На Сваннову сторону - Сторінка 80

— Я думав, що цей день відіграє велику роль у нашій приязні. А ви ледве прийшли, і вже зразу додому! Приходьте взавтра раніше, щоб я міг нарешті побалакати з вами.

Жільберта розпроменілася і, підскакуючи з радощів, відповіла:

— Взавтра, хоч не хоч, любий друже, а я не прийду! У мене завтра великий підвечірок! Позавтрьому я теж не прийду, я йду до подружки подивитися з її вікон на прибуття короля Теодосія, це буде пречудове видовище, післяпіслязавтра я йду на "Мішеля Строгова", а там Різдво, а там новорічні вакації. Може, мене одвезуть на південь. Ото був би шик! Хоча я тоді не матиму ялинки. Принаймні навіть як я зостануся в Парижі, сюди я ногою не потикатимусь, бо робитиму з мамою візити. Бувайте здорові! Татусь кличе мене.

Повертався я з Франсуазою додому вулицями, все ще брукованими сонцем, здавалося, був вечір, коли згасають святкові вогні. Я ледве чвалав.

— Нічого немає дивного, — сказала Франсуаза, — погода не по сезону, надто гаряча! Ой лишенько, скільки заслабне людей! Там, угорі, теж щось зіпсувалося!

Притлумлюючи в собі хлипи, я подумки повторював Жільбертині слова, які дихали такою непідробною радістю на думку, що вона довго не ходитиме на Єлисейські Поля. Але Жільбертині чари, впливу яких, тільки-но я починав про неї думати, зазнавала в собі моя думка (а не зазнавати його вона не могла, бо думка не спала), і те особливе, надзвичайне, хоча й жалісне становище, в яке щодо Жільберти ставила мене неминуче моя внутрішня штивність, уже почали приоздоблювати навіть цю ознаку її байдужости чимось романтичним, і на моєму обличчі крізь сльози уже розливалася усмішка, що була не чим іншим, як несміливим натяком на поцілунок. А ввечері, коли приходив поштар, я сказав собі те, що казав щовечора: "Зараз мені принесуть Жільбертиного листа. Нарешті вона мені признається, що завше кохала мене, і поділиться таємницею, чому вона досі приховувала свої почуття, чому вдавала, ніби може бути щаслива, не бачачись зі мною, чому прибрала Жільбертину машкару, простого товариша дитячих ігор".

Щовечора я уявляв собі цього листа, мені здавалося, ніби я справді його читаю, я вимовляв уголос кожну його фразу. Раптом я злякано зупинявся. Я розумів, що як я й одержу Жільбертиного листа, то він, певна річ, буде зовсім не такий, бо того листа я ж вигадав сам! Відтоді я намагався не думати про слова, які я прагнув прочитати в її листі, з побоювання, що як я їх вимовлю, то саме найдорожчі, найпожаданіші потраплять до числа змарнованих нагод. Навіть якби стався неймовірний збіг і я одержав би від Жільберти вигаданого мною самим листа, то, впізнавши у ньому свій витвір, я вже не міг би себе переконати, що це лист не від мене, що це щось справжнє, нове, що це щастя, мною не вироєне, від моєї волі незалежне, що воно істинний дар любови.

У чеканні на листа я перечитував сторінку, яка хоча й не була написана Жільбертою, але яку я дістав од неї: сторінку Берґоттову про красу давніх міфів, джерело натхнення Расіна. Цю книжечку Берґоттову, як і агатову кульку, я завше мав напохваті. Мене зворушила доброта Жільберти, яка відшукала для мене цю книжечку. Кожен відчуває потребу знайти якесь розумне виправдання своєї пристрасти і буває щасливий, відкривши в коханій істоті прикмети, гідні, про що він дізнався з книжок та з розмов, щирого кохання; потім він озброюється цими прикметами і бачить у них нові докази на користь свого обрання, хоча б ці риси були зовсім не ті, які відшукало б наше органічне почуття: колись Сванн намагався довести з погляду естетики, що Одетта гарна, так само і я покохав Жільберту в комбрейські часи спершу за те, що її життя було оточене ореолом таємничости, в яку мене поривало поринути, перевтілитися, відкинувшись від свого власного життя, бо воно було мені не потрібне; і ось тепер я розглядав як безцінний скарб те, що Жільберта може стати колись смиренною служницею цього мені так добре відомого і набридлого життя, стати зручною і дійовою співробітницею, яка помагатиме мені вечорами у моїй роботі, звірятиме для мене тексти. Що ж до Берґотта, цього безконечно мудрого, майже божественного старця, завдяки якому я свого часу покохав Жільберту, ще не бачивши її, то нині я любив переважно його через Жільберту. З такою самою втіхою, як його сторінки про Расіна, я вивчав паперову обгортку з великими, білого воску, печатками, перехрещену потоком лілової стрічки, — обгортку, в якій Жільберта принесла мені Берґоттову книжечку. Я цілував агатову кульку, що становила кращу частину душі моєї подруги, не шалапутну, а вірну, яка, хоча її і оздоблювала таємнича краса Жільбертиного життя, була зі мною, домувала у моїх покоях, спала в моїй постелі. З думкою про моє кохання до Жільберти я пов'язував красу каменя і красу Берґоттових сторінок, ніби в ту мить, коли мені здавалося, що моє кохання розвіюється впрах, Берґоттові сторінки надавали йому бодай якоїсь остійности. Я ясно усвідомлював, що краса цих речей існувала ще перед тим, як я покохав, і на моє кохання не схожа, що вона, та краса, зродилася завдяки хисту белетриста в одному випадку і за мінералогічними законами — в другому ще перед знайомством Жільберти зі мною, що і книга і камінь залишилися б такими, як є, якби Жільберта не кохала мене, а отже, ніщо не давало мені права розглядати їх як вістку про щастя. І коли моя любов, безперестань очікуючи, що завтра Жільберта освідчиться мені в коханні, щовечора руйнувала, знищувала погано виконану роботу дня, невидима ткаля, оселена в затінку мого "я", не викидала на смітник обірваних ниток — не думаючи мені догоджати, не дбаючи про моє щастя, вона вкладала їх іншим ладом, тим, якого вона дотримувалася, хоч би за що бралася. Зовсім не цікавлячись моїм коханням, не заявляючи наперед, що я коханий, вона збирала докупи Жільбертині вчинки, для мене незрозумілі, і провини, які я прощав. Тоді і ті і ті набували глузду. Цей новий лад ніби хотів переконати мене, що, бачачи, як Жільберта замість Єлисейських Полів пішла на дитячий ранок, гуляє зі своєю гувернанткою і збирається поїхати на новорічні вакації, я не мав слушности, коли втішав себе: "Вона або вітрогонка, або просто цяця-дівчинка". Бо вона перестала б бути вітрогонкою або цяцею-дівчинкою, якби мене кохала, а якби й мусила підкорятися рідні, робила б це з таким розпачем, у якому я бував, коли ми з нею не зустрічалися. А ще цей новий лад показував мені, що мені не заважало б знати, що таке кохання, раз уже я сам кохав Жільберту; він звертав мою увагу на те, що я завжди прагну вирости в її очах, і тому я умовляв маму купити Франсуазі непромокального плаща і капелюшка з блакитним пером, або ще краще, не посилати її зі мною, бо мені соромно за неї (на що мама заперечувала, що я несправедливий до Франсуази, Франсуаза чудова жінка, дуже нам віддана), а ще цей новий лад свідчив про моє непереборне прагнення бачити Жільберту, яке було таке сильне, що я за кілька місяців до вакацій крутив мізком, як би пронюхати, коли вона лаштується поїхати і куди саме, та ще й міркував, що найзатишніший куточок у світі — це все одно що місце заслання, якщо там її нема, для себе ж я мріяв лише про те, щоб назавше зостатися в Парижі під умовою, що зустрічатимуся з нею на Єлисейських Полях; і цей новий лад довів мені за виграшки, що Жільберта не хоче ні подобатися мені, ні мене бачити. На противагу мені вона ставилася до своєї Гувернантки з великою пошаною, а якої думки про неї я, її зовсім не обходило. Вона вважала за річ цілком природну не появлятися на Єлисейських Полях, якщо їй треба піти з напутницею до крамниці; якщо ж їй випадало їхати кудись із матір'ю, то вона уже не йшла на Єлисейські Поля з утіхою. Навіть якби вона дозволила мені провести вакації там, де й вона, все ж при виборі цього місця вона зважила б на вимогу своєї рідні і враховувала, що там її чекають, як вона чула, всілякі розваги, але ніяким світом не зважила б на те, що моя рідня збирається мене послати туди. Іноді вона заявляла, що любить мене менше, ніж будь-кого зі своїх друзів, менше, ніж кохала мене вчора, бо через моє недбальство ми програли, а я просив у неї прощення, я питав, що треба робити, щоб вона знов почала мене кохати, як колись, щоб вона покохала мене більше, ніж інших; я сподівався, що вона мене зараз заспокоїть, я благав її про це, наче вона могла змінити свої почуття до мене з власної чи моєї волі, щоб справити мені приємність, просто з допомогою своїх слів, залежно від того наскільки доброю чи поганою буде моя поведінка. Невже я ще не зрозумів, що мої власні почуття не залежать ні від її вчинків, ні від моєї волі?

Нарешті цей новий лад, вироблений незримою робітницею, пересвідчував ось у чому: хоч би як ми тішилися, що в своєму несправедливому ставленні до нас дана особа нещира, проте послідовність її поводження настільки очевидна, що проти цієї очевидности наші самовтішання безпорадні, і ось саме ця очевидність, а зовсім не наші самовтішання, відповість нам на запитання, як вона поводитиметься завтра.

Моє кохання вслухувалося у ці нові для неї орації, які переконували його, що завтрашній день не відрізнятиметься від усіх попередніх днів, що почуття, яке Жільберта живить до мене і яке за давністю часу змінитися не може, це — байдужість, що приятелюємо ми обоє, а кохаю лише я. "Все це правда, — відповідало моє кохання, — від такого приятелювання сподіватися нема чого, у ньому ніяких змін не станеться". І я подумки просив Жільберту від завтрашнього таки дня (або відкладаючи це до якогось свята, якщо свято було не за горами, до дня народження, ну, скажімо, до Нового року, словом, до одного з тих особливих днів, коли час починає новий відлік, відкинувши спадок минувшини, не приймаючи заповіданих йому прикрощів) поставити хрест на нашій колишній приязні й закласти підмурок нової приязні.

План Парижа у мене завжди був напохваті, для мене він, оскільки там можна було відшукати вулицю, де мешкало подружжя Сваннів, здавався якимсь скарбом. І ось для власної втіхи, а також через якусь лицарську вірність я влад і невлад повторював назву цієї вулиці, отож мій батько, не втаємничений (як були втаємничені матір і бабуся) у моє захоплення, питав мене:

— Що це ти все згадуєш цю вулицю? Нічого особливого там нема; звісно, жити там приємно, Булонський ліс за два кроки, але таких вулиць хоч греблю гати.

Я хапався за всяку нагоду, щоб утягти моїх рідних у балачку про Сванна, звичайно, сам я безперестань повторював його ім'я подумки, але відчував потребу почути солодке його гучання, ту музику, німого читання нот якої мені не вистачало.