Надія - Сторінка 37

Усі двері помешкань були відчинені: біля вікон, прихилені до фіранок, охороняли Толедо останні рушниці.

А в розчинених вікнах на кожному даху, за кожним комином видніла рушниця її поряд з нею лежала сумка з набоями.

Мануель пояснив Генріху, що сталося. А Ернандес і сам здогадувався про це.

— Сюди слід кинути молодь,— сказав Генріх.— їдьмо до Мадріда. Зараз ще можна буде евакуювати Толедо!

— Ви не встигнете,— сказав Ернандес.

— Спробуємо.

— А ти що збираєшся робити? — спитав Мануель.

— Що я можу робити? — відповів Ернандес, знизуючи плечем і вишкіривши з прикрістю свої довгі жовті зуби.— Чоловік двадцять серед нас уміють орудувати кулеметом... Bin байдуже показав па кладовище.

— Там або тут...

— Ні, ми повернемося вчасно. Ерпандес знову степу в плечем.

— МИ повернемося вчасно,— рішуче повторив Мануель. Ернандес з подивом глянув па пього.

Мануель раптом зрозумів, що він ще ніколи не розмовляв таким тоном з Ернандесом. Не можна перекладати накази байдужим тоном, а він протягом кількох годин розмовляв Генріховимп інтонаціями. Він навчився командувати, як вивчають мову, повторяючи з голосу.

— Якщо набереш двадцять чоловік,— провадив він,— постарайся все ж таки втримати браму.

— Призначте нових людей, перш піж піти звідси,— сказав Генріх.

— Слухаюсь,— відповів Ернандес з тим самим розпачем. Розставивши людей, вони поїхали до крамнички. З вікон

сипалася лайка, і посилювалася стрілянина фашистів.

— Ось ці,— сказав Мануель,— хотіли б зпову посадити на престол Філіппа II. Для початку, Ернандесе, збери зброю, крім тієї, що біля брами. Я пришлю тобі ваговози з штурмовими гвардійцями.

— Легше примусити, щоб її зібрали, ніж щоб нею користувалися.

Агонія міста посилювалась.

— Хай тримаються вдень,— сказав Генріх.— Динамітники триматимуться вночі. З молоддю й бійцями з П'ятого полку ми протримаємося тиждень. А через тиждень...

Розділ восьмий

Ернандес у цивільному — як і всі бійці, що залишилися, він скинув мундир — па мить зупинився. Судячи зі звуків, республіканці були праворуч від нього. Чого він хотів? Урятуватися? Дві години тому Ернандес міг піти звідси спокійно, як сідають на поїзд. Битися до загину? Передусім не бути самому, не бути самому. Він відбився від своїх при першій же атаці Терсіо 1. Головне, знайти своїх.

Пробігши попід стінами будинків провулка (зліва наближався скрекіт кулеметів Терсіо), Ернандес дістався до якоїсь вулиці. Кулі республіканців дряпали високі тьмяні фасади —

1 Іноземний легіон у іспанському Марокко.

з тиньку здіймалися густі клуби диму. Скрегіт ворожих кулеметів наближався. Мабуть, зараз легіон дійшов до рогу, повз який Ернандес пробіг хвилину тому: стріляли і спереду, і ззаду.

За десять метрів спереду горів ліхтар. Ернандес підбіг до ліхтаря й замахав над головою револьвером, щоб його впізнали. Куля влучила в дуло, і маузер упав на землю. Ернандес кинувся до сусіднього під'їзду. Від ворога його затуляв ріг вулиці, від республіканців — товща стіни. З обох боків гарячково стріляли кулемети, майже навмання. Нарешті кулеметна черга влучила в ліхтар, і скло розлетілося з гучним дзенькотом. Кулеметники й далі стріляли наосліп, не розрізняючи вже нічого, крім голубих спалахів вогню в обох кінцях вулиці.

Ернандес ліг і під поземною мережею куль дотягся до револьвера, потім повернувся до під'їзду.

Це тривало хвилин десять. Нараз Ернандес здригнувся, відчувши, як хтось схопив його за руку.

— Ернандес, Ернандес?..

— Так...

Боєць (також у цивільному) тричі стрельнув із секундними паузами, і вони обидва кинулися вперед. Республіканський кулемет замовк.

Коли вони порівнялися з ним, підбіг ще один боєць.

— Марокканці!

— Бігом до цирку! — крикнув хлопець, який обслуговував кулемет і який, очевидно, був командир цієї жменьки людей.

Вони побігли провулками й з ними кулеметник з "гоч-кісом".

Ернандес не хотів загинути сам.

Кулеметник обернувся, встановив кулемет, дав чергу з п'ятдесяти куль і побіг далі. Стріляв він погано. Марокканці на мить зупинилися, потім знову побігли.

Одиничні постріли. Враз назустріч республіканцям вітер приніс звуки мідних труб і литавр: музика — циркова, ярмаркова чи військова? Де ще крутяться каруселі? — подумав Ернандес. Нарешті він упізнав фашистський гімн: на площі Сокодовер грав військовий оркестр Терсіо.

Кулеметник знову зупинився й відкрив вогонь. Десять секунд, п'ятнадцять. "Ушивайся, йолопе!" — крикнув хлопець, що обслуговував кулемет. Він щосили копнув кулеметника під зад. "Ушивайся, кажу тобі!" Копняки краще вплинули, ніж кулі й наступ марокканців. Кулеметник схопив кулемет і помчав.

Вони добігли до цирку.

Тут уже було з тридцять ополченці". Усередині цирк нагадував фортецю. Картонну, подумав Ернаидес. Він визирнув надвір: марокканці виставляли вартових біля брам.

— Що з нас залишиться, коли вдарять гармати! — сказав артилерист, теж у цивільному.

— Фашисти з населення вже понадягали білі пов'язки на рукави,— сказав один з бійців.

— Вони відправляють "Те Эеит" 1 у соборі. Священик уже там. Він увесь час ховався тут.

Наші "масові розстріли", подумав Ернандес. Він і далі визирав надвір. З лівого боку місто ще не було оточене.

— Марокканська кавалерія! — крикнув хтось.

— Ти з глузду з'їхав! Він сам був не кращий.

— Лишатися тут нерозумно,— сказав Ернандес— Вони прибуватимуть і прибуватимуть. Ви пропадете ні за цапову душу. З лівого боку поле ще вільне. Не потикайтесь у брами, їх стережуть. Я розчищу частину вулиці кулеметом. Стрибайте прямо з другого ярусу й постарайтеся не скрутити собі в'язів. Розправляйтеся з марокканцями, які вціліють і зупинятимуть вас їх буде небагато. Біжіть весь час ліворуч. Ви можете знадобитися для чогось кращого, ніж для розстрілу. Якщо до них підійде підкріплення, я затримаю його, поки ви не виберетеся звідси.

Він приготував кулемет до бою й дав дві довгі черги, ведучи ним зліва направо. Марокканці падали або втікали. Бійці зістрибнули з ярусу й легко відтіснили решту марокканців. З правого боку надбігали фашисти. Кулемет примусив їх сховатися в під'їздах. Останні республіканці зникали, накульгуючи й тягнучи на собі товаришів, які викрутили собі ноги. Ернандес ні про що не думав, притискав ручний кулемет до плеча й був щасливий.

У цирку не лишилося нікого. Ернандес нарешті зістрибнув, та саме цієї миті щось шмагонуло його по чолі, й він відчув, що кров заливає очі. Ще один удар у потилицю, цього разу замашний і широкий, либонь, удар прикладом. Він витяг руку вперед і впав навзнак.

Розділ дев'ятий

На подвір'ї толедської в'язниці хтось закричав. Таке траплялося дуже рідко. Революціонери мовчали тому, що во

1 Католицька молптва "Тебе, боже, славимо".

ни були революціонери; решта, хто вважав себе революціонером, тому, що довкола них були революціонери; вони зрозуміли перед смертю, що хочуть тільки жити, так само як вважали, що мовчання — єдина мудрість в'язнів: комахи, яким загрожує небезпека, намагаються злитися з гілками. А були й такі, кому навіть кричати не хотілося.

— Бевзі, кретини! — кричав хтось.— Я трамвайний кондуктор.

І заволав розпачливо:

— Кондуктор! Кондуктор! Йолопи!

Крізь грати своєї камери Ернандес не бачив його, але він вичікував; той нарешті з'явився в полі його зору. Він щосили молотив по люстриновому піджаку, який тримав у лівій руці, ніби вибивав з нього порох. У багатьох містах фашисти засуджували до страти робітників, у яких піджак протерся на плечі — слід паска від рушниці. Такий самий слід залишав на плечі пасок кондукторської сумки.

— Мені начхати на вашу політику, сучі сини! І знову:

— Та погляньте бодай на плече! Рушниця залишає синці, господи мій! А де в мене синець? Я ж вам кажу, що я — трамвайний кондуктор!

По нього прийшло двоє наглядачів. Мабуть, його поведуть до камери, а не випустять на волю, подумав Ернандес. Потрібен же порядок.

В'язні кружляли на подвір'ї, кожен наодинці зі своєю отруєною долею. З міста долинали крики рознощиків газет.

Приводили й нових заарештованих. Як і щодня. Як і щодня, Ернандес оглянув їх, і, як і щодня, вони відвернулися, щоб не зустрітися з ним поглядом. Ернандес почав розуміти, що засуджені до страти — як заразні хворі.

Скрегіт замка його камери, який відмикали, був тепер найважливішим скреготом у світі.

Ерпандес чекав страти. Йому все обридло. По саме горло. Люди, з якими він хотів би жити, годилися тільки для смерті, а жити з іншими людьми йому більше не хотілося. Тюремний режим сам собою не був жорстокий. Бюрократичний: тюремнпками були професіонали, привезені із Севільї. Ось тюремне життя — річ інша. Часом ВИВОДИЛИ два-три десятки в'язнів; потім лунав залп, а відтак, з деяким запізненням,— окремі постріли, якими добивали вцілілих. Іноді вночі чути було скрегіт замка, який відмикали, чоловічий голос, і майже завжди, за будь-яких обставин, те саме запитання: "В чому річ?" Потім дзвіночок священика. І більш нічого. Але нудьга примушувала думати, а засуджені до страти думають тільки про смерть.

Один л наглядачів повів Ерпатідеса до канцелярії особливої поліції і залишився з ним: офіцер кудись тшйтпом. І знову вікно, з якого видно те саме подвір'я, тих самих в'язнів, що ходять по колу.

Ті, кого ще не судили, гуляли на подвір'ї; смертники були в камерах. Ернандес спробував роздивитися грати по той бік подвір'я. Надто далеко. Він бачив тільки руки, що схопилися за грати: на них падало світло.

За гратамп не видно було нічого — пітьма. Та йому не так уже й хотілося бачити: він хотів перезириутися з життям, а не смертю.

Зайшов начальник канцелярії, офіцер років п'ятдесяти, з дуже довгою шиєю, маленькою головою й з вусиками, як у генерала Кейпо де Льяно, тримаючи в руках гаманець Ернандеса.

— Це ваш гаманець?

— Так.

Поліцейський вийняв з гаманця пачку грошей.

— Ваші гроші?

— Не знаю. У мене в гаманці справді були гроші...

— Скільки?

— Не знаю.

Поліцейський підвів очі до неба: його обурило таке недбальство червоних, але він змовчав.

— Песет сімсот-вісімсот,— сказав Ерпандес, знизуючи правим плечем.

— Вп впізнаєте цю банкноту?

Поліцейський спостерігав за Ернандесом, сподіваючись, мабуть, побачити якісь ознаки, що викривали б того. Ернандес, стомлений до цілковитої байдужості, подивився па банкноту й прикро всміхнувся.

Спеціальна поліція зацікавилася однією з банкнот, серед неясних рисочок, очевидно, позбавлених сенсу, була пакре-слена олівцем ламана лінія вгору й униз, схожа на літеру "А" без з'єднувальної риски.