На Сваннову сторону - Сторінка 20

Його велебність не бажав би турбувати пані Октав. Його велебність внизу, я провела його до зали.

Насправді візити кюре не приносили тітці аж такої великої втіхи, й ота всерадість, яку Франсуаза вважала за обов'язок напускати на себе щоразу, тільки-но випадало доповідати про нього, майже розминалася з настроєм хворої. Шкодую, що я так мало спілкувавсь із цим чудовим мужем: у мистецтві він нічого не тямив, зате добре знався на етимології. Призвичаєний оповідати почесним парафіянам про церкву (в нього навіть виник задум написати історію комбрейської парафії), кюре стомлював тітку нескінченними поясненнями, причому завжди одними й тими самими. А коли являвсь одночасно з Евлалією, тітці було дуже прикро. Вона не любила, коли гості приходили гуртом, їй хотілося взяти від Евлалії все. Але не запросити кюре не могла, тож коли священик уже підводився прощатись, нишком кивала Евлалії затриматися.

— Ваше велебність, що це я чула? Нібито якийсь художник поставив у нашій церкві мольберт і копіює вітраж? Дожила я до сивого волосу, а такого ще не чула! До чого люди докотились! Адже це найбридкіше, що тільки є в церкві!

— Найбридкіше? Я б не сказав. У храмі Святого Іларія є на що подивитись, але деякі інші частини моєї вбогої базиліки так занепали, — адже на всю єпархію це єдина святиня, й досі не реставрована! О Боже мій! Паперть брудна і ветха, але в ній чується щось величне. Гобелени з Естер ще туди-сюди. Правда, особисто я не дав би мідяка за них, а ось знавці стверджують, нібито наші Гобелени поступаються лише перед гобеленами Санса. До речі, визнаю, коли відкинути деякі натуралістичні подробиці, художникові не відмовиш у спостережливості. Зате вітражі! Навіщо вікна, які не пропускають світла й навіть оманюють зір плямами непевного кольору! І це в храмі, де плити підлоги повипинались або позападали, — адже мені забороняють перемостити підлогу, мовляв, це могильні плити комбрейських абатів та державців Германтських, колишніх графів Брабантських, прямих предків теперішнього дюка Ґермантського, так само як і дюкині, його дружини, бо вона теж з роду Ґермантів і вийшла заміж за свого родича. (Моя бабуся через неуважливість до людей видатних часто плутала імена й щоразу, коли при ній згадувано дюки і по Ґермантську, запевняла, ніби та доводиться кузиною маркізі де Вільпарізі. Усі реготали, а бабуся, виправдуючись, покликалася на якесь запрошення на весілля чи хрестини:

— Мені пам'ятається, там була згадка про Ґермантів. І цього разу я вже не тяг руку за нею: не міг припустити, щоб існував зв'язок між її пансіонною подругою й онукою Женев'єви Брабантськоі.)

— Візьмімо Руссенвіль, — вів далі кюре, — тепер це не більше ніж парафія фермерів, а колись же там, мабуть, жили в статках, містечко славилося фетровими капелюхами й годинниками. — (Звідки взялася назва Руссенвіль — не можу напевно сказати. Як на мене, первісна назва була Рувіль — від латинського Radulf villa[4], як Шатору — від Castrum Radulfi[5], та про це іншим разом.) — Отож у тамтешній церкві чудові вітражі, майже всі новочасні. Але тому препишному "В'їздові Луї Філіппа до Комбре" місце не там, а в самому Комбре: кажуть, він може змагатись із славетними вітражами Шартра. Не далі як учора я спіткав брата доктора Переп'є — він вітражник і запевняє, що це робота знакомита. Так ось, я спитав художника, а він людина вельми ґречна й знавець свого діла: "Що ви бачите незвичайного в цьому вітражі?" Опріч усього іншого, він ще тьмяніший за решту.

— Я певна, якби ви попросили його превелебність, — мляво зауважила тітка, яку ця розмова вже стомила, — він не відмовив би вам у нових вітражах.

— Багатійте надіями, пані Октав! — відповів кюре. — Але ж саме його превелебність і роздзвонив про цей злощасний вітраж, нібито він зображує державця Ґермантського, прямого нащадка Женев'єви Брабантськоі, теж цього коліна, Жільберта Лихого, якого розгрішує святий Іларій.

— Але ж де там святий Іларій?

— Уявіть собі, він там є, в куточку: ви ніколи не звертали уваги на даму в жовтій сукні? Ось це і є святий Іларій, той самий, що на нього в деяких провінціях кажуть, як ви самі здорові знаєте, святий Ілля, святий Ельє, а в Юрі — кажуть святий Ілі. До речі, є ще цікавіші перековеркування імен святих на чужий кшталт Sanctus Hilarius. Так, наприклад, вашу заступницю, моя найдобріша Евлаліє, Sancta Eulalia, знаєте, на кого її перелицьовано в Бургундії? Не більше й не менше як на святого Елігія: зі святої вона перевернулась на святого. Уявляєте собі, Евлаліє? Після вашої смерті з вас зроблять хлопця.

— Вам аби глузувати, ваша превелебність!

— Жільбертів брат, Карл Заника, був благочестивий принц, але, рано втративши батька, Пипіна Навісного, який помер від запаморочення розуму, Карл правив з усім своєумством молодика, що не дістав доброго виховання, й коли йому не подобалася пика якогось городянина, він вимордовував усіх людей міста до останку. Жільберт, аби помститися Кардові, звелів спалити комбрейську церкву, найдревнішу, ту саму, яку Теодеберт, рушаючи в похід на бурґундів із розташованої неподалік звідси літньої резиденції в Тіберзі (Theodeherciacis), — обрікся збудувати над гробницею Святого Іларія, якби той допоміг йому розбити супостата.

Від усієї церкви вціліла сама крипта, куди Теодор, мабуть, вас водив; решту Жільберт пустив з димом. Він подолав безталанного Карла, розгромив з допомогою Вільгельма Завойовника (кюре вимовляв "Вілельма"), ось чому сюди вчащають англійці. Але йому, очевидно, не пощастило привернути до себе комбрейців, бо ті накинулися на нього, коли виходив з церкви після обідні, й відтяли йому голову. А втім, Теодор має книжечку, — він усім дає її читати, — там ви знайдете подробиці.

Кюре повів далі:

— Що в нашій церкві найцікавіше, так це, звісно, вид із дзвіниці: згори не намилуєшся. Ви вже, звичайно, не при силі, і я не радив би вам сходити на дев'яносто сім приступив угору — це саме половина сходів славетного Міланського собору. Тут і здорова людина вхоркається, тим паче що підніматися треба зігнувшись у дугу, а то накуєш лоба, а одежею доводиться змітати все павутиння на сходах. Та й одягтися слід тепліше, — провадив кюре, не зауваживши, як тітка обурилася на саму думку, що їй довелося б дертись на дзвіницю, — адже там, на верхотурі, стриже вітрюган! Дехто потім розповідав — на качан замерз. А проте в неділю сюди лізуть цілими ватагами, щоб помилуватися на прегарну панораму, і злізають зачаровані. Так ось наступної неділі, якщо утримається година, народ посуне хмарою: буде молитва про благословіння полів. Треба визнати, що вид звідти казковий: кожен межівник у долині неповторний. Ясної пори видко навіть Вернейль. Головне, ви заразом обіймаєте зором усе, що звичайно бачите нарізно, наприклад плесо Вівонни й рови Сент-Ассіз-ле-Комбре, від яких річка відокремлена завісою високих дерев, або, скажімо, усю мережу каналів Жуї-ле-Віконта (Gaudiacus vice comitis[6], як вам, відомо). Коли я потрапляв до Жуї-ле-Віконта, я спершу бачив якийсь один відтинок каналу; щойно повернеш на розі, зирк, — уже інший, а той пропав з очей. Хоч як я поривався подумки їх посплітати, нічого не виходило. Інша річ, коли дивишся з дзвіниці храму Святого Іларія, звідти розгортається загальний вигляд на всю мережу. Тільки саму воду годі розпізнати, таке враження, що місто поділене на частини широкими ущелинами, ніби хлібину покраяли на скиби: скиби відбатовані, але ще не повідвалювались. Аби дістати повну картину, треба бути одночасно на дзвіниці церкви Святого Іларія і в Жуї-ле-Віконті.

Кюре так забив баки тітці, що після його прощального уклону тітка спровадила заодно й Евлалію.

— Маєш, моя добра Евлаліє, — озвалася тітка кволим голосочком, дістаючи грошину з гаманчика, який лежав у неї напохваті, — не забувайте мене в своїх молитвах.

— Що ви, пані Октав, мені воно якось не теє, ви ж добре знаєте, що я не задля цього приходжу сюди! — казала Евлалія, завжди спантеличено й із серцем, ніби вперше потрапляла в подібні тарапати, хоча така реакція не тільки не сердила, а, навпаки, радувала тітку, бо коли Евлалія, беручи грошину, не набурмошувалась, тітка потім казала:

— Не розумію, що таке з Евлалією: я їй дала, скільки даю завжди, а вона нібито чогось невдоволена.

— Як на мене, Евлалії гріх нарікати, — зітхала Франсуаза: всі тітчині подачки їй або її дітям здавалися Франсуазі дріб'язком, зате монетки, які тітка щонеділі тицяла Евлалії (а втім, так крадькома, що Франсуаза ніколи їх не бачила), вона вважала скарбами, безрозумно гайнованими для такої невдячниці. Не можна сказати, щоб Франсуаза зазіхала на ті гроші. Вона тішилася, що тітка живе в статках, вірила, що заможність хазяйки підносить і красить служницю в сторонніх очах і що вона, Франсуаза, славетна й шанована в цілому Комбре, Жуї-ле-Віконті й в усьому довкіллі завдяки численним фермам тітки, частим одвідинам кюре, а також чималій кількості випитих тіткою пляшок мінеральної води віші. Франсуаза скупилася лише тітчиним добром; якби рядила маєтком господині, що було найзаповітнішою її мрією, то оберігала б його від чужих зазіхань з материнською захланністю.

А втім, Франсуаза не дуже побивалася б, якби тітка, чию нестримну гойність добре знала, з душевної доброти щось дарувала, але тільки багатим. Можливо, вона думала: багатий господининих подарунків не потребує, отже на нього не прогріхуєш дурно, що світить тітці в очі з розрахунку. Зрештою приноси людям маєтним, таким, як пані Сазра, пан Сванн, пан Леґранден, пані Ґупіль, людям "такого самого рангу", що й пані Леонія Октав, особам, які "на рівній нозі" з нею, здавалися Франсуазі підложжям того дивовижного й блискучого життя, яке провадять багаті, полюючи, даючи бали та обмінюючись візитами, — це життя розчулювало нашу кухарку. Але де й дівалася Франсуазина щиросердність, коли обдаровані тітчиними щедротами належали до тих, кого Франсуаза називала:"такі самі люди, як я, люди не кращі за мене". Ними вона гордувала найбільше, якщо тільки ті не зверталися до неї "пані Франсуазо" й не підкреслювали своєї меншовартости.

І ось, коли Франсуаза побачила, що тітка її не слухається, робить по-своєму, розкидаючи гроші (так принаймні думала Франсуаза) на людей негідних, то вирішила, що проти астрономічних сум, якими тітка вщедряла Евлалію, їй, Франсуазі, перепадає мізерія.