На Сваннову сторону - Сторінка 73

Отож навіть у ті місяці, про які він не зважувався навіть згадувати, — такі то були медові місяці, — Одетта, ще тоді кохаючи його, уже брехала йому! Окрім пригоди з "Золотим домом" (першого вечора їхньої "катлеїади"), скільки, мабуть, було інших пригод, пов'язаних з брехнею, але Сванн про це не знав ні сном ні духом! Він згадав, як Одетта заспокоювала його: "Та я скажу пані Вердюрен, що сукня моя була не готова або що мій кеб спізнився. Завжди можна вивернутися". І справді, белькочучи щось, щоб пояснити своє запізнення, виправдати перенесення зустрічі на іншу годину, вона так само чинила і з ним, і це її белькотання приховувало від нього, хоча він тоді нічого не підозрював, — те, що у неї було з іншим, і того іншого вона заспокоювала: "Та я скажу Сваннові, що сукня моя була не готова або що мій кеб спізнився, завжди можна вивернутися". І нині в усіх найприємніших спогадах, у всіх найпростіших Одеттиних словах, яким він вірив, як словам Святого Письма, у повсякденному її поранні (про яке вона оповідала йому) в найзвикліших для нього місцях: у домі її кравчині, на авеню Булонського лісу, на іподромі, Сванн відчував під ослоною зайвого часу, який залишає навіть у найщільнішому розкладі вільні проміжки, незаповнені паузи і може правити за криївку для деяких учинків, за пролазку для проникнення брехні, цієї зневажниці всього найдорожчого, що в нього ще зоставалося, в найкращі вечори, саму вулицю Лаперуза, звідки Одетта зникала завжди не о тій порі, яку вона називала Сваннові), ця брехня на все кидала тінь того чорного жаху, якого зазнав Сванн, почувши Одеттине визнання щодо "Золотого дому" і подібно до тих почвар у руїні Ніневії, не залишала каменя на камені від його минувшини. Нині він намагався відмахнутися, тільки-но пам'ять підсувала йому лихі слова "Золотий дім", не тим, що вони нагадували йому про давно утрачений рай, як це сталося з ним днями на вечорі у маркізи де Сент-Еверт, а тим, що вони нагадували про нещастя, про яке він допіру довідався. Згодом назву "Золотий дім" спіткала така сама доля, що й острів у Булонському лісі, мало-помалу вони перестали катувати Сванна. Бо те, що ми вважаємо коханням, ревнощами, — не є постійна, неподільна жага. Кохання і ревнощі складаються з сили-силенної змінюваних кохань, розмаїтих ревнощів, і всі вони скоробіжні, але їхній безперервний прибій створює враження постійности, створює оману суцільносте. Життя Сваннового кохання, сталість його ревнощів родилися зі смерті і зрад, з безлічі прагнень, сумнівів, об'єктом яких завжди залишалася Одетта. Якби він надовго розлучився з нею, відумерлі його почуття не заступилися б новими. Але присутність Одетта все ще засівала Сваннове серце то насінням ніжности, то насінням підозри.

В деякі вечори Одетта раптом починала горнутися до нього, і тоді вона без усяких обрізків заявляла, що він повинен ловити цей момент, а то, мовляв, коли вона ще буде в доброму гуморі; Сваннові нічого не залишалося, як одразу ж їхати до неї "катлеїтися", і це бажання, яке він нібито пробуджував у неї, було таке раптове, таке незбагненне, таке деспотичне, пестощі, якими вона обсипала його, були такі бурхливі і такі незвичні, що ця її брутальна, удавана ніжність так само смутила Сванна, як її брехня чи її серце на нього. Якось увечері, коли він за її розпорядженням прийшов до неї і коли вона, звичайно така суха з ним, обціловувала його, узиваючи пестливими іменами, йому зненацька почувся стук; він зірвався на ноги, все пообдивлявся по закапелках, нікого не знайшов, але йому забракло духу знову лягти поряд з Одеттою, тоді, розсатанівши, вона розбила вазу. "Ти завжди все споганиш!" — промовила вона. А він зостався у непевності, чи не сховала вона в кімнаті когось, у кому їй хотілося викликати ревнощі чи розпалити жагу?

Іноді він ходив до будинку розпусти, сподіваючись щось довідатися про Одетту, не насмівши, проте, назвати її на ім'я. "Маю я одну кицьку — вона сподобається вам", — казала бандурша. І Сванн цілу годину вів нудну розмову з сердешною дівчиною, враженою тим, що йому більше нічого не треба. Одна, молодесенька, гарнесенька, сказала йому: "Аби ж мені пощастило знайти собі друга! Тоді він міг би бути певен, що я ні до кого б більше не пішла". — "Так, по-твоєму, як жінку зворушити своїм коханням, то вона вже ніколи не зрадить?" — розхвильовано спитав Сванн. "Авжеж! Усе залежить від вдачі!" Сванн говорив дівулям такі речі, які могли сподобатися і принцесі де Лом. Тій, що шукала друга, він сказав з усмішкою: "Ти любця, ти обрала собі блакитні очі під барву твого паска". — "А у пана блакитні манжети". — "Як весело ми гомонимо, наша розмова якраз для цього закладу! Зі мною тобі не нудно? Може, ти маєш якісь справи?" — "Та ні, я вільна. Якби я нудилася з вами, я б вам сказала. Навпаки, я слухаю вас з великою цікавістю". — "Дуже радий. Адже ми гарно гомонимо, чи не так?" — звернувся він до бандурші, яка саме прийшла. "Дуже! Я щойно казала собі: "Як вони ґречно поводяться!" Уявляєте, до мене приходять нині просто побазікати. Недавно принц сказав, що тут він почуває себе краще, ніж з дружиною. Мабуть, усі світські жінки такого самого гарту. Сором, та й годі! Ну, я вас покидаю, я своє місце знаю". І вона залишила Сванна удвох з блакитноокою дівулею. Але Сванн невдовзі підвівся і попрощався. Дівиця його не цікавила, бо не знала Одетти.

Художник хворів, і доктор Коттар порадив йому морську подорож, деякі "вірні" побажали поїхати з ним; як це вони залишаться самі, Вердюрени не уявляли, вони спершу найняли, а потім купили яхту, отже тепер Одетта раз у раз робила прогулянки по морю. За кожним її від'їздом Сванн за якийсь час відчував, що відривається від неї, але ця моральна відлеглість ніби була прямо пов'язана з тілесною відлеглістю, тільки-но Сванн дізнався про її повернення, він не міг утриматися, щоб не одвідати її. Одного разу Вердюрени вирушили, як думали спершу, лише на місяць, але чи то погуляльники розсмакували в плавбі, чи то пан Вердюрен, щоб догодити дружині, заготував сюрприз і ділився своїми намірами з "вірними" поступово, — хай би там що, з Алжиру вони попливли до Тунісу, звідти до Італії, звідти до Греції, до Константинополя, до Малої Азії. Мандрівка затяглася на цілий рік. Сванн почував себе зовсім спокійно і був майже щасливий. Хоча пані Вердюрен всіляко старалася переконати піаніста і доктора Коттара, що тітка першого і пацієнти другого їх не потребують і що принаймні необачно тягти пані Коттар до Парижа, де, за словами пана Вердюрена, почалася революція, а проте в Константинополі довелося відпустити і того і того на волю. До них приєднався також художник. Якось скоро після повернення цих трьох подорожан Сванн, побачивши омнібус, що йшов до Люксембурзького музею, де він мав справи, скочив і опинився лице в лице з пані Коттар, — вона об'їжджала всіх, хто сьогодні "приймав", при повному параді, у капелюшку з пером, у шовковій сукні, з муфтою, парасолем, з торбинкою для візиток, у білих вичищених рукавичках. Коли було сухо, вона, вичепурена отак нарядно, обходила пішки будинки, якщо будинки були в одній дільниці, але вже до іншої дільниці їхала в омнібусі з пересадочним квитком. У перші хвилини, поки вроджена жіноча делікатність подолала міщанську штивність, пані Коттар, не зовсім певна, чи зручно нагадувати Сваннові про Вердюренів, зовсім невимушено, як звикле, своїм повільним тихим голоском, який іноді тонув у гуркоті автобуса, сипала банальностями, що їх чула від інших і потім повторювала у двадцяти п'яти будинках, куди встигла забратися сьогодні:

— Ви завжди в курсі всього, то я не питаю вас, чи одвідували ви Мірлітонів, куди нині стікається цілий Париж, і чи бачили ви портрет Машара. Що ви скажете про нього? З якого ви табору — шанувальників чи критиків? У всіх салонах тільки й розмов, що про портрет Машара, не висловити своєї думки про цей портрет вважається моветоном, виходить, ти людина відстала, зашкарубла.

Сванн налякав пані Коттар, признавшись, що портрета не бачив: вона подумала, що це визнання йому неприємне.

— А, тоді це інша річ, ви принаймні не криєтеся, по-вашому, не бачити портрета Машара — це не ганьба. Я вважаю, що це дуже ласкаво з вашого боку. Сама я, проте, бачила його. Отож думки поділилися. Дехто твердить, що надто там усе прилизане, напомаджене, а мені полотно здається ідеальним. Зрозуміла річ, вона схожа на синіх і жовтих жінок нашого метра Біше. Але я вам щиро признаюся: можете вважати мене за старомодну, але я кажу те, що думаю, — я такого малярства не розумію. Господи Боже мій, звичайно, я визнаю, що портрет мого чоловіка не без хисту, у ньому менше дикости, ніж узагалі у метра Біше, але йому чомусь забаглося прикрасити мого чоловіка синіми вусами. Зате Машар!.. От, наприклад, чоловік моєї приятельки, до якої я зараз прямую (чому я завдячую втіху зустрітися з вами), обіцяв їй, що як його оберуть в академіки (це один з колег доктора), то він замовить її портрет Машарові. їй буде чим милуватися! І маю ще одну приятельку, то вона запевняє, що їй більше до вподоби Лелуар. У мистецтві я повний невіглас і, може, Лелуар майстерністю перевищує Машара. А проте я гадаю, що найбільша вартість портрета, надто як ціна йому десять тисяч франків, це схожість, та ще й схожість приємна для ока.

Вичерпавши цю тему, на яку пані Коттар надихнули розмір пера на капелюшку, монограма на торбинці, номерок, виписаний чорнилом на споді її рукавичок чистильником, а також те, що їй було незручно згадувати при Сваннові про Вердюренів, і побачивши, що до рогу вулиці Бонапарта, де кондуктор мав зупинити омнібус, ще далеченько, вона послухалася голосу свого серця, який шепнув їй щось зовсім інше.

— У вас, мабуть, дзвеніло у вухах, поки ми плавали з пані Вердюрен, — промовила вона. — Тільки про вас і була мова.

Сванн здивувався: а він думав, що його ім'я не вимовляється тепер у Вердюренів.

— Зрештою, — додала пані Коттар, — з нами була пані де Кресі, а цим усе сказано. Хоч би де Одетта була, вона не може не заговорити про вас. І, певна річ, говорить вона про вас тільки гарне. Як? Ви сумніваєтеся? — вирекла вона, побачивши скептичний Сваннів жест.

Відтак, повіривши сама в те, в чому переконувала, не вкладаючи у свою мову жодної двозначної думки, як це звичайно буває, коли мова мовиться про сердечну приязнь, пані Коттар вела далі:

— Але ж вона обожнює вас! Ох, я не радила б нікому відгукнутися при ній про вас погано! Вона б його одразу присадила, —— хай би тільки писнув! При кожній ліпшій нагоді, скажімо, при огляданні картин, вона неодмінно пошлеться на вас: "О, якби тут був він, він би нам одразу сказав, оригінал це чи не оригінал! У цьому йому нема рівні!" І щохвилини вона питала: "Що він там поробляє зараз? Добре, якби сидів за роботою! Страшенно шкода: такий здібний хлоп'яга і такий лінтюх! (Даруйте на слові!) Він у мене стоїть перед очима як живий: він думає про нас, питає себе, де ми зараз".