На Сваннову сторону - Сторінка 22

Мабуть, боявся, коли б не вирішили, нібито він радий їх бачити лише тому, що це дає йому нагоду заграти якийсь свій твір. І щоразу, коли моя мати намагалася заговорити з ним про це, він незмінно відповідав:

— Хоч убий — не второпаю, хто це поклав ноти на пюпітр, їм тут зовсім не місце.

І переводив розмову на інше, переводив саме тому, що інші теми його менше обходили. Єдино, за ким пан Вентейль духа ронив, — це за своєю донькою, схожою більше на хлопчика. Донька пашіла здоров'ям, і годі було дивитися без усмішки, з якою дбайливістю накидав він на неї ще одну шаль. Бабуся звертала нашу увагу на те, якого ласкавого, сумирного, майже несміливого виразу часто прибирало ластате обличчя цього вайлуватого піддівка. Впадаючи іноді в слово, донька Вентейля пильнувала, яке враження справляє на інших, тривожилася, що її можуть неправильно зрозуміти, й тоді, наче крізь прозорий папір, просвічували, проступали під мужоподібною подобою "доброго пахолка" тонші риси заплаканої дівчини.

Коли наприкінці відправи я схиляв коліна перед вівтарем, до мене нараз долинав од глоду солодко-гіркий запах мигдалю, тоді я помічав на квітах плямки з пожовтю, й мені здавалося, ніби цей запах ховається під ними, — так смак мигдалевого печива таїться під його присмаженою шкуриночкою й достоту так само ніжність щічок панночки Вентейль крилася під ластовинням. Супроти німої нерухомости глоду цей уриваний запах був подібний до того буйного життя, яким аж бринів цілий вівтар, наче живопліт, де гороїжилися живі вусики, схожі сливе на руді тичинки квітів, які ще зберегли весняну отруйність, і в'їдливість комах, перетворених нині у квіти.

Вийшовши з церкви, ми обмінювалися на паперті кількома словами з паном Вентейлем. Він утручався в бійку хлопчаків на майдані, відборонював менших, читав напучення старшим. Коли його донька своїм низьким голосом говорила, яка вона рада нас бачити, то здавалося, ніби сором'язлива сестра в ній червоніє від такої заяви брата-незграби: бракувало, щоб ми подумали, ніби вона набивається до нас у гості! Пан Вентейль накидав їй на плечі плаща, обоє сідали до шарабанчика, яким правила вона сама, і поверталися до свого Монжувена.

У неділю ми не поспішали вставати, збираючись до пізньої меси, й з огляду на це мій батько, коли вечір був місячний і теплий, з марнославства вів нас додому не навпростець, а накидав гак через Кальварії. А що мати зле орієнтувалася й не вміла обирати дороги, то вбачала в цьому доказ батькового стратегічного Генія. Іноді ми доходили до віадука, чиї кам'яні прогони починалися біля вокзалу й здавались мені втіленням безголов'я й дикунства, бо щороку, коли ми приїздили сюди з Парижа, нас остерігали пильнуватися на підході до Комбре й не проґавити зупинки, треба, мовляв, заздалегідь наготуватись, а то потяг тут стоїть усього дві хвилини, а потім рушає віадуком поза світ християнський, приконеччям якого був у моїх очах Комбре.

Ми йшли привокзальним бульваром, де стояли найгарніші в містечку будинки. В кожному садку місячне світло, уподіб Гюберові Роберу, розсипало уламки біломармурових сходів, водограїв, прочинених хвірток. Місяць не залишив каменя на камені від поштово-телеґрафної контори. Вціліла лише одна колона, яка, напіврозбита, зберігала красу безсмертної руїни. Я насилу ноги переставляв, засинаючи на ходу; дух розквітлих лип здавався мені віддякою, якої можна допевнитися лише ціною крайньої змори і яка того не варта. Біля нечастих воріт пси, розбуджені нашими самотніми лункими кроками, починали гавкати; цей гавкіт вряди-годи й досі вчувається мені вечорами, а за ним, мабуть, ховається привокзальний бульвар (хоча на місці цього комбрейського бульвару нині розбито публічний сад). Так чи так, а щойно завалують собаки, як я знову, хоч би де був, бачу бульвар, його липи й освітлений місяцем тротуар.

Нараз батько зупинявся й питав маму:

— Де це ми? — Стомлена блуканням, але горда своїм мужем, вона лагідно признавалася, що не має ані найменшого уявлення. Батько знизував плечима й сміявся. Потім, наче діставши її разом із ключем з кишені піджака, кивав на нашу хвіртку, — хвіртка ніби виглядала нас на розі вулиці Святого Духа, навзкрай невідомих шляхів. Мати захоплено вигукувала:

— Ти чудодій!

Потому мені не треба було більше робити жодного кроку: земля йшла за мене в нашому садку, де я почувався зовсім вільно. Звичка підхоплювала мене на руки й несла до ліжка, як малу дитину.

Хоча субота починалася для нас на годину раніше й розлучала тітку Леонію з Франсуазою, дарма що час цього дня минав повільніше, ніж завше, а проте тітка вже з початку тижня нетерпляче дожидала суботи, яка врізноманітнювала життя й давала розвагу, ще приступну її підупалому й підірваному маніями тілу. А все тому, що вона іноді тужила за великими змінами й знала в житті ті радісні години, коли пориваєшся до чогось, коли ті, кому бракує енергії чи уяви, аби самому здобутися на воскресіння, сподіваються від наступної хвилі, від дзвінка листоноші, якоїсь, хай прикрої, новини, сподіваються на хвилювання, навіть на горе; коли вражливість, яку щастя обернуло на забуту в кутку німу арфу, хоче знову забриніти під чиєюсь, хай і брутальною, рукою, здатною порвати її струни; коли воля, яка на превелику силу здобула собі право безперешкодно віддаватися власним пориванням, власним болещам, воліла б кинути віжки до рук якихось владних подій, хай хоч крутих.

Тітчина снага, яка вичерпувалась від найменших зусиль, знову поверталася краплина по краплині, резервуар супокою наповнювавсь довго, отож минали місяці, перш ніж тітка відчувала легке переповнення. Інших це схиляло до дії, ну а тітка не знала, як з того скористатися й що з ним робити.

Подібно тому як бажання замінити пюре картоплею під соусом бешамель поступово породжувалося в неї втіхою, яку їй давало їсти щодня улюблене пюре, — я нітрохи не сумніваюся, що в таких випадках з низки одноманітних днів, за які вона щосили чіплялася, в неї виникало чекання якоїсь домашньої катастрофи, хвилевої, але достатньої на те, щоб штовхнути на одну з тих капітальних змін, спасенність яких для себе тітка Леонія цілком визнавала, але на які доброхіть зроду б не здобулась. Любила нас щиро, щиро б оплакувала, якби ми дожили, наприклад, до такого: вона почуває себе добре, піт її не проймає, та раптом довідується, що в домі пожежа, ми всі загинули, незабаром згорить усе дотла, але сама вона ще встигне врятуватися, навіть не вельми хапаючись, треба тільки встати. Й ось ця звістка поряд із другорядними вигодами, — скажімо, тітка всолоджувалася б довголітньою скорботою втрати, в якій виявлялася б уся її любов до родичів, здивувала б ціле містечко своїм поводженням на нашому похороні; вона сповнена скрухи й знемоги (а проте духом бадьора й загартована), — обіцяла їй куди істотнішу перевагу: пожежа могла б змусити тітку, не гаючи марно часу, не надриваючи душу ваганнями, вирядитися на літо в свою ферму Міруґрен, де був пречудовий мальовничий водоспад.

Таких подій не відбувалося, хоча тітка цілком допускала їх, сидячи на самоті й заглиблюючись у розкладання нескінченних пасьянсів. А тим часом побивалася б з розпуки, якби щось таке зайшло, хай навіть дрібний несподіваний випадок; побивалася б із розпуки на перше слово, яке вістувало про якесь нещастя й переслідувало б нас усе життя: звістка про те, що хтось справді помер, — звістка, яка не має нічого спільного з абстрактними міркуваннями про неминучість смерти. Та позаяк нічого такого не траплялося, тітка Леонія, аби забавити себе, вряди-годи вигадувала якесь жахіття, а потім захоплено стежила, до чого це призведе. З доброго дива вона уявляла, що Франсуаза підкрадає її, і, щоб переконатися в цьому, впіймати її на гарячому, вдавалася до хитрощів. Сидячи самотою, призвичаївшись грати й за себе, й за партнера, тітка незграбно вибріхувалася за Франсуазу, а потім відрізала їй з таким палким обуренням, що коли б хтось із нас випадково входив до неї в такі хвилини, то бачив би, як вона обливається потом, очі палають, а перука з'їхала набакир, оголивши лисий череп.

Мабуть, до Франсуази часом долинали з суміжної кімнати звернені на неї ущипливі рулади, вигадування яких не давало б тітці повної втіхи, якби не вбивалося в плоть, якби вона, бурмочучи їх півголосом, тим самим не надавала їм правдоподібносте.

А втім, навіть цей "театр у ліжку" не завжди вдовольняв тітку, вона хотіла, щоб її вистави розігрувалися в особах. І ось одної неділі всі двері тітчиних кімнат таємничо замикались, і вона звірялася перед Евлалією зі своїми сумнівами щодо чесности Франсуази, нахвалялася здихатись її. Зате іншого разу висловлювала Франсуазі свої підозри в двоєдушности Евлалії, клялася зачинити перед нею двері. По кількох днях вона дихала лихим духом на свою недавню повірницю, прихилялася до зрадниці, а в наступній п'єсі зрадниця та повірниця знову мінялися ролями.

Але навіювання Евлалії були тільки солом'яним вогнем і швидко згасали за браком поживи, оскільки Евлалія не жила під одним дахом із тіткою. Зовсім інакше стояла справа з власними підозрами стосовно Франсуази: тітка постійно відчувала її поряд, ось тільки боялася протягів, тому не зважувалась вилізти з-під ковдри й зійти в кухню, аби перевірити слушність своїх підозр. Помаленьку всі розумові запити тітки Леонії звелися до вгадування того, що в ось цю хвилину робить і що намагається потаїти від неї Франсуаза. Тітка помічала кожен порух м'язів на її обличчі, вгадувала суперечності та бажання, які та нібито тлумила в собі. Показувала, що бачить її наскрізь; черпала садистичну насолоду, змушуючи Франсуазу полотніти від одного тільки натяку, який господиня вгороджувала в самісіньке серце наймички. І найближчої неділі якесь викриття, зроблене Евлалією, — на зразок тих відкриттів, що зненацька освітлюють поле діяльності, про існування якого не здогадувалася новітня наука, бо йшла готовим слідом, — доводило тітці, що вона була ще кращої думки про Франсуазу.

— Ну, Франсуаза повинна вам так дякувати, так дякувати, адже ви подарували їй коляску, — говорила Евлалія.

— Я їй подарувала коляску?! — вигукувала тітка.

— Ой, може, я вклепалася... Дивлюсь, пихата, наче Артабан, їде екіпажем на руссенвільський ринок, то й вирішила, думаю, це пані Октав подарувала їй екіпаж.

Франсуаза й тітка, наче дичина та мисливець, увесь час намагалися перемудрити одна одну.