На Сваннову сторону - Сторінка 59
- Марсель Пруст -Гай-гай! Він знав, що за гроші, які Одетта мала або які могла б легко дістати, Одетта і так винайме в Байрейті помешкання, якщо їй цього захочеться, дарма що вона нездольна одрізняти Баха від Клапісона! Але їй доведеться обмежувати свої видатки. Якби він не прислав їй цього разу кілька тисячофранкових кредиток, вона не змогла б щовечора вряджати у замку вишукані вечері, після яких їй, дивись, прибандюриться (може, й уперше) упасти в обійми Форшвілеві. Е ні, цю мерзенну поїздку хай уже оплачує хто завгодно, тільки не Сванн! Ох, якби він міг якось запобігти їй! Якби Одетта, сідаючи до повозу, звихнула собі ногу, якби візничий, який повезе її на вокзал, згодився бодай за найбільшу плату завезти її в таке місце, де вона якийсь час просиділа б в ув'язненні, вона, віроломка з очима, що іскряться звернутою до Форшвіля усмішкою змовниці, адже саме такою і ввижалася Сваннові Одетта в останні сорок вісім годин!
Але такою вона ніколи не бувала довго, через кілька днів її іскряві й облудні очі втрачали свій блиск і свою підступність, образ зненавидженої Одетти, яка казала Форшвілеві: "Чи ба, як він казиться!" — починав бліднути, затирався. Його поступово випирав, зринаючи у м'якому сяйві лик другої Одетти, яка усміхалася й Форшвілеві, але вся ніжність цієї усмішки призначалася Сваннові, коли вона мовила: "Тільки на хвилинку, він не дуже терпить, коли при ньому сидять гості, йому хочеться побути зі мною самому. Адже ви його не знаєте так, як я!" — цією усмішкою вона дякувала Сваннові за вияви делікатности, так високо цінованої нею, за якусь пораду, якої вона просила за важких для неї обставин, коли вона розраховувала тільки на Сванна.
І тоді Сванн запитував у цієї, другої Одетти, як міг він написати їй такого образливого листа, на якого досі вона, звісно, не вважала його здатним і який скине його з того високого постаменту, на який вона його поставила за його доброту і порядність. Він уже не буде їй таким дорогим, бо саме за ці прикмети, яких вона не бачила ані в пана де Форшвіля, ані в інших чоловіків, вона його любила. За ці його прикмети Одетта так часто була мила з ним, і хоча це її ставлення до нього він, дошкулений ревнощами, вважав за ніщо, бо це ставлення не було виразом бажання і доводило радше прихильність, ніж любов, одначе він знову починав дорожити ним, у міру того як розвіювалися самі собою і його підозри, нерідко відігнані читанням мистецтвознавчих книжок чи розмовою з приятелем, і його жага робилася не така вимоглива.
Нині, коли Одетта, після цього переміщення, природно поверталася знов до того місця, з якого Сваннові ревнощі вибили її ненадовго, і він міг бачити її під тим кутом зору, під яким вона малювалася йому прегарною, він уявляв її сповненою ніжности, покірною і такою вродливою, що несамохіть випинав губи, ніби вона була тут і він міг поцілувати її, і він відчував стільки вдячности до неї за цей чарівний і любий погляд, буцімто вона і справді так на нього дивилася, а не лише в його уяві, яка надавала її личкові саме цього виразу, відгукуючись на його любовний пал.
Як же він, мабуть, змордував її! Звісно, дутися на неї він мав за що, але цих підстав було б замало, якби він не кохав її так палко. Ще вчора він дихав лихим духом на інших жінок, а сьогодні охоче зробив би їм послугу, не відчуваючи проти них ніякого роздратування, бо розлюбив їх. Якщо йому судилося так само збайдужіти до Одетти, то він збагне, що тільки ревнощі змушували його знаходити щось жорстоке, непрощенне в цьому її прагненні, власне, такому природному, що свідчило, щоправда, про якусь дитинність, але крило в собі і якусь делікатність: їй хотілося, скориставшись нагодою, віддячитися подружжю Вердюренів за їхню щедрість, а крім того, їй подобалося розігрувати з себе господиню дому.
Він уже дивився на Одетту з іншого погляду, не з погляду свого кохання і своїх ревнощів, він силкувався стати безстороннім, силкувався оцінити вчинки Одетти з різних боків, він судив про неї так, ніби він її не кохає, ніби вона важить для нього не більше ніж інші жінки, ніби Одетта не живе без нього іншим життям і не кує нишком проти нього якесь лихо.
Навіщо припускати, що вона там заживатиме з Форшвілем чи іншими незвичайних розкошів, яких вона не зазнавала з ним і які лише його ревнощі вигадали від початку до кінця? В Байрейті чи в Парижі, де завгодно, якби Форшвіль став думати про Сванна, він думав би про нього так само, як Сванн думав про Форшвіля, і зрозумів би, що в Одеттиному житті Сванн посідає неабияке місце і що коли вони зійдуться у неї вдома, йому доведеться відчалити. Якщо Одетта і Форшвіль візьмуть гору і все-таки вирушать туди, то в цьому б провинився Сванн зі своїми спробами перешкодити їхній подорожі, спробами, зрештою даремними, а ось якщо він схвалить її намір, намір не такий уже й безрозумний, то у неї виникне враження, що це він її послав, вона мала б таке почуття, ніби вона поїхала за його порадою і сприянням, і за втіху приймати у себе гостей, які стільки разів гостили її, вона буде вдячна Сваннові.
І якщо — замість розбити глека з Одеттою і навіть не побачитися з нею на прощання, — він пошле їй гроші, заохотить її поїхати і якщо його заходами поїздка буде для неї приємна, то вона примчить до нього радісна, вдячна, і він знову їй зрадіє, тоді як цієї радости спілкуватися з нею він був позбавлений майже цілий тиждень, радости, якої йому ніщо не могло заступити. Бо коли він уявляв її без огиди, коли він знов помічав прихильність у її усмішці, коли ревнощі не загострювали його кохання жадобою вирвати Одетту з обіймів інших, його кохання знову переростало насамперед у раювання тих відчуттів, які в ньому будила Одетта, в раювання милуватися на неї як на видовище, вивчати, мов якийсь феномен, світання її поглядів, зародження її усмішки, інтонацію її голосу. І ця незрівнянна втіха мало-помалу створила в ньому потребу в Одетті, яку тільки вона одна здатна була втамувати своєю присутністю або своїми листами, потребу, майже таку саму марну, майже таку саму художню, таку ненормальну, як іншу потребу, характерну для цього нового періоду Сваннового життя, коли яловість, убогість попередніх літ змінилася неймовірною напругою духовного життя, причому несподіване це збагачення його внутрішнього життя було так само йому незбагненне, як незбагненно для людини кволого здоров'я, чому вона раптом міцніє, повніє і подає надії на цілковите одужання: потребу, яка теж розвинулася у ньому поза світом зовнішнім, — потребу слухати й розуміти музику.
Отож через хімізм своєї хвороби, добувши з кохання ревнощі, Сванн знову заходився виробляти ніжність, виробляти жалощі дордетти. Вона знову робилася чарівною й доброю Одеттою. Йому дошкуляла гризота за те, що бував брутальний з нею. Йому хотілося зробити їй щось приємне, щоб вона потім прийшла до нього і щоб він бачив, як вдячність вирізьблює її обличчя і ліпить її усмішку.
Тож Одетта, певна, що Сванн через кілька днів прийде до неї, такий самий ніжний і покірний, миритися, звикла до цього і більше не боялася втратити його прихильність, не боялася навіть сердити його, і коли їй було не з руки ущедряти його пестощами, якими він дорожив над усе, вона йому в цьому відмовляла.
Можливо, вона не усвідомлювала, наскільки щирим бував він з нею під час сварки, коли мовив, що не пришле їй грошей і намагатиметься дошкуляти їй. Може, вона не усвідомлювала і того, наскільки щирим бував він якщо не з нею, то принаймні з самим собою, коли в інтересах міцносте їхнього зв'язку, вдаючи, що може обійтися без неї, що розрив між ними не трагедія, якийсь час не показував носа у неї.
Вряди-годи Сванн переставав ходити до Одетта потому, як вона кілька днів не завдавала йому ніяких прикрощів, а оскільки він знав, що найближчі зустрічі не дадуть йому великої втіхи, радше навпаки, засмутять його, і це розіб'є його супокій, то він писав їй, що дуже заклопотаний і в призначені дні побачити її не зможе. А вона в листі, який розминувся з його листом, просила його саме про перенесення зустрічі. Сванн загадувався питанням, що за цим криється, він знову покладав гріх на неї, знову ятрив свою душу. Охоплений цим запалом, він уже не міг дотримуватися постанови, яку ухвалив, коли був досить спокійний, він летів до неї і вимагав щоденних побачень. І навіть якщо перша писала не вона, якщо вона лише відповідала йому, пристаючи на коротку розлуку, все одно Сванн уже гинув без неї. Бо, всупереч усім Сванновим розрахункам, Одеттина згода перевертала його душу. Подібно до всіх, хто має щось на руках, Сванн, щоб узнати, що б сталося, якби він на час це втратив, гнав це з своєї голови, залишаючи все інше як було. Проте вилучення чогось, це не просто вилучення, не просто частковий брак, це руйнування всієї решти, це вже новий стан, який у попередньому передбачити годі.
Іншим разом, коли Одетта вибиралася в якусь мандрівку, все було навпаки: Сванн через якусь дрібничку сварився з Одеттою і вирішував не писати їй і не зустрічатися з нею до її повернення, надаючи таким чином звичайній розлуці, коли тривалість цієї розлуки залежала здебільшого від тривалосте поїздки, позірності серйозної звади, яку Одетта могла узяти і за остаточний розрив. Він уже уявляв свою коханку сполоханою, враженою тим, що він не показується і не шле листів, і цей образ, заспокоюючи його ревнощі, полегшував йому примирення з думкою не бачити її. Звичайно, іноді куточком своєї свідомосте, куди його заганяла власна-таки воля, завдяки тривалості добровільної тритижневої розлуки, він грів думку, що знов побачить Одетту по її поверненні, проте Сванн так терпляче її чекав, що починав себе питати, чи не подвоїти йому річенець утримання, яке переносилося ним так легко. Воно тривало поки що всього лише три дні, з Одеттою він часто не зустрічався куди довше і про побачення точно не умовлявся. І все ж, дивись, якась легка досада чи нездужання змушували його вважати цей випадок за винятковий, який годі убгати в якісь правила, випадок, коли сам розсудок попускає потішити себе радістю, бо вона гамує серце і дає перепочити волі (поки не випаде нагода застосувати її краще), і ця досада чи нездужання стримували дію волі: воля переставала стримувати його; іноді він розмінювався на дрібниці: то він забував спитати коханку, на яку барву надумала вона перемалювати свою карету, то забував спитати, як вона збирається діяти на біржі — придбати акції звичайні чи привілейовані (звісно, незле показати їй, що він може прожити без неї, але гарний він буде, якщо карету доведеться перемальовувати або якщо акції не принесуть дивідендів), — і нараз, подібно до розтягнутої гумки, яку відпускають, чи подібно до повітря, коли відкривають помпу, думка про побачення з Одеттою, із криївки, куди її загнано, вискакувала на поле сьогодення і про всяку требу.
Думка ця верталася, не знаходячи спротиву, поверталася невідворотно, отож Сваннові було легше чекати до Одеттиного прибуття два тижні, ніж витерпіти десять хвилин, поки візничий закладе екіпаж, який відвезе його до Одетта; і за ці лічені хвилини нетерпець безперестань змінювався радістю вилити на неї свою ніжність, радістю, яку давала йому думка знову зустрітися з Одеттою, ця думка вернулася зненацька, саме коли він гадав, що вона далеко-далеко, знову виявилася зовсім близесенько, на самій поверхні його свідомости.