На Сваннову сторону - Сторінка 64

У багатьох із тих, хто оточував зараз Сванна, навіть моноклі (колись носити монокль означало для Сванна, що такий-то носить монокль, та й годі), навіть моноклі, переставши бути прикметою певної звички, в усіх однакової, вражали його своєю особливістю у кожного. Може, через те, що Сванн дивився зараз на генерала де Фробервіля і на маркіза де Бреоте, які розмовляли біля входу до зали, тільки як на дві людські фігури, зображені на полотні, хоча вони тривалий час були його друзями, людьми дуже корисними, які рекомендували його до жокей-клубу і секундували йому на дуелях, монокль, вгрузлий поміж повік генерала, ніби уламок гранати, ввігнаний у його вульгарний, пошрамований, гонористий вид і блискучий, як в одноокого циклопа, видався Сваннові потворною раною, якою воїн може пишатися, але яку виставляти напоказ непристойно; а до звороту монокля, який маркіз де Бреоте носив замість домашніх окулярів для виїзду у світ, для більшого параду разом з перлово-сірими рукавичками, складаним циліндром і білою краваткою (як це робив сам Сванн), приклеєний був, наче природничо-науковий препарат під мікроскопом, безконечно маленький його погляд, який світився люб'язністю і безнастанно всміхався високій стелі, нарядному святу, цікавій програмі і чудовим свіжким напоям.

— Ура, — ви тут! Цілу вічність вас не було видно, —— звернувся до Сванна генерал, потім, помітивши його змарніле обличчя і думаючи, що, може, важка хвороба тримала його вдома, додав: — А вигляд у вас пречудовий! — тоді як маркіз де Бреоте спитав у автора романів з великопанського життя: "Кого я бачу? Що це вас, мій любий, привело сюди?", на що романіст, всадивши в око монокль, єдине своє знаряддя психологічних дослідів і нещадного аналізу, розкочуючи "р", відповів з виглядом значущим і таємничим:

— Спостерррігаю.

Монокль у маркіза де Форестеля був мініатюрний, без оправи; вростаючи в око, як зайвий хрящ, присутність якого незбагненна, а речовина рідкісна, він змушував весь час страдницьки мружитися, надаючи обличчю маркізовому меланхолійно-ніжного виразу і навіюючи жінкам думку, що маркіз із тих людей, хто від кохання вмирає. А монокль пана де Сен-Канде, оточений, як Сатурн, величезним кільцем, був центром ваги його обличчя, риси якого розташовувалися залежно від монокля: так, скажімо, червоний з тріпотливими крилами ніс і м'ясисті саркастичні губи Сен-Канде намагалися підтримувати своїми гримасами перебіжний вогонь дотепносте, яким висявав скляний диск щоразу, як він бачив, що його воліють найпрекраснішим у світі очам молоді зледащілі снобки, які мріють, побачивши його, про витончені і збочені розкоші; тим часом позаду пана де Сен-Канде неквапливо пробирався серед нарядного збіговиська пан де Паласі з великою, як у коропа, головою, з круглими виряченими очима і, ніби важачи на здобич, раз у раз зіпав щелепами, — складалося враження, що він носить з собою випадковий і, може, чисто символічний уламок свого акваріуму, частину, яка дає уявлення про ціле, частину, яка нагадувала Сваннові, великому шанувальникові Вад і Чеснот Джотто, Кривду, поряд з якою ряснолиста гілка викликає перед уявним зором ліси, де криється її барліг.

За наполяганням маркізи де Сент-Еверт Сванн пройшов уперед; бажаючи послухати виконувану на флейті арію з "Орфея", він сів у кутку, але, на лихо, поле зору йому перекривали дві посаджені рядком перезрілі дами, маркіза де Камбремер і віконтеса де Франкто. Ці скузиновані між собою панійки, тримаючи в руках торбинки і тягаючи за собою доньок, розшукували одна одну на вечорах, як на вокзалі, і втихомирювалися тільки коли заклавши вахлярем або хусточкою два стільці сідали нарешті поряд. Маркіза де Камбремер майже не мала знайомих, тож була щаслива, що в неї знайшлася супутниця, а віконтеса де Франкто, навпаки, жила товариським життям і бачила якийсь шик і оригінальність у тім, щоб показати своїм фешенебельним знайомим, що вона воліє їм якусь невідому провінціалку, з якою її пов'язують спільні спогади дитинства. Сповнений меланхолійної іронії, Сванн спостерігав за тим, як вони слухають інтермеццо для рояля (Лістового "Святого Франциска, що проповідує птахам"), яке виконувалося слідом за арією на флейті, і стежать за віртуозною грою піаніста: віконтеса де Франкто, сполошено вирячивши очі, ніби він ризикував упасти з трапеції заввишки вісімдесят метрів (і в тих здивовано-недовірливих поглядах, які вона вряди-годи кидала на свою сусідку, можна було прочитати: "Неймовірно! Я б ніколи не повірила, що можна так грати"); маркіза де Камбремер — з виглядом жінки, яка дістала чудову музичну освіту, відбиваючи такт головою, обернутою в маятник метронома, амплітуда і частота коливань якого від одного плеча до другого (при тому, що її розгублений і покірний погляд, який буває у людини, що не може і навіть не пробує притлумити біль, наче казав: "Нічого тут не вдієш!") були такі, що діамантові її сережки раз у раз чіплялися за плечики, а заколка — кетяг чорного винограду — сповзала, і вона мусила поправляти її, але це не заважало прискоренню руху вагадла. По другий бік віконтеси де Франкто, але трохи попереду її, сиділа маркіза де Ґаллардон, леліючи свою улюблену думку про своє споріднення з Ґермантами, яке незмірно підносило її і в очах товариства, і в її власних очах, але в якому було для неї щось і образливе, оскільки найблискучіші представники цього роду цуралися її — може, через те, що вона була зануда, може, через те, що була злюка, може, через те, що належала до молодшої парости роду, а може, і без жодної причини. Якщо біля неї був хтось чужий (як от зараз віконтеса де Франкто), вона страждала через те, що її думка про покревенство з Ґермантами не може намалюватися у формі видимих літер, як на мозаїках візантійських церков, літер, виведених колонкою, одна над одною, поряд із зображенням якогось святого, з чиїх вуст вийшли ці слова. Маркіза де Ґаллардон думала зараз про те, що її молодесенька кузина, принцеса де Лом, уже шість років заміжня і ні разу не вигадала часу, щоб запросити її до себе або одвідати її. Вона цим обурювалася і водночас пишалася; хто б не спитав її здивовано, чому її ніколи не видно у принцеси де Лом, вона відповідала, що уникає здибатися там з принцесою Матільдою, цієї зустрічі їй ніколи б не пробачила її ультралеґітимістська родина, і з часом навіть сама повірила, що саме з цієї причини не являється до своєї юної кузини. Щоправда, вона згадувала, що іноді розмовляла з принцесою де Лом про запрошення, але спогад цей був невиразний і до того ж вона вміла нейтралізувати і зводити нанівець усі згадувані прикрощі, мурмочучи під носа: "Зрештою не мені ж робити перший крок, я на двадцять років старша за неї". Укріплена в своєму переконанні цим внутрішнім голосом, маркіза гордовито розпростувала плечі, від чого бюст її випинався, а вивищена на них майже поземно голова нагадувала приставлену голову пишного фазана, якого подають на стіл у всьому оперенні. Нічого величного у самій подобі цієї малорослої хлопчачурки не було — її випростали образи і кривди, — так дерева, вирослі за несприятливих умов, на самому краю провалля, відхиляються, щоб зберегти рівновагу, назад. Утішаючи себе в тому, що вона не зовсім рівня іншим Ґермантам, маркіза де Ґаллардон безперестань переконувала себе, що вона мало зустрічається з ними через свою принциповість, через свій гонор, і зрештою ця думка змінила її постать, надала їй якоїсь статури, яка була в очах жінок "худорідних" ознакою породи і яка запалювала мимовільно жагою пересичений погляд деяких клубменів. Якби хтось здумав піддати маркізину розмову аналізу, який, відзначаючи частоту повтору людиною того чи іншого слова, дозволяє знайти ключа до шифру, то такий дослідник помітив би, що навіть найуживаніші вирази трапляються у неї рідше, ніж: "у моїх кузенів Ґермантів", "у моєї тітки Ґермант", "здоров'я Ельзеара Ґермантського", "ложа моєї кузини Ґермант". Коли при ній згадували якусь знаменитість, вона відповідала, що з нею не знайома, але сотні разів зустрічала її у своєї тітки Ґермант, і говорила вона про це крижаним голосом, показуючи, що вважає зайвим знайомитися з цією знаменитістю через ті уперті і непохитні засади, які змушували її розпростувати плечі і були їй за ту драбинку, на якій учителі гімнастики розвивають вам огруддя.

Принцеси де Лом маркіза де Сент-Еверт не чекала, аж гульк — принцеса в залі. Бажаючи показати, що в салоні, куди вона приходила з ласки, їй хизуватися нема чого, принцеса прищулювалася навіть там, де продиратися крізь юрбу не доводилося, де не треба було звільняти дорогу будь-кому, і вона зумисне зашивалася в куточок, наче це місце відводилося їй: так король стає в чергу біля театральної каси, коли адміністрацію не попереджено, що він буде на виставі; принцеса свідомо обмежила поле свого зору, — хай не думають, що вона афішує свою присутність і вимагає уваги до себе, — вона розглядала малюнок чи то на килимі, чи то на власній спідниці, стоячи в кутку, який здався їй найпотаємнішим (і звідки, в чому вона була більш ніж певна, її мав вирвати захоплений вигук маркізи де Сент-Еверт, тільки-но та виявить її), поряд з маркізою де Камбремер, з якою вона не була знайома. Принцеса пантрувала за мімікою своєї сусідки меломанки, але не наслідувала її. Не можна сказати, щоб принцеса де Лом, зголосившись з'явитися на п'ять хвилин у маркізи де Сент-Еверт, не намагалася підпустити їй меду і, отже, потішити маркізу подвійно. Але вона мала органічну нехіть до "переборщування"; всім своїм виглядом вона показувала, що не збирається віддаватися емоціям, бо це в дусі гуртка, де вона оберталася, але бурхливі прояви почуттів у когось іншого справляли на неї враження, бо в новому для людей, хай навіть нижчому, середовищі навіть найупевненіші з них виявляють нездатність, близьку до сором'язливости, уникнути чужого впливу. Принцеса питала себе, чи не є ця жестикуляція неминучим наслідком виконуваної оце музичної п'єси, що виходить поза межі тієї музики, яку вона досі чула; і чи не виявляє той, хто від жестикуляції утримується, повне нерозуміння цього твору; а може, це й непошана щодо господині дому; зрештою принцеса пішла на компроміс із собою: показуючи свої суперечливі почуття, вона то поправляла плечики, то укріплювала в своєму білявому волоссі всипані діамантами кульки з коралю чи рожевої емалі, які робили її зачіску простою і гарною, при цьому вона з холодною цікавістю спостерігала за своєю захопленою сусідкою, що відбивала віялом такт, але, бажаючи підкреслити свою незалежність, невлад.