Надія - Сторінка 36

Якщо бак потече, через п'ять хвилин вони згорять: громадянська війна.

Ніякого руху. Гусениця зупинилася.

Гонсалес обертається. Республіканська артилерія не стріляє. І чи взагалі існує республіканська артилерія? Він підводиться на коліна. В долині, зораній гусеницями, наче море кораблями,— його танк, два, три, чотири, п'ять танків, виведених з ладу, перекинутих, схожих на допотопні страховиська. (Побачивши перший перекинутий танк, Гонсалес подумав, що це нова модель). Два танки горять. Удалині в сяйві дня, що тепер щедро освітлювало все довкола, останні танки, ЕОВІЛЬНО зникаючи за пагорком, насуваються на республіканські позиції, останні перед Толедо. Танки пройшли.

— А що з каталонцем? — питає Гонсалес.

— Загинув,— відповідає Пепе.

Незважаючи на сліпучо-яскраве світло, мерців не видно в траві. Довкола обох динамітників свистять кулі. Пене передражнює цей свист і знову лягає за прикриття.

З-за верхівки пагорба з'являються білі плями марокканських тюрбанів.

Дим вибуху й далі огортав напівзруйнований Алькасар; з ранковою прохолодою змішувався вологий і важкий запах, у якому розчинявся трупний сморід. Пригладжений на поверхні вітром, дим укривав уцілілі стіни, як море вкриває скелясте дно. Сильний порив вітру скривив рівне плесо; з диму, мов ікла, визирнули брили каміння. Праворуч і внизу дим просувався не стрибками, а тік потоком, проникаючи в пробоїни й тріщини. "Алькасар протікає, як бочка",— подумав Мануель.

Заполоняючи кожен закапелок руїн, ніби він ішов у наступ, дим метр за метром захоплював республіканські позиції. Тепер обложники були далеко один від одного, міна підірвала передові позиції фашистів, але не зачеппла підземель.

На мить запала тиша, і Мануель почув позаду тупіт кроків по камінні. Це був Генріх. Відблиск світанку горів на його міцній і зморщеній, мов чоло, потилиці.

— Як там Мадрід? — спитав Мануель, стискаючи в руці стебло кропу.

— Не вдалося зв'язатись,— відповів генерал, не дивлячись на пього. Його очі прикипіли до верхівок скель, що поступово проступали з диму, мовби під час відпливу.

— Чому? — запитав Мануель.

— Не вдалося. Наші стояли ось там, навпроти, правда ж?

— їх евакуювали перед вибухом.

— І до підірваної частини нема іншого доступу, крім як з Алькасару?

Тримаючи бінокль перед своїм гладесеньким обличчям польської селянки, він дивився на розтрощений стрімчак, що визирав з диму. Він простяг бінокль Мануелеві.

— У нас на флангах є кулемети? — запитав він.

— Немає.

— Це їх і не зупппило б, але могло б затримати! Вздовж скелі ковзали якісь цятки, що прилипли до неї,

мов мухп. Щоразу, діставшись до верхівки, цятка звикала, але відтак з'являлася трохи нижче. Дим уже переповз за колишні передові пости, що їх залишили республіканські штурмові гвардійці перед вибухом; фашисти паступали позаду диму.

— У нас па флангах є кулемети?

Усі позиції, захоплені за останні десять днів, було втрачено.

— Треба приготувати місто до оборопи,— сказав Генріх.

Телефон у комендатурі не відповідав. Із Санта-Крус повідомили, що марокканці за десять кілометрів.

Вони пішли в крамничку до Ернапдеса.

На вулиці, де була штовханина, як на вокзалі в перші дні канікул, один ополченець простяг Мануелеві рушницю.

— Хочеш рушницю, командире?

— Вона скоро тобі знадобиться,— відповів по-німецькому Генріх.

— Я все одно її кину, тож краще ти її візьми...

Білі брови надавали здивованого виразу голубим очам Генріха. Погляд під непомітними бровами, що мовби застиг, став украй колючим. Але юрба вже відтерла його від бійця.

З будинків із зачиненими віконницями почали стріляти в бійців з рушниць, що їх ті покинули біля дверей.

Уперше Мануель відчув надворі те почуття, яким переймався в зачиненому приміщенні: він не міг ступити й кроку, не помацавши спочатку носком землю. Ця юрма не мала нічого спільного з колишньою толедською юрмою, ні з процесіями в старі часи, ні з народом у історичні дні Мадріда. Ополченці несли на витягнутих руках мексіканські сомбреро, сторчма, як циркові обручі. Двадцять тисяч чоловік, що з'юрмилися в шаленстві. Біля кожного будинку лежали кинуті рушниці.

Крамничка Ериандеса була навстіж відчинена. Чоловік у червоно-чорній шапочці запитував:

— Хто тут начальник?

— Я, капітан Ернандес.

— Тож якщо ти капітан, то розтлумач! Ми стояли в будинку двадцять п'ять на Торговельній вулиці. Нас обстріляли. Ми перебралися до будинку сорок п'ять, і нас знову обстріляли. Невже це ти повідомляєш на той бік, де ми стоїмо, щоб ті "капітани" могли краще нас уколошкати?

Ернандес з огидою дивився на чоловіка в червоно-чорніп шапочці.

— Що ще ви хочете сказати? — спитав він.

— З нас вистачить. Де наша авіація?

— Де ж їй бути? В повітрі.

Проти італійських і німецьких літаків у уряду лишилося з десяток справних машин сучасної конструкції.

— Якщо через півгодини наші літаки не будуть тут, то ми ушиваємося звідси! Ми не бажаємо бути гарматним м'ясом ні для буржуїв, ні для комуністів. Ми ушиваємось! Розумієш?

Він дивився на велику червону зірку Мануеля, який стояв позад капітана. Погляд Генріха знову застиг.

Ернандес схопив обома руками за барки чоловіка в червоно-чорній шапочці й сказав, не підвищуючи тону: "Ушивайтеся негайно!" — і випхав його надвір, не давши йому промовити й слова. Ернандес обернувся, віддав честь Генріхові й потиснув руку Мануелю.

— Цей чи бевзь, чи мерзотник, а радше те й те. їх переслідує думка про зраду. І небезпідставно... Доти, поки справи будуть іти так, як зараз, нічого не можна буде зробити...

— Завтра можна буде щось зробити,— сказав Генріх. Мануель переклав, нервово смикаючи рукою,— кріп загубився десь у натовпі. Ернандес знизав плечима.

— Як звелите...

— Якщо цей тип покине свій пост, його слід буде розстріляти.

— Кому?

— В разі потреби вам самому. На кого ще можна покластися?

— Ні на кого. Тут нічого не вийде... Що вдієш!.. Не вводьте до міста боєздатні війська, бо вони через годину розкладуться. Це кубло дезертирів. Будемо воювати за містом, якщо це можливо, і не цими військами. Що ви маєте в своєму розпорядженні?

— Не може бути, щоб усі ці тисячі людей і рушниць були непридатними,— сказав Генріх.— Треба використати позицію.

— Нема жодного солдата. Триста ополченців, які ладні піти на смерть. Може, ще кілька астурійців. Решта — дезертири, які намагаються виправдати своє боягузтво, критикуючи всіх і все на світі. Вони кидають свої рушниці, і фашисти вже стріляють з них по нас. Навіть жінки вже не бояться паплюжити нас із вікон.

— Протримайтесь до години п'ятої-шостої.

— Вісагрську браму можна укріпити, але вони цього не зроблять.

— Тоді ми повинні її укріпити,— сказав Генріх.— Ходімо туди.

Зробивши великий гак по провулках, вони вийшли до брами. Тут стояв цілий ярмарок рушниць.

З десяток ополченців сиділи на землі й грали в карти. Проходячи повз них, Генріх нахилився, згріб усі карти і, дивлячись на гравців, поклав колоду в кишеню. Він пішов далі, проминув браму й обстежив позицію зовні. Мануель підібрав майже пряму гілку, яка замінила ііому стебло крону: він хотів заспокоїтися, бо покинуті рушниці викликали в нього лють.

— Це цілковите безглуздя,— сказав Генріх.— Укріпившись на дахах і балконах, тут можна протриматися принаймні доти, поки вони підтягнуть артилерію.

Генріх і Мануель повернулися до міста. Генерал і далі дивився на дахи.

— От нещастя, що я не знаю іспанської мови!

— Розумію,— сказав Мануель.

Він почав з Ернандесом відбирати бійців, по одному розставляти їх, посилати по боєприпаси, роздавати придатні з покинутих рушниць уже розставленим стрільцям. Знайшлися три ручні кулемети. Через годину браму було укріплено.

— Може, я тобі видамся диваком,— сказав Генріх Ма-нуелеві,— але вважаю, що тепер їм слід було б заспівати "Інтернаціонал". Зараз вони всі поховалися й не бачать один одного. Треба, щоб вони відчували один одного.

— Товариші! — крикнув Мануель.

З усіх закапелків і з усіх вікон висунулися голови. Мануель заспівав "Інтернаціонал"; йому заважала гілка, яку він не хотів викинути й якою йому кортіло відбивати такт. Мануель мав гучний голос, а що обстріл Алькасару майже припинився, то його було добре чути. Але бійці не знали слів "Інтернаціоналу".

Це Генріха вразило. Мануель обмежився приспівом.

— Гаразд,— з прикрістю сказав Генріх.— О четвертій годині ми вже будемо в Мадріді. До цього часу вони протримаються.

Ернандес сумно всміхнувся.

Мануель призначив командирів, і всі троє пішли до брами дель Соль.

За три чверті години й цю браму було укріплено.

— Ходімо знову до Вісагрської брами,— сказав Генріх. З прочинених вікон дедалі частіше лунали постріли фашистів. На вулицях уже не штовхалися юрби: протягом

години з міста втекло понад десять тисяч чоловік. Місто порожніло, як тіло, що спливає кров'ю.

їхній автомобіль стояв замкнутий у гаражі.

— їдьте зараз же,— сказав Ернандес,— а то... Біля дверей на пих чекав офіцер з вусиками.

— Мені сказали, що ви їдете до Мадріда. Мені необхідно там бути. Чи не могли б ви взяти мене з собою?

Він показав командировочне посвідчення. Спочатку вони поїхали до Вісагрської брами. Автомобіль вів Мануель. Біля кожного під'їзду валялися рушниці. Коли автомобіль гальмував на повороті, прочинилися двері й з них потяглася до рушниці рука. Генріх стрельнув, рука зникла.

— Іспанський народ виявився не на висоті...— озвався офіцер.

Знову в погляді генерала з'явилася жорстка пильність, яку вже двічі помічав Мануель.

— У таких випадках,— сказав Генріх,— криза — завжди криза командування.

Мапуель згадав Хіменеса. І всіх тих старанних і заклопотаних бійців, яких можна було побачити на мадрідських вулицях,— вони вчилися йти в ногу, наче вчилися читати.

Під'їхавши до Вісагрської брами, Мануель гукнув на вартових. Ніякої відповіді. Він знову гукнув. Ні звуку. Він піднявся на останній поверх першого ж будпнку, звідки видно було всі дахи. За кожним рогом, там, де він поставив по бійцю, лежала кинута рушниця. Навіть три ручні кулемети. Вісагрську браму ще захищали рушниці без людей.

На Малазькому, Кордовському та Арагонському фронтах бракувало рушниць. Не вистачало рушниць і в Мадріді.

Неподалік на току молотили хліб...

Нарешті Мануель викинув свою гілку й на ослаблих ногах став спускатися вниз.