Зате ви зустріли мене тут. А я зустріла вас.

– Насправді – це краще, ніж якби ми зовсім не побачили одне одного.

Якийсь час вони мовчки танцювали. Готель спав і бачив сни. За вікном, у темряві, під зірками, які не мали права там перебувати, несла свої води Річка – задумлива та темна.

Коли вальс закінчився, Джил сказала:

– Напевно, можна сказати, що й день закінчився, правда?

– Думаю, так, – сказав він, дивлячись їй у вічі. – І завтра буде ранок. Я знаю, що прокинуся на світанку, тут я весь час встаю на світанку. А ви?

– Я теж, – кивнула вона. – Це частина тутешнього життя – прокидатися на світанку. Як і шум водоспаду.

Він поцілував її. Джил завмерла на мить, потім відсторонилася.

– На добраніч, – сказала вона і квапливо вийшла з кімнати.

– На добраніч, – прозвучало їй услід.

Він постояв у спорожнілій кімнаті; тепер, коли Джіл пішла, музика замовкла і лампи горіли холодним яскравим світлом. Знову почули шепіт Річки, що навіяв тисячу й одну сумну думку. Частина цих думок належала йому, інша частина – Джил.

Він підвівся нагору, зупинився біля дверей Джіл, хотів постукати ... і опустив руку. Він просто стояв, прислухаючись до звуків легких кроків, шелесту сукні та приглушеного скрипу пружин. А за стіною, як і раніше, лунав сумний шепіт Річки.

Фаррел ще трохи погаявся і пішов до своєї кімнати. Любити у присутності Смерті можливо, але – кохатися?..

На ранок шум Річки посилився. На сніданок невидима прислуга приготувала їм яєчню з беконом, тости та каву. У передсвітанковому сутінку пролунали сірі безбарвні фрази. Зі сходом сонця вони рушили в дорогу, і незабаром готель виявився далеко позаду.

Після полудня почувся шум водоспаду. Спочатку це був тихий гуркіт, проте з кожною секундою він ставав все гучнішим і гучнішим, річка в цьому місці звузилася і вилася тонкою стрічкою між сірих похмурих скель. Джил присунулася ближче до Фаррелу, і Фаррел взяв її за руку. Пліт пірнав у різні боки, минаючи пороги, що постійно виникали перед ними по забаганню Річки. Вона жбурляла в них крижані хвилі, але бурхливі води не могли перекинути пліт – Смерть чекала їх не тут, на порогах, а попереду – там, де ревів водоспад.

Фаррел не відводив погляду від Джил. Вона дивилася прямо перед собою, ніби не помічаючи небезпеки, немов для неї нічого не існувало, крім них двох.

Фаррел не сподівався, що смерть настане так скоро. Тепер, коли він зустрівся з Джил, йому здалося, що доля відстрочить виконання вироку. Тим важче було усвідомити, що чудовий порятунок не входить до правил гри. Але хіба смерть – не те, чого вони обоє прагнули? І химерна зустріч у цьому дивному світі нічого не змінює – ні для нього, ні для неї. Раптова думка пронизала його, і, перекриваючи рев водоспаду і хвиль, він раптом прокричав:

– Як ти це зробила, Джіле?

– Відкрила газ, – відповіла вона. – А ти?

– Закрився в гаражі з увімкненим мотором.

Більше вони не промовили жодного слова.

Ближче до вечора Річка стала ширшою, а стрімкі скелі змінилися пологими схилами. Вдалині від берега з'явилися пагорби, і навіть небо стало голубішим. Вони знали, що десь там, попереду, на них, як і раніше, чекає водоспад, але зараз його голос звучав тихіше. Можливо, це все ж таки не останній їхній день.

Точно не останній. Фаррел зрозумів це відразу, як побачив готель. Він виник на лівому березі перед заходом сонця. Течія тут була сильною і швидкою, і їм знадобилися спільні зусилля, щоб пришвартуватися біля невеликого пірсу. Вони задихнулися, у наскрізь промоклому одязі, притиснулися один до одного і так стояли якийсь час, поки не відновився подих. Потім мовчки увійшли до готелю. У хаті їх одразу огорнуло теплом, і вони з подякою поринули в нього. Вибравши собі кімнати на другому поверсі, поспіхом привели себе до ладу, підсушили одяг і знову зустрілися в їдальні. Джил замовила ростбіф, Фаррел – корейку із запеченою картоплею. Він ніколи в житті не їв нічого смачнішого і ніколи ще не відчував такої насолоди від їжі. Господи, як добре жити!

Вражений цією думкою, він дивився в порожню тарілку. Жити? Тоді навіщо він сидить у замкненому гаражі, в машині з увімкненим мотором? Навіщо йому тоді вмирати? Що він робить тут на Річці? Він підвів погляд на Джіл. В її очах застиг такий самий вираз; він бачив, що все постало для неї в новому світлі, і знав, що це через нього, так само, як для нього все змінила вона.

– Чому ти це зробила, Джіле?

Вона опустила погляд.

– Я казала тобі, що танцювала у клубах. Непристойні танці. Не стриптиз — у загальноприйнятому розумінні слова. Є дівчата, які роблять і жахливіші речі, але для мене і цього виявилося достатньо. Заради цих танців мені доводилося витягувати із себе таке, про що я навіть подумати не могла. Зрештою я зрозуміла, що більше не можу продовжувати займатися цим, і втекла, а згодом подалася до монастиря.

Вона помовчала, потім знову заговорила, дивлячись йому в обличчя:

– Коли я танцювала, у мене було дуже довге волосся, і на цьому був побудований весь номер — вірніше, найскромніша його частина. Я вкривалася волоссям як плащем, це було єдине, що дозволяло мені зберегти залишки самоповаги. А коли мені довелося їх відрізати, я раптом відчула, що не можу прийняти себе такою. Мені здавалося, що така жінка не варта життя. І я знову втекла – цього разу у Репідс-Сіті. Там влаштувалася до магазину та винайняла квартиру. А потім узимку підхопила грип; у мене зовсім не залишилося сил… Все стало раптом байдуже і…

Вона дивилася на свої руки. Вони лежали перед нею на столі, дуже тонкі білі руки. Сумна говірка Річки раптом наповнила кімнату. Зливаючись із музикою, він нагадував шум водоспаду.

– Мабуть, можна сказати, що я теж був хворий, – повільно сказав Фаррел. – Дивився навколо і бачив одну порожнечу. Мене здолала нудьга. Ти знаєш, що таке справжня нудьга? Це величезне всепоглинаюче ніщо, яке завжди і всюди з тобою, куди б ти не пішов. Воно накочує на тебе величезними сірими хвилями, топить і душить. Я сказав, що опинився на Річці не тому, що зазнав фіаско у кар'єрі, і це близько до правди. Коли я перестав малювати, на мене напала туга. Все довкола втратило сенс. Я відчував себе так, ніби все життя чекав Різдва, а в різдвяний ранок знайшов у руках порожню шкарпетку. Якби в ньому було хоч щось – ну хоч щось! – я б, мабуть, упокорився. Але там нічого не було. Зовсім. Тепер мені ясно, що справа була в мені. Щоб у шкарпетці виявився подарунок, треба напередодні покласти його туди, і вся ця порожнеча, що оточувала мене, була відображенням моєї власної порожнечі. Але тоді цього не розумів.

Він підвів погляд і подивився на дівчину.

– Невже для того, щоб зустрітися та знову полюбити життя, ми мали померти? Чому ми не могли познайомитися, як усі нормальні люди – десь у літньому парку чи на тихій вуличці? Чому ми зустрілися тільки на цій Річці, Джіле? Чому?

Вже не стримуючи сліз, Джил підвелася з-за столу.

– Давай танцювати, – сказала вона. – Ми танцюватимемо всю ніч безперервно.

Вони закружляли по кімнаті в повільному танці, і музика поклала їх у свої обійми. Вона награвала мелодії – веселі та сумні, і співала їм пісні, від яких стискалося серце, нагадуючи про життя, від якого вони відмовилися.

– Під цю пісню я танцювала на випускному, – сказала Джіл. – Я була зовсім юною і думала, що закохана. А ти колись закохувався?

– Ні. До цієї хвилини – жодного разу.

– І я покохала тебе, – посміхнулася Джіл.

Музика стала тихішою, і час уповільнив біг.

Ближче до світанку вона сказала:

– Річка знову кличе. Ти чуєш її?

– Звичайно.

Якийсь час він намагався не помічати шум Річки, і Джил теж чинила опір, скільки могла. Протрималися вони недовго. Зі сходом сонця їхні тіні залишилися танцювати у порожньому залі готелю, а самі вони вийшли на пірс і відв'язали пліт від причалу. Течія жадібно втягла його, і в гуркоті водоспаду почувся ритм переможного маршу. Попереду, в блідих променях ранкового сонця, клубочився туман над бистриною.

Вони опустилися на колоди і сиділи мовчки, міцно обнявшись.