Надія - Сторінка 44

Треба було б звечора всім обговорювати, що ми робитимемо наступного дня.

— ...З пригорщі, розумієш, друже, їх викинуло мовби з пригорщі. А я...

— Маньєн хоробрий, це всі знають, та якщо він іде на самогубство, то це не означає, що...

Сором розкладає, подумав Аттіньї. В нього зв'язок між переконаннями й діями був органічний, і всі ці балачки здавалися йому сміховинними й водночас нагонили смуток. Слухаючи цих людей і думаючи про сотню інших таких самих жалюгідних найманців республіки, він ніяк не міг викинути з голови тисячі італійців та німців, марокканців з їхніми амулетами. Сорок тисяч марокканців з подобовою оплатою й військовим трибуналом за спиною. Наскільки можна довіряти людині? Але щоб довіряти людям до їхньої смерті, то чи треба було вибирати цих "фахівців", ідих мерців, які вже розкладалися? Десь у Альбасете або в Мадріді вже формуються перші Інтернаціональні бригади...

У глухому, безладному гаморі почувся голос Гарде.'

— Хвилинку! — сказав він, сидячи на столі й виставивши вперед нижню щелепу та підстрижений бобриком чуб.— Ви всі глумилися з пройдисвітів, які приходять сюди з люлькою в зубах, жодного разу не вилітають на фронт і потім повертаються до Парижа, де всіляко паплюжать роботу Маньєна, вже не кажучи про пашу, нічого не знаючи про труднощі. Ну, а тепер ви заодно з цими мерзотниками? Вважаєте, все погано? Скажіть мені, хлоп'ята, якби ви були у Франко, то не гадаєте, що давно заткнули б свої пельки — хоча б тому, що вас уже вколотпкали б?

— Ось чому я тут, а не у Франко,— сказав механік. Поль схопився, високий, кучерявий, багровий, несамовито

махаючи вказівним пальцем.

— Ні, пане лихвар! Не вийде! Ви хочете зробити з нас гендлярів. Бертране, хоч ти й непоганий товариш, але коли слухаєш, як ти міркуєш про роботу Маньєна, то просто злість бере...

— Що, вже й розмірковувати не можна? Не гідні того?

— Ти не розмірковуєш, а спливаєш слиною. А все тому, що ти сплохував. Затям, я про це тобі й слова не скажу: ніколи не кину камінь у товариша через нещасний випадок. Це може статися з кожним. Взагалі, всі знають, що ви зробили свою справу. Але тепер, кажу вам, ви хочете довести, що все йде прахом, бо ви незадоволені собою. Мене ви на це не підіб'єте. Ні, панове! Не підіб'єте! Ти нарікаєш? Ну, а хто замінить Маньєна? Назви когось іншого, назви бодай одного. Пршіуста, що то правда, про що кричав по радіо той мерзотник, ну?.. Припустімо, що... що Маньєн не повернеться. Тоді що? Звідси мораль: ви поводитесь, як ватага телепнів.

У тиші, яка запала, Леклерк підійшов до Скалі, схопився за бильце сусіднього стільця й люто подивився йому в очі.

— Я тобі сказав, що під час революції кожен робить свою справу. Але даруй мені, з погляду організації — нічого втішного! Нас викликають для бою й два дні тримають без діла. Сорок вісім годин ми не голилися! З нас досить! Ти мене зрозумів?

Скалі, приховуючи огиду за скельцями окулярів, промовчав.

— Без жартів? — озвався в глибині зали чийсь голос, який примусив усіх встати.

Відтоді, як Хайме востаппє вийшов з літака, він розмовляв з товаришами тільки наодинці, десь у кутку, за столиком; здавалося, він знову віднайшов свій голос, який колись гучно виспівував пісні, а тепер був трохи приглушений, ніби в ньому щось осліпло. Всі знати: щоразу, коли вони піднімалися в повітря, їм загрожувало таке саме поранення. Він був їхнім товаришем, але водночас і втіленням їхньої долі, що підстерігала їх. Між чорними окулярами виступав великий ніс, його рука вела зпизу по стільниці, аби приховати, що він іде навпомацки. Так Хайме йшов від одпісї порожньої тарілки до іншої, і "пелікани" розступалися перед ним, наче боялись доторкнутися до нього.

— А ті, хто в окопах,— мовив він, попизивтнп голос,— голяться?

— Ти,—процідив крізь зуби Леклерк,—ти відомий рицар Інтернаціоналу, але тільки не надокучай нам!

Скалі на п'ять-шість метрів лівіше біля стіни підтягував свої формені штани, які були задовгі на нього, й не спускав очей з Леклерка. Хайме й далі просувався, тримаючись за стіл.

— Мені остогидли балаганні кулемети,— знову озвався Леклерк.— Досить! Я не боягуз, я згоден бути бугаєм, але я не хочу бути голубом. Розумієш?

Скалі, відчуваючи своє безсилля, тільки стенув плечима. Леклерк, зціпивши зуби, сердито знизав плечима, перекрививши його.

— Я плюю на тебе. Чуєш? Плюю! Леклерк дивився йому прямо в обличчя.

— Я також,— безпорадно відповів Скалі. Ні сваритися, ні наказувати він не умів. Справжній інтелігент, він завжди прагнув не тільки розтлумачити, а й переконати; Скалі відчував фізичну відразу до кулачної розправи. А Леклерк, який інстинктивно відчував цю відразу, сприймав її за страх.

— Ні, я на тебе плюю, а не ти на мене. Ти мене розумієш?

Поль згадував день, коли всі вони разом чекали на літак із пораненими.

— Salud! — крикнув Маньєн, піднявши кулак, наче носовичок; вітер, що повіяв у відчинені двері, куйовдив його вуса.

Він пройшов повз неприязні, зраділі або вдавано байдужі обличчя й наблизився до Леклерка.

— Ти мав із собою термос?

— Неправда! Нічого не мав!

Леклерк кричав, страшенно обурившись; він радо чекав несправедливого звинувачення в пиятиці; бо йому хотілося, щоб звинувачення у втечі виглядало так само несправедливим.

— Нічого? Шкода,— сказав Маньєн.

Він віддавав перевагу п'яному льотчикові перед льотчи-ком-боягузом.

Леклерк, отетерівши, дивився на Маньєна, мовби шукаючи дорогу, з якої він збився.

— Екіпаж "Пелікана І" негайно повертається до Альбасете! — крикнув Маньєн.— Ваговоз перед дверима.

— Ваговоз? А чому ваговоз? А чому не ручний візок? Я вимагаю легкового автомобіля,— сказав Леклерк із спотвореним люттю обличчям.

— Не дають змоги навіть скласти речі!

Протестував бомбардир. Які речі? Всі знали, що екіпаж прилетів на літаку, навіть не захопивши із собою жодної зубної щітки. Маньєн знизав плечима.

Він дивився на Леклерка та його зніяковілих товаришів. Якби вони загинули сьогодні, думав він, ми бачили б тільки їхні кращі сторони. І навіть якщо вони загинуть завтра. Спогад про Марчеліно переважував присутність Леклерка, і Маньєн дивився на них, добровольців і найманців, таким поглядом, ніби все, що вони казали, що робили, що думали самі про себе, було тільки тимчасовим безглуздям, сном, від якого вони рано чи пізно очуняють у насунутих на чоло шоломах, підтягнуті в своїх льотних комбінезонах, щоб зустріти смерть наяву.

Леклерк підійшов до Маньєна, як він перед цим підійшов до Скалі. Обличчя його виражало страшенну ненависть, хоча воно майже не змінилося, лише наморщене чоло опустилося ще нижче.

— Я плюю на тебе, М,?ньєн.

Його волохаті мавпячі руки тремтіли. Брови й вуса Маньєна скуйовдилися, зіниці дивовижно застигли на місці.

— Завтра ти отримаєш розрахунок і поїдеш до Франції. І ноги твоєї більше не буде в Іспанії. От і все.

— Коли мені захочеться, тоді я повернусь. І без будь-якого контракту! Перев'язана ковбаса, коров'яча морда... Я був у легіоні, я тобі не якась мийка...

Біля Маньєна стояли тепер Скалі, Аттіньї і Гарде. Біля столу — Хайме в чорних окулярах.

— Я вимагаю автомобіля! — знову крикнув Леклерк; його руки тремтіли ще дужче.— Ти розумієш мене?

Маньєн швидко попрямував до дверей, байдужий, сутулуватий. З глибини зали долинав тільки брязкіт посуду. Всі проводжали Маньєна поглядом. Він відчинив двері, кинув фразу, мовби звертаючись до вітру, який не стихав па площі Алькали.

Зайшли шість озброєних штурмових гвардійців.

— Екіпаж! — крикнув Маньєн.

Вирішивши до кінця грати свою головну роль, Леклерк вийшов перший.

Усі мовчали, прислухаючись до скреготу важелів і стукоту мотора, який віддалявся, зливаючись із свистом вітру. Маньєн залишився стояти в дверях. Коли він обернувся, почулися викрики, дзенькіт склянок, тарілок, як у театрі, коли після завіси оживає зала. Маньєн підійшов до столу й мовби перетяв це пожвавлення ножем, яким постукав по скляпці, вимагаючи уваги.

— Товариші,— сказав він топом дружньої розмови,— ви щойно дивилися па ці двері. За п'ятнадцять кілометрів звідси — марокканці. За два кілометри під Мадріда. За два! Коли фашисти в Карабапчелі, той, хто поводиться так, як ті, що тількп-по вийшли звідси, поводиться, як контрреволюціонер. Усі вони будуть завтра у Франції. З сьогоднішнього дня ми всі вливаємося в іспанську авіацію. До понеділка всі по-винпі дістати для себе військову форму. Всі угоди скасовуються. Даррас призначається командиром механіків, Гарде — кулеметників, Аттіньї — політичним комісаром. Хто пе згоден, поїдуть з Іспанії завтра вранці. Питання з "Пеліканом" вичерпане, отже ми повинні тільки пам'ятати, що кожен з них зробив щось добре... Щодо решти... Випиймо за екіпаж "Пелікана".

Той, яким було запропоновано тост, перетворював йогэ на прощальне привітання й виключав будь-яку надію на скасування рішення.

— Збори вповноважених у моїй кімнаті,— сказав Маньєн, коли склянки опустились.

Маньєн пояснив, як він уявляє собі реорганізацію ескадрильї.

— Де ми візьмемо людей? — спитав Даррас.

— В Інтернаціональних бригадах: саме тому я їздив до Альбасете. Про все домовлено. В них є кілька чоловік, які служили в повітряному флоті, й чимало робітників авіаційних заводів. Із завтрашнього дня всіх, хто має якийсь стосунок до авіації, пришлють до нас. Ви перевірите всіх їх, кожного за його фахом. Таких людей там більше, ніж треба. Що ж до дисципліни, то серед тих, кого нам пришлють, не менше тридцяти відсотків комуністів. Вас тут двоє комуністів, вам і належить усе влаштувати.

Маньєн згадав Енріке.

— А як з винищувачами? — спитав Аттіньї.

— Гадаю, що будуть і винищувачі.

— Достатньо?

— Достатньо.

Він міг сподіватися тільки на радянські літаки. Гарде довелося переконувати:

— Коли кулеметники не справляються, я їм допомагаю. І все гаразд, вони мені довіряють. Але командувати — це мені не до снаги.

— Хто ж, на твою думку, повинен запроваджувати дисципліну, якщо не той, кому товариші довіряють? — запитав Даррас.

Гарде зрештою здався.

— Ви їхали через Мадрід? — поцікавився Аттіньї.

— Ні. Але я щойно розмовляв по телефону: бій іде біля міських брам.

Розділ п'ятий

Військове міністерство спорожніло — уряд переїхав з Мадріда до Валенсії. Тільки французький капітан, який прийшов запропонувати свої послуги, сидів у позолоченому кріслі; йому сказали, щоб він зачекав, і він чекав.