На Сваннову сторону - Сторінка 69

Сванн вслухався в окремі мотиви, які вливалися в композицію фрази, як уходять засновки у неминучий висновок, він був при її народженні: "О, зухвалість, може, така сама Геніальна, як зухвалість Лавуазье, Ампера, зухвалість Вентейля, який експериментує, відкриває таємні закони невідомої сили, покладається на незриму колісницю, яка мчить крізь незвідане до єдиної можливої мети, на колісницю, якої йому так і не розгледіти!" Який прегарний був діалог скрипки і рояля на початку останньої частини! Відмова від слів замість, як можна було припустити, давати простір уяві, — навпаки, усувала її; ніколи усна мова не викликалася такою пекучою доконечністю, не ставила таких слушних запитань, не давала таких чесних відповідей. Спершу пролунала самотня скарга роялю, схожа на крик птаха, покинутого своєю товаришкою; скаргу почула скрипка і відповіла їй наче з сусіднього дерева. То була ніби світова зоря, наче їх було лише двоє на крузі земному, точніше, в цьому відрубному від усього іншого світі, зведеному логікою його Творця, світі, де вони приречені на самоту удвох, — у світі сонати. То хто ж вона, ця плаксійка невидимка, скаргу якої так проникливо віддає рояль: птах чи душа коротенької фрази, ще не дотвореної фрази, чи фея? Крики її так почастішали, що скрипалеві довелося, підхоплюючи їх, прожогом водити смичком. Чудовий птах! Скрипаль пробував причарувати його, приручити, полонити. Ось він уже ввійшов у його душу, ось уже пробуджена ним коротенька фраза струшує тілом, наче медіум, справді одержимого скрипаля. Сванн, знав, що фраза пролунає ще раз. І особа його роздвоїлася і, чекаючи на ту неминучу мить, коли він опиниться у чотири ока з фразою, він захлипав, — такі схлипи вириває з наших грудей гарний вірш чи скорботна звістка, але тільки не тоді, коли ми самі, а коли переказуємо їх приятелеві й відбиваємося в ньому вже як третя особа, чиї емоції, мабуть, розчулять нашого приятеля. Фраза появилася знову, але цього разу лише на те, щоб зависнути в повітрі, ніби нерухомо, на мить, попишатися й розтанути. Ось чому Сванн нічого не втрачав з короткого часу, протягом якого вона лунала. Вона все ще ширяла у повітрі, наче миляна банька. Як веселка, що, тьмяніючи, никне, потім підноситься знову і, перш ніж примеркнути, на хвилю спалахує в усій повняві, вона до двох барв, які досі можна було в ній розрізнити, домішала інші переливчасті струни, всі відтінки спектру, і всі вони у неї співали. Сванн не смів ворухнутися, йому хотілося, шоб і інші сиділи спокійно, наче найменший порух міг розбити магічні чари, п'янкі і крихкі, ладні щомиті розвіятися. Але перемовлятися слухачі і не помишляли. Невимовне слово єдиного відсутнього, може, покійного (Сванн не відав, чи Вентейль живий), навіюване ритуальними жестами цих двох ієрофантів, мало достатньо сили, щоб прикувати увагу трьохсот душ, і обертало цю естраду, куди явилася на поклик чиясь душа, на один з найшляхетніших вівтарів, на яких колись звершалася священнодія. Коли фраза нарешті відпишала і лише окремі її пелюстки ще були у наступних мотивах, Сванн, хоча в першу мить розсердився на відому своєю недалекістю графиню де Монтер'янде, яка ще до кінця сонати нахилилася до нього, щоб поділитися своїми враженнями, не міг, проте, утриматися від усмішки і, може, навіть побачив у її словах глибокий зміст, який вона і не думала вкладати в них. Зачарована віртуозною грою, графиня гукнула: "Дивовижно! Мене ніщо не вражало ще так..." Але хіть до точности змусила її одразу ж поправитися: "...ніщо не вражало ще так... якщо не рахувати обертових столиків!"

Після цього вечора у Сванна сумніву не залишалося, що Одеттине почуття до нього вже ніколи не відродиться, що його сподіванки на щастя не справдяться. І якщо в інші дні Одетта бувала ще з ним мила і ніжна, якщо вона виявляла до нього іноді увагу, то він це сприймав як чисто зовнішні, оманливі знаки нетривалого повернення до нього з тою розчулено-недовірливою турботливістю, з тою розпачливою радістю, з якою ті, хто доглядає невиліковно хворого приятеля, якому три чисниці до смерти, підносять нам факти першорядної ваги: "Вчора він сам звірив рахунки і навіть виявив зроблену нами помилку, він з апетитом з'їв яйце, якщо воно йому не завадить, взавтра спробуємо дати йому котлетку", — хоча в душі вони знають, що факти ці не важать нічогісінько перед лицем неминучої смерти. І Сванн був майже певний, що коли б він жив тепер далеко від Одетти, він зрештою збайдужів би до неї, він був би щасливий, якби вона покинула назавжди Париж, у нього вистачило б духу зостатися, але на те, щоб поїхати самому, духу йому не стало б.

Ця думка навідувала його частенько. Він знову засів за Вермера і в зв'язку з своєю роботою йому треба було з'їздити на кілька днів до Гааги, до Дрездена, до Брауншвейга. Він міг би битися об заклад, що полотно "Туалет Діани", куплене Морісюї на розпродажу у Ґольдшмідта, зовсім не якогось Ніколаса Маеса, а Вермера. Аби визнати собі рацію остаточно, йому треба було побачити полотно. Але покинути Париж, коли Одетта тут або навіть коли її тут немає, це було понад його сили, — бо в нових місцях, де відчуття наші не притуплені звичкою, біль знову загострюється, знову ятрить, і він міг безперестань думати про цю мрію тільки тому, що поклав собі не їхати, та й годі. Але коли він спав, думка доїхати вряди-годи в ньому оживала, він забував, що поїздка неможлива, і вві сні вона здійснювалася. Якось йому приснилося, що він іде на цілий рік: вихилившися з вагонного вікна, Сванн намовляв якогось хлопчину, який проводжав його в сльозах, поїхати разом з ним. Та тільки-но потяг рушив, Сванн прокинувся і одразу схаменувся, адже він нікуди не їде, він побачить Одетту сьогодні, завтра, бачитиме її щоденно. Все ще схвильований своїм сновидінням, він благословляв долю за те, що обставини склалися так, що він сам собі пан, що в його волі не їхати від Одетти і домагатися від неї бодай рідких побачень; розглядаючи подумки всі свої переваги — суспільне становище, капітали, яких Одетта так потребувала, що це одне утримувало її од розриву (подейкували, ніби вона навіть збиралася женити на собі Сванна), дружбу з паном де Шарлюсом, — а втім, сказати по щирості, пан де Шарлюс запобіг небагато ласки для нього в Одетти, але зате завдяки пану де Шарлюсу Сванна гріла думка, що Одетта чує приємні речі про нього від їхнього спільного друга, якого вона високо ставила, — нарешті свій розум, усю снагу якого Сванн щоденно кидав на те, щоб вимислити якийсь фортель, коли його присутність могла бути як і не приємна, то принаймні необхідна Одетті; він думав про те, що було б, якби він був позбавлений цих переваг; він думав про те, що якби він, як і багато інших, був бідний, нужденний, убогий, якби йому довелося хапатися за будь-яку роботу, якби він мав батька-матір або дружину, то він би, напевне, мусив розійтися з Одеттою, і цей сон, весь жах якого ще проймав, тоді напевне був би в руку, і сказав собі: "Ми не усвідомлюємо, що ми щасливі. Нам завжди здається, що ми нещасніші, ніж насправді". Але згадавши, ще він з нею уже живе так кілька років, що найбільше, чого вона може сподіватися, це щоб жити так і далі, що він віддає свою роботу, свої втіхи, своїх приятелів, коротко, все своє життя за щоденне чекання зустрічі, яка ощасливити його не могла, він питав себе: чи не схибив він; чи те, що сприяло його зв'язку і запобігало розриву, не занапастило його життя; чи не порятувало б його, власне, те, чому він так радів, що воно йому тільки снилося: його поїздка? І тоді він сказав собі, що ми не усвідомлюємо, що ми нещасні, нам завжди здається, що ми щасливіші, ніж насправді.

Іноді він плекав надію, що Одетта безболісно загине, потрапивши в якусь пригоду, адже вона пропадала десь із ранку до вечора, знай гасала по місту, переходила вулиці. Але вона поверталася здорова і ціла, і Сванн дивувався гнучкості й моці людського тіла, змушеного бігати, долаючи перешкоди, і наражатися на небезпеки, небезпеки, як здавалося Сваннові, незліченні, бо їх ставило їй на шляху таємне Сваннове бажання, гнучкости й моці, які дозволяють нам щодня і майже безкарно бути у бреху і кейфувати. Сванн цілком солідаризувався з Магометом II, чий портрет пензля Белліні так йому подобався; безтямно закохавшись в одну свою дружину, Магомет II заколов її запоясником, аби віднайти, як простодушно повідомляє його венецький життєписець, свободу духу. Але потім Сванн обурився, що він такий егоїст; всі його душевні муки ламаного шеляга не варті, міркував він, якщо він зовсім не дорожить Одеттиним життям.

Порвати з Одеттою остаточно він не міг, але якби він зустрічався з нею постійно, тоді біль його мало-помалу ущух би і його кохання, може, згасло б. І коли Одетта сказала, що вона не покине Парижа нізащо, Сванн вирішив, що тільки цього він і домагається. Принаймні він знав, що вона надовго відлучалася з Парижа один раз на рік: у серпні і в вересні, — отже, він мав бодай кілька місяців, щоб розчинити свою гірку думку про її від'їзд у будучині, а про неї він починав думати задовго до розлуки, і вона, зіткана з днів, подібних до днів теперішніх, прохолодна і прозора, струмувала в його голові, сповнюючи його журбою, хоч і не допікаючи його до живого. Але ця загнана в душу Сванна будучина, ця безбарвна, вільна річка застигала, як крижана брила, тужавіла, промерзала до дна, як тільки Одетта вимовляла бодай одне слово, і Сванн відчував себе наповненим якоюсь величезною важкою масою, яка так розпирала стіни його істоти, що та загрожувала лопнути. А все тому, що Одетта з усмішкою, глипнувши зизом на нього, сказала: "На Зелені свята Форшвіль вирушає в дуже принадну мандрівку. Він іде до Єгипту!" І Сванн як стій здогадався, що це означало: "На Зелені свята я їду з Форшвілем до Єгипту". І справді, через кілька днів Сванн казав їй: "Ага, ти ж мене попередила, що збираєшся їхати з Форшвілем", а вона, не кліпнувши оком, призналася: "Так, коханий, ми їдемо дев'ятнадцятого, ми пришлемо тобі листівку з пірамідами". В такі хвилини йому кортіло з'ясувати, чи не коханка вона Форшвілю, спитати про це навпростець. Він знав, що вона надто забобонна на те, щоб піти на кривоприсяжництво, і до того ж, раніше Сванна утримував страх розгнівати Одетту розпитами, викликати у неї неприязнь до себе, але тепер його побоювання пропало, адже він утратив усяку надію на взаємне почуття.

Якось Сванн одержав анонімку, де його сповіщалося, що Одетта була коханкою багатьох чоловіків (зокрема Форшвіля, пана де Бреоте і метра) та жінок і що вона часто одвідує дім розпусти.