Над прірвою у житі - Сторінка 34

Та не такий він був байдужий, повірте мені!

— Я залишив на вокзалі свої речі. Краще, мабуть, поїду й заберу їх. Там усе моє манаття.

— Ніде твої речі до ранку не дінуться. Лягай і спи. Я теж піду спати. Що це з тобою сталося?

— Нічого зі мною не сталося,— кажу.— Просто у мене в саквояжі всі мої гроші й усі речі. Я скоро вернусь. Візьму тачку й скоро вернусь.— Слухайте, я трохи в'язів собі не скрутив у темряві! — Річ у тім, що гроші не мої, а материні, і я...

— Не сміши, Голдене. Лягай спати. Я теж піду спати. Ніде твої гроші до ранку не ді...

— Ні, я серйозно. Мені треба йти. їй-богу.

Я вже майже одягся, тільки краватки все не знаходив. Хоч убий, не міг пригадати, куди в біса її запроторив. Тоді . махнув рукою — піду, думаю, й без краватки. А каналія Антоліні сидить собі в кріслі збоку й мовчки стежить за мною. Було, звичайно, темно, і я погано його бачив, але знав, що він не спускає мене з очей. А сам п'є. Я навіть бачив у нього в руці оту його невідлучну склянку.

— Дивний ти хлопець. Дуже дивний.

— Знаю,— кажу. Краватки я вже й не шукав. Так і зібрався без неї.— До побачення, сер! — кажу.— Дуже вам вдячний. їй-богу.

Він ішов за мною до самих дверей, а коли я почав викликати ліфт, став на своєму порозі. Стоїть і все бурмоче, що я, мовляв, "дуже, дуже дивний хлопець". Еге ж, дивний, трясця твоїй матері! Так він стовбичив на тому чортовому порозі доти, доки прийшов ліфт. Зроду мені не доводилось так довго ждати розтриклятущого ліфта. Не брешу. [156]

Я навіть не знав, про що розмовляти, поки чекав ліфта. Але містер Антоліні все стоїть і стоїть у дверях, і я промовив:

— Візьмуся читати гарні книжки. їй-богу! — Треба ж було що-небудь казати. Страшенно незручно вийшло.

— А ти візьми речі й катай знов сюди. Я двері не замикатиму.

— Дуже вам вдячний! — кажу.— Бувайте!

Ліфт нарешті прийшов. Я ступив у нього й рушив униз. Слухайте, тіпало мене, мов у лихоманці! Аж у піт кинуло. Коли я вскакую в отаку халепу, мене щоразу проймає піт. Відколи пам'ятаю себе, вже разів двадцять потрапляв у таку тарапату. Просто вже терпцю немає.

25

Коли я вийшов надвір, уже світало. Було холоднувато, але мені це якраз не вадило, бо я добряче угрівся.

Та куди йти — хоч убийте, не знав. Знову брати номер у готелі й викидати Фібіні гроші не хотілося. Кінець кінцем я вирушив пішки до Лексінгтон-авеню й сів у метро в бік Центрального вокзалу — там були мої речі. Подрімаю, думаю, в отій величезній залі, де повно лавок. Так і зробив. І ви знаєте, спершу було навіть непогано — людей небагато, можна й лягти, випростати ноги. Але мені не дуже хочеться про це розводитись. Загалом комфорту ніякого. Особливо поспішати туди нема чого. Правду кажу. Тільки настрій собі зіпсуєте.

Спав я лише години до дев'ятої, потім до зали гунули мільйони людей, і довелося забрати з лавки ноги. А я не засну, коли ноги звисають. Сів я. Сиджу, а голова не перестає. Ще дужче розболілася. І за душу так шкребе, так шкребе, як ще ніколи в житті не шкребло.

І не хотілося думати про містера Антоліні, та все ж таки я задумався. Що ж він, міркую собі, скаже, каналія, дружині, коли та спитає, чого я втік? Мене це, правда, не дуже й турбувало,— я ж бо знав, що він чоловік розумний і знайде що відповісти. Скаже, нібито я поїхав додому абощо. Одне слово, це мене не дуже турбувало. Мучило мене інше — те, як я прокинувся, коли він погладив мене по голові. Розумієте, може, даремно я подумав, що він збирається загравати зі мною? Може, думаю, йому просто подобається гладити сонних хлопців по голові? Адже напевно "я нічого не знаю. Звичайно, не знаю. Я вже навіть подумав, чи не [157] взяте мені саквояжі й повернутися, як і обіцяв, до містера Антоліні. Я міркував так: якщо навіть у нього якісь збочення, то до мене він усе одно ставиться дуже добре. І не був невдоволений, кола я серед ночі подзвонив йому,— каже, приїзди хоч зараз, якщо хочеш. А як близько до серця взяв потім мої прикрощі, як давав поради щодо справжньої своєї мірки й т. ін., і як отоді сам підійшов до Джеймса Касла,— я про нього вже розповідав,— коли той лежав на сходах мертвий... Про все це я й міркував. І що довше міркував, то тяжче ставало на душі. Не давала спокою думка про те, чи не повернутися до містера Антоліні додому. Мабуть, він справді погладив мене по голові просто так. І чим довше я про це замислювався, тим тяжче ставало на душі й тим глибше я заплутувався. А тут, як на зло, ще й розболілися очі. Ріже, наче в них піску хтось насипав,— я ж бо не виспався. А тоді, бачу, вже й нежить почався, а носовичка, як на гріх, я з собою не мав. Усі мої носовички лежали в саквояжі, тільки ж неохота було тягти його з камери й на очах у людей розкривати.

Поруч зі мною на лавці хтось забув журнал, і я заходився його гортати,— може, думаю, хоч так трохи забуду про містера Антоліні й узагалі про всі оті дурниці. Але від першої ж ідіотської статті, яку я взявся читати, мені стало ще гірше. Від початку до кінця про всілякі там гормони й т. ін. Писалося, який у вас має бути вигляд — яке обличчя, очі й т. ін.,— коли з гормонами все гаразд. А в мене було якраз навпаки: я мав такий вигляд, мов у того субчика з статті, в якого з гормонами було не все гаразд. Що ж це воно, думаю, діється з моїми гормонами? Далі почав читати ще одну статтю — як виявити, чи в тебе рак, чи нема. Якщо в роті у тебе, писалося, є ранки, які довго не гояться,— це ознака того, що в тебе, очевидно, рак. А в мене вже тижнів два зсередини на губі така ранка! Мабуть, думаю, в мене рак. Веселенький журнальчик, нічого не скажеш! Кінець кінцем я кинув його й вийшов погуляти. Якщо в мене рак, міркував я, то через кілька місяців дам дуба. їй-богу, так і подумав. Я вже навіть не мав сумніву, що вмру. І настрій у мене від цього, звісно, не піднісся.

Схоже було на те, що збирається дощ, але я однаково пішов гуляти. По-перше, пора було десь поснідати. їсти мені, власне, й не хотілося, але підкріпитися, думаю, все ж таки не завадить. Принаймні, думаю, треба кинути в себе що-небудь вітамінне. Отож я рушив у східну частину міста, де ресторани дешевші,— не хотілося тринькати багато грошей. [158]

Дорогою я побачив, як двоє чоловіків вивантажують а машини величезну ялинку. І один весь час кричав до другого: "Підіймай вище, матері її!.. Вище, кажу, підіймай, розтуди її!.." Гарно ж вони про різдвяну ялиночку! Дивно, але мені чомусь стало смішно, і я аж зареготав. Гіршого я вже не міг придумати, бо ту ж мить ледве не виблював. Слово честі. Вже навіть до горлянки підкотилося, але потім минуло. Сам не знаю, що воно зі мною скоїлось. Я ж нічого такого не їв, та й узагалі шлунок у мене слава богу. Одне слово,, все минуло, і я вирішив таки попоїсти. Зайшов до дешевенького на вигляд ресторанчика й замовив каву з пончиками. Тільки пончиків не їв, не міг проковтнути ні шматочка. Коли на серці так тяжко, в рот ніщо не лізе. А от офіціант мені попався добрий. Забрав пончики назад і не взяв за них гроші. Я тільки випив каву. Потім вийшов з ресторанчика й рушив у бік П'ятої авеню.

Був понеділок, до Різдва лишалося всього кілька днів, і всі магазини працювали. Отож П'ята авеню справляла приємне враження. Настрій панував різдвяний. На кожному розі стояли змучені Діди Морози й подзвонювали дзвіночками, і дівчата з Армії Спасіння — ті, що ніколи не фарбують губів тощо,— теж подзвонювали дзвіночками. Я все виглядав отих двох черниць, з якими снідав на вокзалі, але їх ніде не було. Я, правда, й так знав, що не знайду їх — адже вони самі сказали, що приїхали до Нью-Йорка вчителювати, і все ж я шукав їх очима. Одне слово, я теж раптом перейнявся різдвяним настроєм. На вулицях — мільйони малих дітей з матерями, вони входили й виходили з автобусів, юрмилися біля дверей магазинів. Як же мені хотілося, щоб поруч була Фібі! Вона, правда, вже не така маленька, щоб витріщатися в магазинах на іграшки, але подивитись на юрби людей і самій попустувати — це Фібі, каналія, любить. Торік на Різдво я взяв її з собою до центру робити покупки. Ми з нею чудово порозважалися. Здається, то було в універсальному магазині Блумінгдейла. Заходимо до взуттєвого відділу й кажемо, нібито їй, тобто Фібі, потрібні такі височенні альпіністські черевики на шнурках — оті, що мільйон дірочок. Ледве до сказу не довели бідолашного продавця. Каналія Фібі переміряла пар Двадцять, і щоразу нещасний чоловік мусив зашнуровувати їй один черевик до самого коліна. Витівка, звісно, підла, але Фібі просто вмирала. Кінець кінцем ми вибрали пару мокасинів і попросили прислати їх додому —— заплатимо за них, мовляв, потім. Продавець був дуже задоволений. По-моєму, [159] він здогадався, що ми клеїли дурня, бо каналія Фібі всю дорогу пирхала.

Одне слово, йду я по П'ятій авеню, йду собі і йду — без краватки, звісно, й т. ін. І раптом зі мною починає діятися щось неладне. Щоразу, як тільки доходжу до бісового перехрестя і ступаю з тротуару на асфальт, виникає таке відчуття, ніби я нізащо не перейду на той бік вулиці! Здається, ось провалюся зараз крізь землю й полечу, полечу... І ніхто вже мене ніколи не побачить. Слухайте, я так злякався! Ви собі навіть не уявляєте. Упрів, як чорт. Білизна, сорочка — все до тіла поприлипало. Тоді я придумав одну штуку. Як тільки доходжу до кінця кварталу, починаю розмовляти подумки з братом Аллі. Кажу йому: "Аллі, не дай пропасти! Аллі, не дай пропасти! Аллі, не дай пропасти! Прошу тебе, Аллі!" А потім, тільки-но перейду, не провалившись, на другий бік вулиці, й кажу йому: "Дякую!". І так на кожному перехресті — щоразу те саме. Але я ні на мить не спинявся. Мабуть, просто боявся спинитись — сказати щиро, я той день уже погано пригадую. Пам'ятаю тільки, що не спинявся аж до Шістдесят якоїсь там вулиці, за зоопарк і ще далі. А вже там сів на лавку. Я насилу зводив дух, піт з мене градом котився. Просидів я, певно, з годину. Що ж його, думаю, далі робити? Зрештою таки вирішив: поїду, думаю, світ за очі. Додому, думаю, вже ніколи не повернусь і ні в які школи більш не піду. Побачусь, думаю, з каналією Фібі, попрощаюся, віддам гроші, а тоді вирушу автостопом на Захід. Зроблю, міркую собі, так: дістанусь до Голланд-тунелю, там проголосую і проїду на попутній машині далі, потім знов проголосую, і знов, і знов, і за кілька днів буду вже далеко на Заході, де тепло й гарно і де ніякий собака мене не знає.