Над прірвою у житі - Сторінка 36

Мені ще пощастило. Добре, хоч не гримнув головою об підлогу, а впав на бік. Смішно, звичайно, та коли я оклигав, мені стало краще. Серйозно кажу. Правда, трохи боліла рука — я забив її, зате клята голова вже не паморочилась.

Було вже десять хвилин на першу, тож я вернувся до виходу й став чекати на Фібі. Може, думаю, я оце бачитиму свою сестричку востаннє. І з рідних нікого більш не побачу... Взагалі я уявляв собі, що все ж таки їх побачу, тільки через багато років. Приїду, думаю, додому, коли мені буде років тридцять п'ять,— хто-небудь саме занедужає і схоче перед смертю побачитися зі мною. Принаймні лиш це примусить мене покинути мою хатину й приїхати додому. Я вже навіть малював в уяві картину свого повернення. Мати, знаю, страшенно розхвилюється, відразу в сльози й почне благати мене залишитись удома й не повертатись до моєї хатини, але я все ж таки поїду. Я буду незворушний, як камінь. Заспокою її, потім відійду в другий куток вітальні, дістану портсигар і закурю. А сам такий байдужий, холодний. Запрошу всіх завітати до мене, коли матимуть охоту, але дуже впрохувати не стану. А от з каналією Фібі домовлюся, щоб приїздила до мене на канікули, і влітку, й на Різдво, й на Великдень. І Д. Б. теж скажу, щоб приїздив,— нехай поживе в мене, коли йому буде потрібен тихий, спокійний куточок для роботи. Але ніяких сценаріїв у моїй хатині я йому писати не дам, тільки оповідання й книжки. Заведу таке правило: щоб ніякого фальшу, ніякого дурисвітства ніхто в моєму домі не творив. А якщо хто-небудь спробує, нехай зразу забирається геть.

Раптом я глянув на годинник у роздягальні: було вже двадцять п'ять хвилин до першої. Я аж злякався — а що як ота бабця з учительської сказала отій другій жінці не передавати моєї записки каналії Фібі? А що як, думаю, бабця звеліла спалити записку абощо? Страшенно злякався." Я хотів неодмінно побачитися з каналією Фібі перед тим, як поїхати. Адже в мене були її гроші, і взагалі.

Нарешті я її побачив. Крізь скляні двері. А впізнав я Фібі по отій ідіотській червоній шапці — її за десять миль видно, ту шапку. [165]

Я вийшов з дверей і рушив кам'яними сходами назустріч Фібі. Я тільки не розумів, на якого біса вона тяґйй 8 собою оту здоровенну валізу. Фібі саме переходила П'яту авеню й несла валізу — таку величезну, як тюрма. Цупить, аж надривається. Коли я підійшов ближче, то побачив, що то — моя стара валіза, яка була в мене ще в Гутонській школі. Ніяк не міг дібрати, на якого дідька вона її тягне.

— Гей! — гукнула Фібі, підходячи ближче. Аж захекалася від отієї дурної валізи.

— Я думав, ти вже не прийдеш,— кажу.— На біса тобі здалася ця валіза? Мені не треба нічого. Я їду, як є. Навіть саквояжів не забиратиму з вокзалу. Що ти сюди напхала?

Фібі поставила валізу.

— Свої речі,— каже.— Я їду з тобою. Можна? Добре?

— Що-о? — кажу. Я ледве не скопитився, коли вона про це сказала. їй-богу, ледве не скопитився. Аж голова обертом пішла — ось-ось, думаю, знову знепритомнію.

— Я спускалася вантажним ліфтом на чорному ході, щоб Чарліна не бачила. А валіза не важка. Тут тільки дві мої сукні, капці, білизна, шкарпетки та ще деякі дрібниці. Спробуй сам. Вона не важка, спробуй... Можна мені з тобою, Голдене? Можна, га? Прошу тебе?

— Не можна. І стули писок!

Мені здавалося, що зараз тільки брик! — і впаду мертвий. Я зовсім не хотів кричати: "Стули писок!" — але мені раптом здалося, що зараз я впаду — і вже не встану.

— Ну чому не можна? Будь ласочка, Голдене, я тобі не заважатиму, я тільки поїду з тобою, і все! Якщо не хочеш, я навіть не братиму з собою одежі. Я візьму тільки свій...

— Нічого ти не візьмеш! Бо нікуди не поїдеш. Я поїду сам. І стули писок!

— Ну Голдене! Прошу тебе, візьми й мене! Я буду така... така... така... Ти й не...

— Ти нікуди не поїдеш! Стули, кажу, писок! Віддай валізу! — Я забрав у неї валізу. Ще хвилина, і я, мабуть, ляснув би її по обличчю. Ледве стримався. їй-богу.

Фібі заплакала.

— А я думав, ти збираєшся грати у виставі! — кажу.— Думав, гратимеш роль Бенедікта Арнольда.— Говорив я з < нею люто, грубо.— Що це ти собі намислила? Не хочеш грати у шкільній виставі, чорт забирай?!

Після цього Фібі заплакала ще гіркіше. Я аж зрадів. Раптом мені захотілося, щоб вона всі очі собі виплакала. Я вже ненавидів її. По-моєму, я так лютував на неї через [166] те, що вона ладна була відмовитись від ролі в п'єсі, аби лиш поїхати зі мною.

— Ходімо,— сказав я і рушив сходами знов до музею. Здам, думаю, оцю дурну валізу, яку Фібі притягла з собою, в гардероб, а о третій годині, коли закінчаться уроки, вона забере її по дорозі додому. Не цупитиме ж вона валізу з собою в школу! — Ходімо! — кажу.— Ходімо!

Та Фібі не зрушила з місця. Стоїть, каналія, і не хоче йти за мною. Тоді я пішов до гардеробу сам, здав валізу й вернувся. Фібі так само стояла внизу на тротуарі, але, коли я підійшов до неї, відвернулася. Це вона вміє, каналія. Тільки що-небудь не до-її — відразу до тебе спиною.

— Я вже нікуди не їду,— кажу.— Передумав. Годі розпускати нюні, й стули писок.— Найсмішніше те, що вона вже й не плакала. Але я однаково сказав — про всяк випадок.— Ходімо вже. Я проведу тебе до школи. Ходімо ж! А то спізнишся.

Фібі навіть не озвалась. Я спробував був узяти її за руку, але вона не далась. І все відвертається, каналія.

— Ти обідала? — питаю.— Ти вже обідала?

Мовчить, не відповідає. Тільки раптом як зірве з голови червону мисливську шапку — ту, що я їй подарував,— та як жбурне мені просто межи очі! А тоді круть — і знов повернулась до мене спиною. Слухайте, я трохи не луснув, однак сказати нічого не сказав. Тільки підняв з землі шапку й запхав собі до кишені.

— Ходімо, чуєш! — кажу.— Я проведу тебе до школи.

— Я до школи не піду]

Я вже й не знав, що їй на це відповісти. Уявляєте, стою і не знаю, що їй, каналії, сказати!

— До школи тобі доведеться піти,— озиваюся нарешті.— Ти ж бо хочеш грати у вашій виставі, правда? Хочеш бути Бенедіктом Арнольдом, правда?

— Не хочу!

— А я кажу — хочеш! Ну, звісно, хочеш! Не стій, ходімо! По-перше, я нікуди взагалі не їду. Слово честі. Я йду додому. Як тільки ти вернешся до школи, я піду додому. Спершу катну на вокзал, заберу саквояжі, а тоді відразу просто...

— А я тобі кажу, що до школи більш не піду! — знову своєї Фібі.— Роби собі що завгодно, а я до школи більш не піду. І стули писок!

Зроду ще Фібі не казала мені: "Стули писок!" Який жах! Боже, який жах! Це було гірше, ніж лайка. А вона, каналія, стоїть і так само не дивиться на мене. І щоразу, [167] як тільки я пробую покласти їй на плече руку, скидає її.

— Слухай, хочеш погуляти? — раптом кажу я.— Хочеш, підемо до зоопарку? Якщо я дозволю тобі не йти вже сьогодні до школи, а до вечора погуляти, ти викинеш з голови оці примхи?

Мовчить, не відповідає. Тоді я знов за своє:

— Якщо я дозволю тобі пропустити після обіду уроки й піду з тобою гуляти, ти викинеш з голови свої примхи? Візьмешся за розум і підеш завтра до школи?

— Може, й піду, а може, й ні! — відказала вона й раптом кинулася, мов навіжена, через вулицю, навіть не подивившись, чи йдуть машини. Часом вона просто з розуму сходить.

Одначе я за нею не побіг. Я знав, що вона сама піде за мною, і неквапом рушив у бік зоопарку одним боком вулиці, де Центральний парк, а вона, каналія, пішла туди ж таки другим боком вулиці. Йде й голови до мене не повертає. Але я здогадувався, що вона косить на мене очима,— мовляв, чи ж і він іде? Одне слово, отак ми й простували всю дорогу до зоопарку. Тільки коли вулицею проїздив двоповерховий автобус, заступаючи від мене Фібі, якусь мить я не бачив, куди в біса її понесло, і трохи хвилювався. Та коли ми вже дійшли до зоопарку, я крикнув їй через вулицю:

— Фібі! Я йду в зоопарк! Ходімо зі мною!

Фібі й не глянула на мене. Але я здогадався, що вона мене почула, боколи я рушив сходами вниз до зоопарку, то озирнувся й побачив, що вона переходить вулицю і простує за мною.

День видався нікудишній, і людей у зоопарку було небагато. Тільки круг басейну, де плавали морські леви, стояло кілька душ. Я вже хотів був піти далі, але каналія Фібі затрималася, вдаючи, ніби задивилась, як годують левів,— якийсь хлопець кидав їм рибу,— і я вернувся. Непогана, думаю, нагода зрештою порозумітись. Підходжу, стаю позад неї і кладу їй на плечі обидві руки. Але Фібі, каналія, присіла й вислизнула з-під моїх рук! Коли вона впреться, ти її нічим не візьмеш. Стоїть, дивиться, як годують морських левів, а я стовбичу позад неї. Але руки їй на плечі абощо більше не кладу — ще, думаю, дьору дасть! Дивна ця дітлашня. Так і жди, що викине якогось коника.

Коли ми відійшли від басейну з морськими левами, поруч зі мною Фібі йти не захотіла, але й не відставала дуже. Я йду одним боком алеї, вона — другим. Теж не велика радість, та все ж таки краще, ніж іти за милю одне від одного, [168] як доти. Потім ми вийшли на невисоку гірку й трохи подивилися на ведмедів, хоч там, власне", не було на що особливо й дивитися. Тільки один ведмідь і показався — білий, полярний. Другий, бурий, сидів у своїм чортовім барлозі й не вилазив. Виставив свій зад і сидить. Поруч нас стояв невеличкий хлопчик у ковбойському капелюсі на самі вуха й усе канючив у батька:

— Тату, вижени його звідти! Ну вижени!

Я глянув на Фібі, але вона, каналія, навіть не всміхнулася. Самі знаєте, як ця малеча вміє ображатися. Так просто не засміється, ні.

Після ведмедів ми вийшли з зоопарку, перетнули таку нешироку алею в парку, а тоді спустилися в один з отих підземних переходів, де завжди смердить сечею. Він виводив до каруселей. Фібі зі мною все ще не розмовляла, але йшла вже поруч. Я взявся ззаду за пояс на її пальті — просто так, аби подуріти,— але їй це не сподобалось, і вона сказала:

— Забери, будь ласка, руки, якщо не важко!

Фібі ще сердилася на мене. Правда, вже не так, як раніше. Одне слово, ми все ближче й ближче підходили до каруселей, і вже чути було оту дурну музику, яка там грає щодня,— "О Мері, Мері!" Вони крутять цю платівку уже років п'ятдесят— ще відколи я був малий. І це найкраще в каруселях — те, цю музика там завжди та сама.

— А я думала, карусель узимку не працює] — раптом каже Фібі. Це вона, по суті, вперше за весь час забалакала до мене.