На Сваннову сторону - Сторінка 41

Але оскільки попри всі зусилля йому не пощастило дізнатися, хто автор почутого ним твору, то він не міг його придбати і зрештою зовсім забув про нього. Щоправда, в останні дні він зустрічався з кількома присутніми на тому вечорі особами і спитав їх, але більшість цих людей приїхали після музики, а деякі поїхали перед її початком; ті, хто був при виконанні, розмовляли в іншій кімнаті, а ті, хто слухав, могли розповісти не більше від них. Що ж до господарів дому, то вони знали лише, що це якийсь новий твір; запрошені ними музики попросили дозволу його зіграти, й одразу ж після вечора вирушили в турне, — коротше, Сванн так і не допитався. Серед музик він мав друзів, але хоча він добре пам'ятав ту своєрідну і непередавану втіху, яку йому справляла ця фраза, хоча перед його зором чітко поставав намальований нею узор, він не міг її проспівати. Потім він перестав про неї думати.

Та ось як тільки молодий піаніст у салоні Вердюренів узяв кілька акордів і протяг через цілих два такти одну високу ноту, Сванн раптом побачив, як із-за довгого звука, напруженого, наче дзвенюча завіса, над таємницею зачаття мелодії вилітає і лине до нього заповітна, шелестка, вичленована музична фраза, у якій він як стій упізнав свою надхмарну й духмяну улюбленицю. Вона була така небуденна, сповнена такого питомого, такого індивідуального чару, аж Сваннові здалося, ніби він зустрів у вітальні у приятелів жінку, яка полонила колись його на вулиці і з якою він не сподівався більше зійтися. Нарешті ця фраза, провідна, торопка, загубилася в хмарі своєї запашистости, залишивши на Сванновім обличчі відблиск своєї усмішки. Але тепер він міг спитати ім'я незнайомки (йому сказано, що це анданте з Вентейлевої сонати для рояля і скрипки), він її впіймав, він міг мати її цілком у своєму розпорядженні, міг спробувати вивчити її мову і зглибити її секрет.

Ось чому, коли піаніст дограв, Сванн підійшов до нього й палко подякував, чим дуже сподобався пані Вердюрен.

— Чарівник, еге ж? — звернулася вона до Сванна. — Як він, мале стерво, прочув цю сонату! Ви, мабуть, і не сподівалися, що можна бути таким віртуозом на роялі. Тут було все, але тільки не рояль, слово чести! Щоразу я попадаюся на гачок: мені здається, що я чую оркестр. Але це краще за оркестр, повнозвучніше.

Юний піаніст уклонився і з усмішкою, карбуючи кожне слово, ніби говорив щось дотепне, заявив:

— Ви дуже поблажливі до мене.

Пані Вердюрен сказала чоловікові: "Ну, принеси-но йому оранжаду, він цілком заслужив його", а Сванн під той час розповідав Одетті, як він закохався в цю коротку музичну фразу. Коли пані Вердюрен, а вона сиділа осторонь, промовила: "Я чую, Одетто, що вам розповідають щось цікаве", — Одетта відгукнулася: "Атож, це дуже цікаво", і її простодушність видалася Сваннові чарівною. Він заходився випитувати її про Вентейля, про його твори, коли саме написана ця його соната; а найбільше його інтригувало, що хотів сказати композитор цією короткою фразою.

Але всі ті, хто звеличував композитора над усяку міру (коли Сванн сказав, що соната справді прегарна, пані Вердюрен гукнула: "Ще б пак не прегарна! Вентейлеву сонату не можна не знати, сором не знати", а художник додав: "Це Грандіозно, еге ж? Про неї годі сказати, що це "красиво", що це "загальнодоступно", еге ж? Але чутливим до краси людям вона западає в душу"), всі вони ніколи, здавалося, не загадувалися цими питаннями, бо ніхто з них не був здатний відповісти на них.

Навіть на кілька зауважень Сванна про його улюблену фразу пані Вердюрен одрекла:

— Знаєте, сміх та й годі, раніше я не зважала на неї. По щирості сказати, я не скнара, і не буквоїд, ми не любимо розмінюватися на дрібняки, у нас це не заведено, — розводилася пані Вердюрен, тоді як доктор Коттар позирав на неї з блаженним захватом і вченим запалом людини, яка плаває у хвилях готових виразів. А втім, і він, і пані Коттар з достатньою обачністю, притаманною деяким простолюдцям, остерігалися висловлювати свою думку або ж удавати, ніби вони мліють від музики, котра, як вони щиросердо признавалися одне одному вдома, була їм так само малозрозуміла, як і малярство метра Біша. Зваба, чари, а також явища природи відкриваються широкій публіці через шаблони засвоєного мистецтва, хай не зразу, але доступного її душі, — на противагу оригінальному митцеві, шаблоноборцеві, — і тому пан і пані Коттар, типові представники цієї публіки, а не її виняток, не знаходили ні в сонаті Вентейля, ні в портретах художника того, що становило для них гармонію у музиці і красу в малярстві. Коли піаніст грав сонату, їм видавалося, що це розгардіяш звуків, здавалося тому, що ці звуки розминалися зі звичними для них музичними формами, а коли вони розглядали полотна Біша, у них виникало враження, що художник квацяє свої мазки як попало. Якщо ж вони і розпізнавали на його картині якесь зображення, то вважали, що воно вийшло якесь грубувате, банальне (тобто позбавлене елеґантности, властивої тій школі малярства, очима якої вони бачили навіть перехожих на вулиці) і ненатуральне, ніби метр Біш не знав, як збудовані у людини рамена і що жінки не мають лілового волосся.

Одначе тільки-но "вірні" розпорошилися, доктор відчув, що зручна нагода трапилася, і скоро пані Вердюрен завершила свою хвалу Вентейлевій сонаті, Коттар кинувся у воду, ніби плавець-початківець, обравши, одначе, такий момент, коли глядачів не гурт.

— А це вже, так би мовити, композитор di primo cartello![13] — випалив він з несподіваним завзяттям.

Сваннові пощастило тільки з'ясувати, що свіжо опублікована соната Вентейля справила велике враження на композиторів авангардистів, але широкій публіці залишилася невідома.

— Я знаю таку собі людину на прізвище Вентейль, — сказав Сванн, маючи на увазі того, хто навчав музики сестер моєї бабусі.

— Може, то він і є! — вигукнула пані Вердюрен.

— О ні, — зі сміхом відповів Сванн. — Якби ви лише глянули на нього, ви б не поставили мені такого запитання.

— Хіба поставити запитання означає уже розв'язати його? — втрутився доктор.

— Може, то його родич, — вів далі Сванн. — Досадно, звичайно, хоча, до речі, геній може бути кревним якогось старого дурня. Якщо це так, присягаюся, нема таких тортур, яких я не переніс в ім'я того, щоб цей старий дурень познайомив мене з автором сонати: насамперед тортур спілкуватися зі старим дурнем, бо це, певно, жах.

Художник знав, що Вентейль тяжко недугує і що доктор Потен потерпає за його життя.

— Як це! — гукнула пані Вердюрен. — Невже у Потена ще хтось курується?

— Ох, пані Вердюрен! — удавано обуреним тоном заявив Коттар. — Ви забуваєте, що це мій колега, ба більше — мій учитель.

Художник чув десь, ніби Вентейлеві загрожує паморока на розум. І він заходився запевняти, що подекуди це дається взнаки в сонаті. Зауваження художника не здалося Сваннові безглуздим, але воно збентежило його: адже твори чистої музики позбавлені того логічного зв'язку, порушення якого у мові людини є свідченням божевілля, адже божевілля, відчуте в сонаті, здавалося йому таким самим загадковим, як сказ пса, сказ коня, хоча такі оказії в житгі трапляються.

— Дайте мені спокій з вашими учителями, у вас знань удесятеро більше, ніж у нього, — відрізала докторові Коттарові пані Вердюрен тоном особи, яка не боялася різати правду в вічі і давала відкоша тим, хто з нею ставав на прю. — Ви, докторе, принаймні не морите своїх хворих!

— Пробачте, пані, адже він академік! — іронічно заперечив їй доктор. — Якщо пацієнт воліє померти від руки наукового світила... Куди шикарніше мати змогу сказати: "Лікує мене Потен!"

— Шикарніше? — перепитала пані Вердюрен. — Значить, і в хворобах нині є шик? А я цього не знала... Ну й насмішили ж ви мене! — скричала вона раптом, ховаючи лице в долонях. — А я, добра душа, сперечаюся з вами, не помічаючи, що ви мене за носа водите.

Пан Вердюрен подумав, що реготати з такого нікчемного приводу не варто, а тому вдовольнився тим, що пихнув з люльки і з сумом констатував, що на терені ґречности йому з дружиною годі змагатися.

— Знаєте, ваш друг мені дуже до вподоби, — сказала пані Вердюрен Одетті, коли та прощалася з нею. — Він простий, чарівний. Якщо всі ваші друзі — такі самі, як він, приводьте їх, будь ласка, сюди.

Пан Вердюрен зауважив, що Сванн належно не поцінував піаністової тітки.

— Він ще не притерся, бідолаха, — відповіла пані Вердюрен. — Не станеш же ти вимагати, щоб із перших одвідин він уловив дух нашої оселі, він же не те що Коттар, цей давній член нашого маленького кланчика. Перші одвідини не рахуються. Просто треба було до нього принюхатися. Одетто, умовмося, що пан Сванн зустрінеться з нами в Шатле. Приведіть його з собою.

— Та ні, він не захоче.

— А, зрештою, роби, як сама знаєш. Аби тільки він не втік від нас в останню мить!

На превеликий подив пані Вердюрен Сванн і не думав "тікати". Він скрізь бував у їхньому товаристві: у заміських ресторанах, куди, до речі, вони потрапляли порівняно рідко, бо сезон ще не почався, і, переважно, у театрі: пані Вердюрен була завзята театралка, і коли якось у себе в вітальні сказала в його присутності, що корисно було б мати перепустку на прем'єри та Гала-спектаклі, а то в день похорону Ґамбетти їм було непереливки, Сванн, який досі ніколи не говорив про свої блискучі зв'язки, а згадував лише про ті, які ставилися невисоко, через що він вважав за несмак їх приховувати (до них Сен-Жерменське передмістя привчило його залічувати зносини зі світом офіційним), неждано-негадано оголосив:

— Обіцяю вам усе залагодити: ви матимете на відновлення "Данишевих" перепустку: власне завтра я снідаю у Єлисейському палаці разом із префектом поліції.

— Як це, в Єлисейському палаці? — гарикнув доктор Коттар.

— Так, у пана Ґреві, — відповів Сванн, дещо збентежений ефектом, зробленим його словами.

А художник звернувся до доктора задерикувато:

— А чого це вас так схвилювало?

Діставши пояснення, Коттар звичайно примовляв: "А, гаразд, гаразд, розумію", після чого не виказував анінайменших ознак хвилювання. Але цього разу останні слова Сванна не тільки не дали йому звичного заспокоєння, а, навпаки, він дивувався: як це так, людина, яка сиділа з ним за одним столом, людина, яка не посідала ніякого офіційного становища, людина не значна, зустрічається з головою держави.

— Себто як у Ґреві? Ви знайомі з паном Ґреві? — гукнув він з тупою і недовірливою міною гвардійця, якого незнайомець питає, чи можна побачити президента Республіки і який, зрозумівши з цих слів, "з ким має справу" (як пишуть газети), запевняє нещасного божевільця, що того негайно проведуть до президента, а натомість спроваджує його до спеціального ізолятора при поліційному відділенні.

— Я з ним знайомий, хоч і не близько, у нас є спільні друзі (Сванн не насмів сказати, що один з його друзів — принц Валлійський).