На Сваннову сторону - Сторінка 78

У такі дні ми здибали на Єлисейських Полях якесь одне дівча, та й те уже збиралося йти й запевняло мене, що Жільберта не прийде. Стільці, покинуті чималим, але мерзлякуватим збіговиськом гувернанток, стояли пусткою. Лише біля лужка сиділа самотою дама непевного віку, яка приходила у всяку погоду, завжди в одному й тому самому нарядному темному костюмі, — щоб познайомитися з цією дамою, я пожертвував би в ту пору всім найблискучішим, що могла заповідати мені будучина. Бо Жільберта щоразу віталася з нею; дама питала у Жільберти, "як ся має її кохана матуся", і мені здавалося, що аби я був знайомий з цією дамою, я виглядав би зовсім інакше в Жільбертиних очах, оскільки я знаю друзів її батька-матері. Онуки цієї дами гралися поблизу, а дама завше читала "Деба", взиваючи їх "мої старенькі Деба"; про поліцая і про жінку, яка стягала платню за стільці, вона відгукувалася як справжня аристократка: "Мій давній друг поліцай" або "Ми з хазяйкою стільців старовинні приятельки".

Стовбичити без руху Франсуазі було холодно, і ми подалися до мосту Згоди подивитися на замерзлу Сену, — до неї всі, навіть діти, підходили без обави, ніби до величезного викинутого на берег безборонного кита, якого збиралися білувати. Назад ми рушили знову через Єлисейські Поля; я нудив світом між нерухомими карусельними кониками і засупоненим чорною сіткою алей, очищених від снігу, білим травником з піднесеною над ним статуєю, якій встромлено у руку крижану бурульку, наче на те, щоб зробити промовистішим її жест. Нарешті і стара дама, згорнувши "Деба", спитала у бонни, яка проходила мимо, котра година, і, мовивши: "Дуже вам вдячна!" — попросила сторожа покликати онуків, бо вона змерзла. "Зробіть ласку! Мені страшенно незручно вас турбувати!" Нараз повітрям струснуло: між театром маріонеток і цирком, на прояснілому крайнебі, у розчищеній далині я помітив чудове знамено — блакитне перо мадемуазель. І вже гнала гоном до мене Жільберта у хутряній шапочці, розпашіла, розчервоніла, збуджена тим, що надворі холодно, тим, що спізнилася і їй хотілося гратися; трошки не добігши до мене, вона пішла поковзом по льоду і чи то, щоб утриматися на ногах, чи то тому, що це здавалося їй особливо ладним, чи то вдаючи з себе ковзанярку, широко розкинула руки і привітно осміхалася, наче хотіла узяти мене в обійми. "Браво! Браво! Оце по-нашому! Якби я не була забутком, старосвітською жінкою, я б висловилася, як це у вас нині заведено: "Шик-блиск! Прима!" — вигукнула стара дама, від імени безмовних Єлисейських Полів хвалячи Жільберту, що та негоди не злякалася. — Ви, як і я, попри все залишаєтеся вірні нашим стареньким Єлисейським Полям. Ми не з боязких. Аби ви знали, як я люблю їх, навіть тепер! Цей сніг, може, це вам здасться смішним, нагадує мені хутро горностая!" І тут старій дамі самій стало смішно.

Перший з таких днів, що його сніг, символ тих сил, що могли перешкодити нашій зустрічі з Жільбертою, оповивав журбою розлуки чи навіть від'їзду, оскільки міняв вигляд нашого єдиного, звичайного місця побачень і намагався позбавити нас змоги користуватися цим місцем, тепер укритим пухнастим килимом, — перший з таких днів, одначе, спомагав розвою мого почуття до Жільберти; він був ніби першою прикрістю, якої зазнали ми обоє. Нас було тільки двоє з усього нашого гурту, і те, що ми опинилися з нею на самоті, не тільки ніби поклало початок нашим дружнім взаєминам, а й дуже мене зворушило: здавалося, що Жільберта прийшла в таку погоду лише ради мене, щоб побачитися зі мною на Єлисейських Полях. І я сповнився віри в життєздатність нашої приязні, в те, що за нею майбутнє, якщо ця приязнь могла жити серед руїн, пустки і заціпеніння цього світу; і коли Жільберта кидала мені сніжки за комір, я розчулено всміхався, бо бачив у цьому ознаку особливої прихильности, ознаку того, що вона, приймаючи мене як товариша по цьому новому, зимовому краю, не покине мене напризволяще. Незабаром одна по одній, наче полохливі горобчики, почали збиратися її подруги, чорні на снігу. Ми почали гратися. Мабуть, цьому так журно початому дню судилося завершитися весело, бо коли я, збираючись кинутися навтьоки, підійшов до дівчинки з різким голосом, з уст якої вперше пролунало тут ім'я Жільберти, вона сказала мені: "Ні, ні, всі знають, що вам хочеться бути у таборі Жільберти, зрештою, дивіться: вона сама вас кличе". Справді, Жільберта кликала мене до свого табору, на засніжений травник, який сонце поцяткувало рожевими плямами, надаючи йому металевого глянцю ветхої парчі й обертаючи на Царство златоглава.

Той день, якого я так боявся, виявився одним з небагатьох, коли я був не такий уже й нещасливий.

Бо я вже мислив тільки про те, аби щодня неодмінно бачити Жільберту (одного разу моя бабуся не вернулася додому на обід, і я не міг відмахнутися від думки, що як її переїхав поїзд, то якийсь час я перестану ходити на Єлисейські Поля; коли ми когось кохаємо, то ми вже нікого більше не кохаємо), а проте ті хвилини, які я проводив з Жільбертою, яких дожидався так нетерпляче уже з вечора, за якими тремтів, задля яких пожертвував би всім на світі, аж ніяк не були щасливими хвилинами; я вже в цьому не сумнівався, бо пильно, зосереджено розглядаючи ці єдині хвилини мого життя, не знаходив у них ані крупинки щастя.

Увесь той час, коли ми з Жільбертою не були разом, мені хотілося бачити її, я безупинно намагався воскресити її образ, але мої спроби провалювалися; я навіть не міг сказати собі, кого ж я кохаю. Тим паче, що вона сама ще ні разу мені не освідчилася. Навпаки, вона часто заявляла, що має щиріших приятелів, що я для неї добрий кумпан, з яким весело гратися, хоча я неуважний і не азартний до гри, словом, вона часто бувала холодна до мене, і ця холодність могла б похитнути мою віру в те, що я важу для неї більше, ніж усі інші, — могла б, якби джерелом моєї віри була любов Жільберти до мене, а не моя до неї, а що було якраз навпаки, то моя віра значно зміцнювалася, стаючи залежною від того, як я змушую себе думати про Жільберту. Але і сам я досі не освідчувався Жільберті у своїх почуттях до неї. Щоправда, усі сторінки моїх зошитів були змережені її ім'ям та адресою, але, побачивши ці карлючки, я хнюпив носа, бо шкрябав їх, не сподіваючись нагадати ними їй про себе; вони створювали лише примару її інтересу до мене, насправді ж ніяк не пов'язували її з моїм життям; вони промовляли мені не про Жільберту, яка їх ніколи навіть не побачить, а лише про моє власне бажання, виставляючи його як щось особисте, примарне,.нудне й немічне. Найважливіше для мене було те, щоб ми могли одне з одним бачитися і щоб ми освідчилися одне одному в коханні, яке, так би мовити, ще й не починалося. Звичайно, різні підстави, які спонукали мене так нетерпляче шукати зустрічі з Жільбертою, видалися б не такими важливими для людини дорослої. З роками, коли стає витонченішою наша культура утіх, ми вдовольняємось утіхою мріяти про жінку, як мріяв я про Жільберту; нас уже не обходить, чи відповідає образ у нашому серці реальності, ми вдовольняємось утіхою кохати і не домагаємося з'ясувати напевне, чи користуємося ми взаємністю; часто ми навіть зрікаємося насолоди признатися нашій пасії, що ми нею захоплені, — зрікаємося на те, щоб вона ще дужче захопилася нами: так японські садівники, плекаючи квітку якнайгожішу, жертвують ради неї іншими квітками. Але в ті часи, коли я кохав Жільберту, я ще вірив, що Кохання живе незалежно від нас; що воно здатне у кращому разі дозволяти нам долати перешкоди, але вщедряє нас своїми дарами в порядку, твердість якого зламати ніхто не владен, мені здавалося, що якби я свавільно замінив солодкість освідчення симуляцією байдужости, то не тільки позбавив би себе радощів, про які я так палко мріяв, а й самочинно скапарив би кохання штучне і марне, непричетне ніяким світом до істини, власне, то була б відмова йти її таємничими і предковічними шляхами.

Але коли я приходив на Єлисейські Поля і діставав змогу порівняти свою любов, щоб піддати її конечним поправкам, з її живим і одрубним від мене джерелом у присутності Жільберти Сванн, чия поява мала, як я сподівався, оновити образи, яких моя зморена пам'ять уже не могла воскресити, тієї самої Жільберти Сванн, з якою я грався вчора, яку допоміг мені впізнати і якій змусив мене уклонитися сліпий інстинкт, на зразок того, що під час ходьби викидає вперед то одну, то другу нашу ногу, перш ніж ми встигаємо щось подумати, — негайно все виходило так, нібито Жільберта і дівчинка, об'єкт моїх марень, були дві різні істоти. Якщо, наприклад, я відучора носив у своїй пам'яті двоє огненних очей на пухкому і рум'яному личку, то при зустрічі вид Жільбертин накидав мені щось таке, чого я якраз не пам'ятав, скажімо, гостру видовженість носа, і, миттю асоціюючись з іншими її рисами, ця видовженість набувала ваги тих характерних ознак, за якими природнича історія визначає ґатунок, і відносила Жільберту до типу дівчаток з гострим писочком. Я ще тільки лаштувався, скориставшись із цієї пожаданої хвилини, зосередитись на вивершенні створеного мною до появи тут і вже розвіяного образу Жільберти, щоб потім, у довгі години самотности, бути певним, що я згадую саме її, що саме до неї помалу зростає моє кохання, як розростається книжка, яку ми пишемо, а Жільберта уже кидала мені м'яча, — і мов той філософ-ідеаліст, чиє тіло мусить зважати на зовнішній світ, у реальність якого його розум не вірить, те саме моє "я", яке щойно веліло мені привітатися з Жільбертою, перш ніж я впізнав її, тепер підганяло мене піймати на льоту кинутий нею м'яч (наче вона була моїм товаришем, з яким я прийшов погратися, а зовсім не рідною душею, з якою я збирався поєднатися), а потім змушувало мене, поки вона не пішла, мовити їй з ґречности всякі люб'язні, малозначущі слова і отже, заважало мені як зберігати мовчанку, щоб я міг ще раз спробувати воскресити життєво необхідний, але втрачений образ, так і озватися до неї, в такий спосіб, щоб ця розмова забезпечила нашому коханню явний поступ, — тож я цей поступ несамохіть відкладав на другий день.

А проте певний поступ у нашому коханні накреслився. Одного разу ми з Жільбертою підійшли до торговки, яка ставилася до нас дуже ласкаво, бо саме в неї Сванн купував собі медяники, а наминав він їх чимало з гігієнічних міркувань, потерпаючи від екземи, притаманної його одноплемінникам, і запертя Пророків, і Жільберта зі сміхом показала мені двох хлопчаків, живу ілюстрацію юного художника і юного натураліста з дитячих книжок.