На Сваннову сторону - Сторінка 40

Так, приголомшена веселощами "вірних", упоєна якимсь панібратством, людською обмовою і схилянням, пані Вердюрен, подібна до птаха, чий покорм змочили Глінтвейном, квоктала на своєму сідалі від надміру дружніх почуттів.

Тимчасом пан Вердюрен, попросивши у Сванна дозволу запалити люльку ("у нас без церемоній, амікошонство"), заходився умовляти молодого піаніста сісти за рояль.

— Дай йому спокій, не набридай йому, він прийшов сюди не на те, щоб його мордували! — скрикнула пані Вердюрен. — Я не хочу, щоб його мордували!

— Але звідки ти взяла, що ми збираємося його мордувати? — спитав пан Вердюрен. — Може, пан Сванн не знає сонати фа дієз, відкритої нами. Він зіграє нам її в аранжуванні для роялю.

— Ох, ні, ні, ради Бога, не мою сонату! — зойкнула пані Вердюрен. — А то я вмиюся слізьми і підхоплю нежить разом із запаленням лицьового нерва, як минулого разу; уклінно дякую, я сита по горло, вам добре — не доведеться цілий тиждень вилежуватися в постелі!

Ця сценка поновлювалася щоразу, як піаніста укоськували грати, і так поривала приятелів дому, ніби вони бачили її вперше, бо вона була для них доказом оригінальносте "принципалки" і її музичности. Ті, що сиділи біля неї, подавали знак куріям і картарям підійти, ніби тут щось діялося, і репетували, як репетують у рейхстазі, коли там назріває якась сенсація: "Слухайте! Слухайте!" А назавтра гості жаліли тих, хто не був напередодні, бо вчора склалася сценка, ще цікавіша, ніж звикле.

— Гаразд, вирішено, — сказав пан Вердюрен, — він зіграє лише анданте.

— Лише анданте, ач який розумний! — вигукнула пані Вердюрен. — Саме через анданте я й стаю вся розбита. Наш "принципал" воістину незрівнянний! Це все одно, що сказати про Дев'яту: послухаймо лише фінал або: послухаймо увертюру до "мейстерзинґерів".

Проте доктор став упрохувати пані Вердюрен дозволити піаністові зіграти, і не тому, що думав, ніби музика справді її не діймає, — неврастенічні кондиції він визнавав, — а тому,що, за прикладом багатьох лікарів, зразу ж пом'якшував суворість своїх приписів, коли відбувалися збори, на його думку, важливіші, ніж розладнання здоров'я, і коли в них верховодила його пацієнтка; тут він, учасник зборів, радив їй забути на один вечір і про своє травлення і про нежить.

— Сьогодні ви не захворієте, ось побачите, — проголосив він, гіпнотизуючи її очима. — А захворієте, ми вас вилікуємо.

— Правда? — спитала пані Вердюрен таким тоном, наче у сподіванні на таку милість їй не залишилося нічого іншого, як здатися. А може, постійно правлячи, що захворіє, пані Вердюрен часом забувала, що вона все це вигадала і вживалася в ролю. А відомо, що хворі, виведені з рівноваги своєю залежністю від постулату, що чим більше вони шануватимуться, тим рідше матимуть загострення, забирають собі в голову, що зможуть безкарно робити все, що заманеться (і що їм зазвичай шкодить), коли тільки здадуться на ласку якоїсь могутньої істоти, що, не вимагаючи жодного зусилля з їхнього боку, одним якимось закляттям чи пігулками знову поставить їх на ноги.

Одетта рушила до гобеленової канапи біля роялю.

— Ви знаєте, це мій улюблений куточок, — сказала вона пані Вердюрен.

Ця остання, помітивши, що Сванн сидить на стільці, підняла його:

— Вам там незручно, сідайте поряд з Одеттою. Одетто, серденько, посуньтеся!

— Який чудовий "бове"! — перш ніж сісти, сказав Сванн, бажаючи бути люб'язним із пані Вердюрен.

— Я дуже рада, що вам до вподоби моя канапа, — відповіла пані Вердюрен. — Даю голову на відруб, що іншої такої вам ніколи не трапиться. Ніщо з нею не зрівняється. Стільці теж чудові. Потім ви уважніше їх обстежите. Кожна бронзова оздоба відповідає сюжетові на сидінні; якщо вам захочеться розглянути зблизька, то все це, повірте, потішить, ви будете в захваті, ручаюсь вам. Ось, бачите, ця фризова крайка, виноградне листячко на червоному тлі з "Лисиці та Винограду". Який малюнок! Що на це скажете? Так, як на мене, вони вміли малювати. Хіба ці грона не смакота? Мій чоловік твердить, що я не люблю фруктів, бо їм їх менше, ніж він. Неправда, я ласунка більша, ніж усі ви разом узяті, але не відчуваю потреби запихатися бубками, адже я можу поїдати очима. Чого це ви всі гигочете? Спитайте у доктора, він скаже вам, що цей виноград мені розвільняє шлунок. Дехто їздить лікуватися до Фонтенбло, зате я відбуваю свій маленький курс у Бове. Пане Сванн! Ви торкніться до цієї бронзи на спинках. Патина, егеж? Та ви всією жменею, торкніться гарненько.

— Ну, як пані Вердюрен напоролася на бронзу, то музики сьогодні нам уже не почути, — кинув художник.

— Цитьте, нечемо! Власне, — сказала вона, звертаючись до Сванна, — нам, бідолашним жінкам, заказано розваги далеко не такі спокусливі. Адже ніяке тіло з цим не зрівняється! Коли пан Вердюрен сподобив мене чести, влаштовуючи мені сцени ревнощів... Послухай-но лишень, бодай раз у житті будь душкою, не заперечуй, що ти влаштовував мені...

— Та я ж нічого не кажу. Докторе, беру вас у свідки: я ж не пустив і пари з уст.

Сванн із ґречности й досі все обмацував бронзу.

— Ось що, ви ще встигнете її попестити, зараз пеститимуть вас самого, пеститимуть ваш слух, такі пестощі, я думаю, ви любите, оцей приємний молодик потішить зараз ваш слух.

Коли піаніст дограв, Сванн поставився до нього ще ласкавіше, ніж до інших гостей, і ось чому.

Торік на одному вечорі Сванн чув музичний твір для роялю і скрипки. Спершу він сприймав лише матеріальну обслону звуків. Великою втіхою для нього було вже те, що під потічком скрипки, тоненьким, пругким, густим, напрямним, він нараз узрів ладну шугнути текучим сплеском озію фортепіанних звуків, розмаїту, нечленовану, окрилену, міньйону, здиблену бузковими хвилями, заворожену й приспану місячним сяйвом. Але певної миті, не вміючи чітко розрізнити обриси, дати назву тому, що йому подобалося, Сванн, раптово зачарований, силкувався утримати в пам'яті фразу чи гармонію, — він і сам не відав, що саме, — яка щойно пропливла перед ним і розчахнула йому душу, так у нас тріпочуть ніздрі від аромату троянд, розлитого у вогкому вечірньому повітрі. Може, через те, що Сванн не знався на музиці, у нього й склалося невиразне враження — з тих, які тільки й можна назвати щиро музичними, нерозтяжними, наскрізь оригінальними, незрівнянними ні з якими іншими. Такі короткі враження це, так би мовити, враження sine materia[12]. Зрозуміло, ноти, які ми чуємо в такі миті, уже силкуються заповнити собою перед нашими очима, згідно з висотою своєю й довжиною, більшу чи меншу поверхню, накреслити арабески, дати нам відчуття ширини, тонкости, сталости, химерности. Але ці ноти відлітають, перш ніж у нас устигають сформуватися відчуття, — їх забивають інші, народжувані тими, що йдуть слідом або лунають водночас.

І такий плин і далі поглинав би і затоплював мотиви, які вряди-годи виринають нагору — ледь уловні — щоб одразу знову зринути і пропасти; їх, приступних нам лише завдяки утісі, яку вони дають, годі було б описати, відтворити, назвати, виразити, якби пам'ять, наче робітник, який мурує серед бурхливих хвиль міцні стояни, не майструвала для нас відбитків перелітних музичних фраз і не дозволяла нам порівнювати їх із наступними фразами і відрізняти їх. Ось чому, скоро-но солодке відчуття, спізнане Сванном, гасло, пам'ять як стій підсовувала йому транскрипцію з цього почуття, і хоча транскрипція не відзначалася повнотою і точністю, а проте, поки гра тривала, вона була у Сванна перед очима, тож коли пережите враження зненацька поверталося, його можна було піймати. Сванн уявляв собі протяглість фрази, симетричну її побудову, її узор, її художню виразність, перед нами була вже не чиста музика, тут відчувалися і малярство, і архітектура, і думка, і все вкупі нагадувало музику. Цього разу він чітко розрізнив фразу, яка кілька секунд витала над звуковими хвилями. Такого сп'яніння Сванн ще зроду не зазнавав, він усвідомлював, що відчув його лише завдяки їй, і пройнявся до неї якоюсь незнаною любов'ю.

Повільним ритмом вона вела його то туди, то сюди, потім ще кудись-інде, до якогось щастя, високого, незбагненного, але очевидного. Він покірно йшов за нею, але досягнувши відомої межі й витримавши коротку паузу, вона круто повернула і вже іншим темпом, навальним, дрібним, меланхолійним, безперервним, відрадним, порвала його до невідомого виднокола. Потім вона пропала. Він палко бажав почути її втретє. І вона появилася знову, але мова її залишалася невиразною, і навіть насолоди він зазнав цього разу не такої глибокої. Але вернувшись додому, Сванн затужив за нею; він нагадував чоловіка, у чиє життя випадково здибана на вулиці незнайомка внесла образ незнаної раніше краси, збагативши його внутрішній світ, хоча він навіть не знає, чи побачить коли-небудь ту, кого вже кохає, але й досі не відає, як її звати.

Ця любов до музичної фрази, здавалося, дає Сваннові змогу відмолодитися душею. Він так давно уже перестав пориватися до якихось ідеальних цілей; натомість ганявся лише за щоденними втіхами і вважав, не признаючись у цьому навіть самому собі, що так триватиме аж до самої смерти. Ба більше, Сванна вже не бентежили високі помисли, і він перестав вірити у їхню реальність, хоча й не відкидав її остаточно. Тим-то він завів собі звичку копатися в дрібницях, яка одвертала його од дум про наше буття-життя. Він ніколи не питав себе, чи не краще йому оминати салони, зате він добре знав, що як він прийняв якесь запрошення, то треба йти, і що як він там більше не появлятиметься, то повинен принаймні завозити туди візитівки; так само і в розмові він завзято не боронив своїх сокровенних поглядів, зате викладав безліч фактичних подробиць, які мали якусь самостійну цінність і дозволяли йому не розкривати своєї душі. Він був напрочуд точний, повідомляючи кулінарний рецепт або відповідь на запитання, коли народився і помер якийсь славетний маляр чи як називається його полотно. Вряди-годи він усе таки висловлював своє критичне судження про якийсь твір, про чиєсь світосприймання, але ущипливим тоном, так ніби усувався від того, що говорив. І от, подібно до хворих, чиє здоров'я зміцнюється завдяки зміні місця, режиму, а в деяких завдяки мимовільним і таємничим процесам в організмі, і вони починають поважно рахуватися з можливістю, доти зовсім безнадійною, зажити на старість новим життям, — Сванн у самому собі, у спогадах про почуту фразу, у сонатах, які він просив грати йому, сподіваючись відшукати цю фразу, виявляв присутність однієї з тих невидимих реальностей, у які перестав вірити, але музика зворушувала його зачерствілу душу, і він знову міг би відчути у собі бажання і навіть снагу присвятити їм своє життя.