На Сваннову сторону - Сторінка 71

Проте Сваннові нараз сяйнуло, — так перед поетом, здатним досі лише римувати, нараз відкривається глибока думка, а перед науковцем, ще зеленим дослідником, — закон, саме ця думка, цей закон їх і наснажать. І тут Сванн уперше згадав те, що сказала йому Одетта два роки тому: "О, для пані Вердюрен без мене світ мов зав'язаний. Я її закохання, вона цілує мене, хоче, щоб я всюди роз'їжджала з нею, щоб я їй тикала". Зв'язку між цією Одеттиною реплікою і недоречним патяканням, яке вона розводила, хизуючись своєю зіпсутістю, Сванн тоді не уловив, у цій репліці він побачив лише доказ гарячих почуттів її і пані Вердюрен. Тепер же спогад про ці ніжності пані Вердюрен нараз поєднався зі спогадом про несмачну балачку, яку колись завела з ним коханка. Сванн не міг більше подумки розмежувати одне від одного, як і багато чого, що переплелося одне з одним для нього в житті, причому милощі надавали щось глибшого і поважнішого жартам, а жарти позбавляли ці милощі їхнього невинного характеру. Сванн вирушив до Одетти. Сів далеко від неї. Він не насмів її поцілувати, не знаючи, що пробудить поцілунок і в ній, і в ньому самому: жагу чи гнів. Він мовчав, він дивився, як конає їхнє кохання. І нараз наважився.

— Одетто, — сказав він, — серце моє, я знаю, що це підло, але мені треба спитати тебе про дещо. Пам'ятаєш, я одного разу подумав про тебе і про пані Вердюрен? Скажи, чи було у тебе щось насправді з нею або іншою?

Вона мотнула, міцно стуливши уста, головою, — так звичайно відповідають люди, що вони не підуть, що їм це нудно, коли їх хтось запрошує: "Ви не хочете подивитися на кавалькаду? їдьмо подивитися ревю!" Але таке мотання головою, як знак відмови від нашої участи в чомусь, що тільки має бути, саме тому вносить деяку непевність у заперечення участі в тому, що вже сталося. Ба більше: це радше лише дбання про честь свого мундира, а не осуд, не підтвердження безпутности поводження. Побачивши, як Одетта показує жестом, що він помиляється, Сванн відчув: він, може, й недалеко від істини.

— Я ж казала тобі, ти ж добре знаєш, — додала вона роздратованим і ображеним тоном.

— Так, я знаю, але чи цілком ти цього певна? Не кажи мені: "Ти ж добре знаєш", а скажи: "Я ніколи не робила нічого подібного з жодною жінкою".

Вона повторила ці слова, як завчений урок, з іронією в голосі й ніби прагнучи, щоб їй дали спокій:

— Я ніколи не робила нічого подібного з жодною жінкою.

— Чи можеш ти заприсягтися мені на твоєму образку Леґетської Богоматері?

Сванн знав, що Одетта криво не присягне на цьому образкові.

— Ні, це просто Божий напуст! — скрикнула, скинувшись усім тілом, Одетта, вона ніби поривалася вирватися з тісної діри запитання. — Ти даси мені врешті спокій? Що з тобою сьогодні? Ти що, хочеш, щоб я тебе зненавиділа, щоб я тебе прокляла? А я домагалася, щоб у нас усе було як колись, як у наші добрі часи, і ось твоя подяка!

Одначе він, не випускаючи її, як хірург, який очікує, коли минуться спазми, що змушують його не зректися втручання, а лише урвати, озвався до неї, угрущаючи її й уласкавлюючи:

— Ти глибоко, Одетто, помиляєшся, якщо гадаєш, ніби я бодай крапелину на тебе серджуся. Я говорю з тобою лише про те, що знаю, а знаю я куди більше, ніж ти гадаєш. Але ти одна можеш своїм визнанням утишити те, що живить у мене злість до тебе, живить лише тому, що мені це вносять у вуха інші. Я прощаю тобі все, бо кохаю тебе, та мене хапає за серце не твоя поведінка, а твоя брехливість, твоя безглузда брехливість, що змушує тебе уперто відкидати все, що мені відомо. Як же я можу кохати тебе, коли ти твердиш мені в живі очі, коли ти заприсягаєшся, хоча я достеменно знаю, що все це справжнісінька брехня? Не тягни, Одетто, це тортури для нас обох. Варто тобі лише захотіти — і за мить буде вже по всьому, ти будеш вільна від цього раз і назавше. Поклянись мені на твоєму образкові, скажи так чи ні, чи було це в тебе коли-небудь.

— Але ж звідки я знаю! — люто гукнула Одетта. — Може, давно, дуже давно... до того ж я сама гаразд цього не тямила... десь двічі, тричі.

Сванн узяв у рахубу всі версії відповіді. Насправді було, отже, щось, що не мало жодного зв'язку з тим, що він пробував урахувати, так само не має ніякого зв'язку між ударом ножакою і хмарами, які ліниво збираються над нашою головою, ці її слова "двічі" або "тричі" вразили його в саме серце, ці слова, "двічі" чи "тричі" всього лишень слова, слова, кинуті в повітря на деякій відстані від Сванна, сливе фізично порвали його серце, затруїли його, як затруює трутизна. Мимоволі згадалися Сваннові слова, почуті в маркізи де Сент-Еверт: "Ніщо мене так не вразило... З часів обертових столиків". Сванн не уявляв, що йому так болітиме. Боліло не лише через те, що він здогадувався про таку міру зіпсутости, навіть коли втрачав усяку довіру до Одетти, а ще й через те, що навіть коли ця її зіпсутість малювалася в його голові, вона мріла йому якась розпливчаста, непевна, зовсім позбавлена того жахіття, яким війнуло од слів "двічі або тричі"; вона не мала в собі тієї надмірної жорстокости, яка була така одмінна від усього, чого він зазнав досі, як одмінна від інших хвороб та, яка вражає нас уперше. І все ж, хоча Одетта була осереддям цього зла, вона була дорога Сваннові, як і колись, ба навіть тепер ще дорожча: що дужче він мучився, то більше ніби зростала і сила заспокійливого, сила протиотрути, яку мала лише ця жінка. Йому хотілося доглядати за нею, як за важкохворого. Йому хотілося, щоб те жахливе, з чим вона йому призналася і що було у неї двічі чи тричі, більше не повторювалося. Для цього треба було стежити за Одеттою. Ми часто чуємо, що коли хтось витикає своєму приятелеві вади його коханки, то це тільки ще тісніше прихиляє його до неї, бо приятель цьому не вірить, а якби навіть і повірив, то прихилився б ще дужче! Але Сванн питав себе: як же її уберегти? Він ще міг би, мабуть, убезпечити її від якоїсь жінки, але ж вирискаються інші жінки, і тут до Сванна дійшло, яке це було шаленство, коли він, не заставши Одетти пам'ятного вечора у Вердюренів, забаг мати — забаганка явно нездійсненна — іншу істоту. На щастя для Сванна, підложжя його душі, потоптаної, як кінними ординцями, новими стражданнями, підложжя первісне, м'яке, нечутно робило свою справу, — так клітини пораненого органа негайно беруться відновлювати ушкоджені тканини, так м'язи спаралізованої руки чи ноги намагаються все ще рухатися. Ці давніші, корінні мешканці його душі на мить поглинули всі Сваннові сили на невидиму відбудову, яка створює для того, хто одужує чи кого прооперовано, оману супокою. Цього разу проте перенапруження відбилося не так на Сванновому мозкові, як на серці. Але все, що ми пережили в своєму житті, прагне повторитися. Подібно до конаючої звірючки, яка тіпається в нових конвульсіях нібито вже по агонії, Сваннове серце, перепочиле від болю, болісно стенулося знову. Йому згадалися місячні вечори, коли, розсівшись у вікторії, яка везла його на вулицю Лаперуза, він любосно розпалював у собі емоції закоханого, не маючи й гадки, який отруєний плід вони неминуче принесуть. Але всі ці думки майнули йому в одну мить, поки він схопився за серце, звів подих і витиснув на своєму обличчі усмішку, намагаючись приховати свою муку. Він знову почав ставити собі запитання. Бо його ревнощі, які взяли собі за обов'язок, за який не взявся б і найлютіший його ворог, — вразити його нищівним ударом, завдати йому такого страшного болю, якого він ще ні разу не зазнавав, — його ревнощі, вважаючи, що він ще не випив добру повню, намагалися завдати йому ще глибшої рани. Ніби зле божество, ревнощі надихали Сванна і поривали його до загибелі. Якщо ці тортури не зразу ж стали нестерпними, то це була заслуга не його, а Одеттина.

— Дорогенька, — звернувся він до неї, — вже по всьому. Скажи тільки, чи я знаю цю жінку?

— Та ні, присягаюся тобі! А потім я, мабуть, себе обмовила — так далеко це у мене ніколи не заходило.

Він посміхнувся і вів далі:

— Менше з тим, це пусте, шкода лише, що ти не хочеш сказати — з ким. Якби я ясно її собі уявив, я й думати б про неї забув. Кажу це в твоїх інтересах, щоб більше не в'язнути до тебе з розпитами. Коли щось собі уявиш, то це так заспокоює! Найстрашніше, коли не можеш уявити. Але ти й так зі мною пощирувала, я більше тобі не докучатиму. Дякую тобі від усього серця — ти стільки для мене зробила. Уже по всьому. Тільки одне запитання: давно це було?

— Ох, Шарлю, ти виварюєш воду з мене! Бозна-коли. Я зовсім про це забула, таке враження, що ти нагадуєш мені про це навмисне. Що ж, ти чоловік доскоцький, — чи то здуру, чи то навмисне ущипнула вона його.

— Я прагну лише з'ясувати, чи було це до нашого знайомства, чи після. Питання цілком слушне. Це відбувалося тут, у цій кімнаті? Чи не скажеш ти, якого саме вечора, щоб я точно міг пригадати, що я робив того вечора? Адже погодься, Одетто, рибко моя, ти ж не могла забути — з ким саме?

— Далебі, я не знаю! Здається, ввечері, у Булонському лісі, коли ти приїхав з нами на острів. Ти обідав у принцеси де Лом, — сказала вона, зрадівши, що пригадала точну подробицю, яка свідчила про її правдивість. — За сусіднім столиком сиділа жінка, з якою я вже дуже давно бачилася. Вона звернулася до мене: "Ходімо он за ту скелю, помилуємося, як грає на волі місяць". Я позіхнула і відповіла їй: "Ні, я втомилася, мені і тут добре". Вона стала переконувати мене, що сьогодні місячне сяйво особливо ефектне. Я їй сказала: "Вигадка!" Я добре бачила, чого їй хотілося.

Одетта розповідала підсміюючись, чи то тому, що це здавалося їй цілком природним, чи то аби показати, що не надає цьому ніякої ваги, чи то зі страху, як би її личко не набуло провинного виразу. Але, глянувши Сваннові в живі очі, вона змінила тон:

— Жорстокий! Тобі подобається мучити мене, змушувати мене брехати, — от я й брешу, щоб ти дав мені спокій.

Цей другий удар, завданий Сваннові, був ще дошкульніший, ніж перший. Сванн зроду не гадав, що це сталося так недавно, майже перед його очима, а він нічого не помітив, що це належало не до минулого, якого він не знав, що це відбувалося вечорами, які він добре пам'ятав, які він проводив з Одеттою, про які, як йому здавалося, він знав усе, і в яких тепер, коли він на них озирався, він бачив щось підступне й жорстоке; в їхніх вечорах раптово розверзлося провалля — той проміжок часу на острові у Булонському лісі.