На Сваннову сторону - Сторінка 61

Коли він казав їй про своє бажання піти на доброчинне свято, на вернісаж, на прем'єру, словом, туди, де мала бути Одетта, вона заявляла, що він, видно, хоче виставити напоказ їхній зв'язок і що він ставиться до неї, як до якоїсь шльондри. Щоб якось підтримувати їхні побачення, Сванн, бувши в курсі того, що Одетта знайома і приятелює з моїм дідом у перших Адольфом, чиїм другом він був сам, прийшов якось на його квартирку на вулиці Бельшас, щоб попросити старого вплинути на Одетту. Про мого діда Одетта завжди говорила зі Сванном пишномовно: "О, він нітрохи не схожий на тебе! У нашій дружбі для мене таїться щось прегарне, високе, чудове! Ось він мене шанує — він утримується показуватися зі мною прилюдно!", тому Сванн був збентежений і не знав, на яку ступити. Він почав з апріорного допущення досконалосте Одетти, з аксіоми про її серафичну надземність, з виявлення її недоказуваної доброчесности, уявлення про яку годі вивести з досвіду. "Я хочу з вами поговорити. Ви, як ніхто, знаєте, що Одетта — жінка дивовижна, що це надзвичайна істота, що це ангелиця. Але ви знаєте й інше, знаєте, що таке паризьке життя. Не всі бачать Одетту в такому світлі, як бачимо ми з вами. І от вирискалися такі, хто запевняє, що я граю дещо смішну ролю, тому вона не бажає бачитися зі мною на вулиці, в театрі. Вона так вважає на ваш суд, чи не могли б ви озватися словом за мене, запевнити її, що вона помиляється, гадаючи, ніби я шапковим уклоном на вулиці можу скомпрометувати її?"

Дід порадив Сваннові якийсь час уникати Одетти, так її можна ще дужче до себе прихилити, а Одетті нараяв дозволити Сваннові зустрічатися з нею будь-де. Через кілька днів Одетта розповіла Сваннові про те, якого розчарування вона зазнала: мій дід не кращий за інших чоловіків, він спробував узяти її силоміць! Сванн спересердя хотів викликати мого діда на поєдинок, Одетта його утримала, але при зустрічі з дідом Сванн, одначе, руки йому не подав. Сванн дуже шкодував, що посварився з моїм дідом Адольфом, він мав надію побалакати з ним по щирості і з'ясувати, як поводилася Одетта в Ніцці, про що до Сванна докотилися каламутні поголоски. Зиму мій дід Адольф звичайно проводив у Ніцці. І в Сванна виникла гадка, чи не познайомився він там з Одеттою. Один знайомий при Сваннові натякнув, що такий собі був, певне, її коханець, і це приголомшило Сванна. Але коли в його вуха вносили щось таке, що ще перед тим, як він дізнавався про це, на його переконання, вжахнуло б його, і що здалося б йому тоді неймовірним, — воно одразу ж зливалося з його журбою, і він це приймав, він уже не розумів, як могло цього не бути. Одначе кожна така деталь додавала нового незатертого штриха до намальованого портрета його коханки. До Сванна нібито вже доходило, що Одетта вславилася легкозвичайністю, в чому він сам зроду б її не запідозрив, і що в Бадені і в Ніцці, де вона колись проводила по кілька місяців, слава про неї ходила щербата. Сванн спробував знову зійтися з деякими марнотратцями життя, щоб розпитати їх, але вони були в курсі його знайомства з Одеттою, до того ж він сам боявся нагадати їм про неї, напровадити їх на її слід. Йому ще й досі здавалося, ніби космополітичний дух баденської чи ніццької дійсносте відзначався особливою занудливістю, але нині, дізнавшись, що Одетта вела, може, веселе життя в цих модних курортах (причому, побачивши, що навряд щоб він колись вивідав, що її на це підбило — безгрішшя, якого завдяки його щедрості вона більше не відчуває, чи примха, яка може завжди датися взнаки), він у безсилій, сліпій запаморочливій тузі нахилявся над бездонним проваллям, яке поглинуло перші роки Септената, коли заведено зимувати на Англійському бульварі, а літувати в затінку баденських лип, — роки, в яких для Сванна розверзалася хай і млосна, зате промениста пучина, побачена зором поета. І Сванн уклав би у відтворення повсякденного життя тодішнього Лазурового узбережжя, якби це допомогло йому щось збагнути в Одеттиній усмішці і в погляді, — такому, одначе, щирому і простодушному, — більше запалу, ніж мистецтвознавець, який копається у флорентійських документах XV сторіччя, щоб якнайглибше заглянути в душу "Весни", гожої Ванни чи боттічеллієвої Венери; Сванн поринав у німотне її споглядання, у замрію, і чув її вигук: "Яка у тебе сумна міна!" Недавно від переконання, що Одетта добра істота, що таких, як вона, не гурт, він перейшов до погляду, що вона звичайнісінька утриманка, але іноді, навпаки, від Одетти де Кресі, особи, може, занадто знаної гулякам, бабіям, він повертався думкою до її личка з таким іноді славним виразом, до її спочутливої душі. Він казав собі: "Ну й хай, що всі ніцційці знали, хто така Одетта де Кресі! Такі репутації, навіть якщо вони істинні, ґрунтуються на судженнях інших людей". Він вважав, що ця легенда — хай навіть суща — з Одеттою розминається; що не дихає Одетта цим незнищенним і зловорожим духом; що в цієї жіночки, — хай її і знепутили, — добрі очі, людинолюбна душа і слухняне тіло, яке він тримав і стискав у своїх обіймах, яке пестив; що ця жінка належатиме йому цілком, якщо він зуміє стати їй необхідним. Вона часто сиділа змарніла, з обличчя на хвильку сходив вираз лихоманкової і радісної затурбованости чимось, чого Сванн не знав і що викликало у нього щем; вона чепурила волосся, чоло її, усі її риси ніби більшали; і нараз її очі золотаво зблискували якоюсь простою людською думкою, якимсь добрим почуттям, які з'являються у кожного з нас, коли ми у хвилини супокою чи зосередженосте полишені на самих себе. І одразу ж усе її личко освітлювалося — так хмарного дня навзаходи розступаються раптом хмари і вся природа має новий вигляд. У такі моменти Сванн ладен був поділити своє життя з Одеттою, поділити свою прийдешність з її прийдешністю, в яку вона оце, здавалося, мрійливо вглядалася; грішне збудження, мабуть, не залишало вибруду в її життєвому шляху. Такі хвилини, хай і зовсім рідкісні, все ж не минали даремно. З допомогою спогаду Сванн сплітав ці обривочки, заповнював лакуни і відливав ніби в золоті Одетту добру й умиротворену, ради якої він потім (як побачить читач у другій частині цього твору) принесе жертви, яких друга Одетта ніколи б не добилася від нього. Але які рідкі були ці хвилини і як мало він нині зустрічався з нею! Навіть вечірні побачення вона призначала йому в останню мить: сподівалася на те, що Сванн завжди вільний, і чекав, чи не збирається до неї хтось інший. Виправдовувалася Одетта тим, що їй мали дати відповідь у дуже важливій справі, і якщо вона дозволяла Сваннові навіть прийти, а знайомі запрошували її серед вечора поїхати з ними до театру чи до ресторану, вона підскакувала на радощах і вбиралася мерщій. При цьому вбиранні кожен Одеттин рух наближав Сванна до розлуки, до миті, коли вона в нестримному пориві покине його; нарешті вона, зовсім готова, востаннє втуплювала у свічадо пильні й блискучі від збудження очі, квацяла губи, поправляла гривку на лобі, просила подати своє небесно-голубе манто з золотими кутасиками, і Сванн так тяжко журився, що Одетта не могла стримати відруху досади, і вона казала: "Ото як ти дякуєш мені за те, що я дозволила тобі побути зі мною до останньої хвилини! А я думала, що роблю цим тобі приємність. Гаразд, іншим разом знатиму!" Іноді, ризикуючи розсердити її, він старався вивідати, хто її супроводжував, і мріяв навіть змовитися з Форшвілем, той, мабуть, у дечому його просвітив би. Зрештою коли Сванн знав, з ким вона проводить вечір, то майже завжди відшукував серед своїх знайомих когось, хто знав, хоч би опосередковано, її супутника і міг дати потрібні йому дані. І коли Сванн писав до котрогось із приятелів з проханням пролити світло на ту чи іншу обставину, він відчував полегкість, бо переставав ятрити собі душу питаннями і перекладав розвідку на іншого. Щоправда, дістаючи інформацію, Сванн не дуже вигравав, знати не завжди означає запобігти. Але одержану інформацію ми тримаємо хай не в руках, то принаймні у голові, там ми розташовуємо її на свій розсуд, і це породжує оману, наче ми над нею владні. Сванн був цілком спокійний, коли Одетта була з паном де Шарлюсом. Сванн знав, що між нею і паном де Шарлюсом зайти нічого не може, що пан де Шарлюс їздив десь із нею з дружби до нього і що він дасть про все докладний звіт. Іноді Одетта заявляла категорично Сваннові, що такого-то вечора їхньої зустрічі не відбудеться; очевидно, цій своїй виправі вона надавала великої ваги, і тоді Сванн допоминався, щоб пан де Шарлюс був вільний і міг супроводжувати її. Назавтра не зважуючись турбувати пана де Шарлюса розпитами, він удавав, ніби не зовсім зрозумів його перші відповіді, і доскіпуючись до нових і нових подробиць, зовсім заспокоювався потому, як з'ясовувалося, що Одетта провела вечір у зовсім невинних розвагах. "Як же це так, мій любий Меме, я до пуття не розумію... адже не прямо од неї ви вирушили до Музею Ґревена? Ви що, спершу зайшли в якесь інше місце? Ні? Диво, та й годі! Далебі, мій любий Меме, це прецікаво. Що за дивацька ідея піти потім у Ша-Нуар? Це, звісно, її помисел... Не її? Ваш? Отакої! Зрештою це не така вже погана ідея: у неї, мабуть, там знайомих хоч греблю гати? Ні? Вона ні з ким не розмовляла? Дивовижно. Отже, ви провели там цілий вечір удвох? Я так вас обох і бачу. Ви дуже милі, мій коханий, Меме, я дуже люблю вас". Сванн зазнавав полегкости. Він не раз чув від чужих людей, чиї слова він слухав через верх, такі, приміром, репліки: "Вчора я бачив пані де Кресі, вона була з якимсь незнайомим добродієм", і репліки ці, проникаючи аж у Сваннове серце, тужавіли, тверднули, як інкрустації, тисли на нього, не рушаючи з місця, і так любо було чути ось ці слова: "Там не було з її знайомих ні душі, вона не розмовляла ні з ким", — як вільно вони перекочувалися в ньому, які вони були текучі, легкі, відволожні! А проте він скоро казав собі: отже, Одетта з ним так нудиться, що вона воліла ці розваги, ніж його товариство. І хоча їхня сірість заспокоювала Сванна, а проте вони дошкуляли йому, як зрада.

Навіть коли Сванн так і не з'ясовував, куди запропастилася Одетта, його туга, єдиними ліками проти якої була радість побути з Одеттою (ліками, які погіршували його хворобу, бо він ними зловживав, але які на час утишували біль), — його туга минулася б, якби Одетта дозволяла йому залишитись у неї, дочекатися її благотворного повернення, в якому потонули б години, чиїмсь чорнокнижництвом обернені для нього в несхожі ні на які інші.