Надія - Сторінка 45

Була одинадцята година. Білі мармурові сходи, встелені килимами з великими візерунками, освітлювалися тільки свічками, розставленими на приступках, де вони трималися в стеарині, що спливав. Коли свічки загаснуть у калюжках стеарину, на монументальних сходах запанує пітьма.

Тоді світло горітиме лише в штабі командувача фронту, під самісіньким дахом, і в приміщенні військової розвідки.

Скалі сів, і Гарсіа розгорнув теку з паперами без надпису. Фашистів затримано біля Карабанчеля.

— Ви добре знаєте Мадрід, Скалі?

— Непогано.

— Ви знаєте площу Прогресу?

— Знаю.

— Мабуть, і вулицю Луна, площу Толедської брами, вулицю Фуепкарраль, площу Кальяо?

— Я жив на площі Кальяо.

— Вулицю Нунсіо, вулицю Бардадорес, вулицю Сеговія?

— Бардадорес не знаю.

— Гаразд. Я прошу вас подумати й відповісти мені: чи може льотчик, дуже досвідчений, вразити п'ять пунктів (він їх перерахував), що їх я назвав першими.

— Як ви розумієте — вразити? Бомбардувати сусідні будинки?

— Бомбардувати площу, не зачепивши жодного даху. І тільки проїжджі частини вулиць. Вулиць, де стоять черги. На площі Кальяо — трамвай.

— Трамвай, очевидно, випадковість.

— Припустімо. А решта?

— Скільки впало бомб?

— Дванадцять.

— Це випадок неймовірний. А куди впалп інші бомби?

— Інших не було. Дванадцять влучень: у жінок перед бакалійними крамницями, в дітей у сквері біля Толедської брами.

— Я постараюсь вам відповісти, але, відверто кажучи, мос перше враження, що це чиста фантазія. Навіть якщо літак летів дуже низько.

— Літак, безперечно, летів високо: його не було чути. Що безглуздішим ставало розпитування, то більше

Скалі занепокоювався, бо він зпав, що Гарсіа завжди розмірковує логічно.

— Якщо ви не жартуєте...

— Припустімо, що бомбардував винятково досвідчепий бомбардир, наприклад, один з найкращих бомбардирів серед кадрових офіцерів найкращої в світі армії.

— Хоч би хто він був. Про це й мови не може бути. Літак бачили?

— Тепер твердять, що бачили, але пе першого дня. І його не чули.

— Це не літак. Очевидно, у фашистів є ще далекобійніші гармати, ніж ми гадаємо; це знову якась "берта".

— А якщо це літак, то як ви поясните точність прицілу?

— Цього не може бути. Якщо хочете, дайте наказ, завтра ми піднімемося разом. Ми з вами пролетимо на будь-якій висоті над вулицею Луна. Ви побачите, що вся ця історія — нісенітниця, що кожен зможе побачити наш літак так само виразно, як автомобіль, що мчить назустріч. А при вітрі льотчик навіть не зможе пролетіти по прямій уздовж вулиці.

— Навіть якщо це буде Рамон Франко?

— Навіть якщо це буде сам Ліндберг!

— Гаразд. Тепер інше. Ось план Мадріда. Ви бачите точки влучень: червоні кружальця. Думаю ці рисочки вам не заважають... Чи ця карта наводить вас на якісь думки?

— Вона тільки підтверджує те, що я вам сказав. Вулиці розходяться в різних напрямках, отже бомбардир під час польоту в певні хвилини зустрічався б з боковим вітром. І влучити у вулицю з висоти з першого разу за таких умов — це...

Скалі торкнувся пальцем чола, що означало: божевілля.

Мій любий Скалі, думав Гарсіа, як же снаряди далекобійної гармати, падаючи під гострим кутом, можуть влучати у вулиці, які розходяться в різні напрямки, не зачіпаючи жодного муру?

— Останнє запитання,— сказав він.— Чи можливо, маючи на увазі того ж гаданого досвідченого льотчика, летіти якийсь час над Мадрідом нижче двадцяти метрів? До того ж за поганої погоди?

— Ні.

— Іспанські пілоти цілком згодні з вами...

Прізвище Рамона Франко навело на думку Скалі, що йшлося про бомбардування ЗО жовтня.

Гарсіа залишився сам. Він розпитував і артилерійських офіцерів: такий обстріл з гармат виключався через кут падіння снарядів. До того ж знайдені осколки свідчили, що це були не снаряди, а бомби. Гарсіа з прикрістю роздивлявся фотографії точок влучень і висновки військових відомств. Тротуари ледь зачеплені...

А висновок (Гарсіа просив фахівців відповісти на його запитання, не пояснюючи, в чому річ): "Ця бомба скинута з висоти, що не перевищувала двадцяти метрів".

Гарсіа, на жаль, цю загадку розгадав. Це був не літак і не гармата. П'ята колона вступила в гру. Дванадцять чоловік водночас... Йому довелося боротися, і не без успіху, з автомобілями-примарами, з фашистськими машинами, які вяочі, озброєні кулеметами, мчали по Мадріду; з тими, хто вдосвіта стріляв з-за віконниць у бійців народного ополчення; з усім ницим, що випливає на поверхню під час громадянської війни. Але все це було ще війною, поєдинком сліпого з невідомим. Цього разу кожен ворог, перш ніж ки-пути бомбу, підстерігав жінок біля бакалійних крамниць, сяъртх. дітей у сквері. Вбивство жінок не хвилювало його: може, то інші жінки кидали ці бомби; жалість до жінок — це чоловіче почуття. Але діти... Гарсіа, як і всі, бачив фотографії забитих дітей.

Один з його товаришів, який повернувся з Радянського Союзу, розповідав йому про шкідництво: "Ненависть до машин — нове почуття; коли вкладаються в працю всі пориви, всі надії цілої країни, це викликає у внутрішніх ворогів фізичну ненависть до цієї праці..." Тепер у Мадріді фашпетн ненавиділи народ, у існування якого рік тому вони, певне, не вірили, ненавиділи так дуже, що навіть у рухах дітей, які гралися в сквері, бачили тільки його.

Безперечно, зараз дванадцятеро вбивць чекали своєї перемоги; сьогодні пополудні в тюрмі ув'язнені фашисти співали свій гімн.

І Гарсіа мусив мовчати. Він знав, що не слід будити звіра в людині. Якщо катування так часто супроводжують війну, то це тому, що вони здаються єдиною відповіддю па зраду й жорстокість. Сказати правду — означало б наблизити цю героїчну юрбу, далекий гамір якої долинав до нього разом з поривами вітру, па один крок до звірства. Мадрід, сп'янілий від барикад, і далі віритиме в нальоти фашистської авіації. Помста за звірства робить маси такими ж божевільними, як і окремих людей.

Діятимуть, як завжди, тільки військова розвідка й Управління громадської безпеки... Гарсіа згадав Граи-Віа в колишні часи, ясного квітневого ранку, його вітрини, кав'ярні, жінок, яких не вбивали, цукрові пагінці, які, мов іній, танули в склянках водп поряд з чашками шоколаду, що пахнув корицею. А він сидів у цьому покинутому палаці наодинці із своїм світом, у якому не було чим дихати.

Невідомо, чим скінчиться війна, думав Гарсіа, але яким буде мир, коли ненависть така велика? І па що перетворить мене ця війна?

Він згадав, що люди ставили собі моральні проблеми, похитав головою, взяв свою люльку і, важко підвівшись, подався до Управління.

Розділ шостий

По величезних сходах самотньо підіймався сутулуватий силует: це Герніко йшов по допомогу для своїх санітарних загонів, які він намагався реорганізувати. Тих загонів, що їх Герніко сформував під час толедських боїв, було замало тепер, коли війна наблизилася до Мадріда. На першому поверсі міністерства, де вже було майже темно, стояла рицарська зброя; і католицький письменник, високий, із світлим чубом, як люди на портретах Веласкеса, здавалося, сам-один на цих широких білих приступках величезних сходів вийшов з давнього панцера й був приречений знову на світанку зайти в нього. Гарсіа не бачив його вже три тижні. Він казав про нього, що це єдиний з його друзів, у якого розум набрав форми любові до ближнього; і, незважаючи на все, що їх розділяло, мабуть, Герніко був єдиною людиною, яку Гарсіа по-справжньому любив.

Обидва вони пішли разом на Головну площу.

По стінах і опущених жалюзі, наче бурлаки, рухалися нахилені вперед, паралельні тіні; вгорі з передмістя накочувалися величезні руді клуби диму. Втеча, подумав Гарсіа.

Ні, ніхто з перехожих не тягнув своїх манаток. Усі йшли дуже швидко в один бік.

— Місто нервує,— сказав Гарсіа.

Сліпий дідусь грав на акордеоні "Інтернаціонал"; перед ним стояла його дерев'яна чашка. В будинках з погаслими вікнами, наче в засідці, сто тисяч фашистів чекали завтрашнього дня.

— Нічого не чути,— сказав Герніко.

Тільки кроки. Вулиця пульсувала, як вена. Марокканці стояли біля південної брами, але вітер віяв з міста. Жодного пострілу ні з рушниці, ні з гармати. Шерхіт квапливих кроків пробивався з-під тиші, наче гризуни шкреботіли під землею. І линули звуки акордеона.

Вони йшли в бік Пуерта дель Соль, туди, куди вітер гнав руді клуби диму, куди невидима ріка несла людей,— в бік площі, ніби там височіли барикади Карабанчеля.

— Якщо ми тут зупинимо...

Якась жінка взяла Герніко під руку й сказала по-французькому:

— Гадаєш, треба їхати звідси?

— Це німецька товаришка,— сказав Герніко Гарсіа, пе відповідаючи жінці.

— Він каже, що я повинна поїхати звідси,— знову заговорила вона.— Він каже, що не може по-справжньому воювати, поки я тут.

— Він безперечно має рацію,— сказав Гарсіа.

— Але я не зможу жити, знаючи, що він тут воює... Навіть якщо не знатиму, що тут коїться.

Звуки іншого акордеона під сурдинку акомпанували її словам, інший сліпий з чашкою підхопив "Інтернаціонал" у тому місці, де замовк перший.

Усі вони однакові, подумав Гарсіа. Якщо ця жінка поїде звідси, вона це витерпить, з тривогою, але витерпить; а якщо вона залишиться, він загине.

Гарсіа не бачив її обличчя: вона була набагато нижча за нього, тіні перехожих застували її.

— Чому тобі хочеться залишитись? — ласкаво запитав її Герніко.

— Я не боюся загинути... Лихо в тому, що мені треба добре харчуватися, а тут не буде такої змоги; я вагітна...

Гарсіа не почув відповіді Герніко. Жінка зникла в іншій хвилі тіней.

— Що тут удієш? — сказав Герніко.

їх випередили бійці народного ополчення в комбінезонах. Упоперек зораної вулиці тіні споруджували барикаду.

— О котрій годині ти їдеш? — спитав Гарсіа.

— Я не їду.

Герніко розстріляють у першу чергу, коли фашисти увійдуть до Мадріда. Хоча Гарсіа не дивився на свого друга, він бачив, як той крокує поряд з ним, із білявими вусами, розкуйовджений, розмахуючи довгими тонкими руками. Ця беззахисна постать зворушувала його, так само, як його зворушували діти, бо вона анітрохи не в'язалася з будь-яким поняттям про бій; Герніко не зуміє битися: він загине.

Ні той, ні той не вели мови про санітарні загони Мадріда; обидва вони були певні, що їх пе вдасться сформувати.

— Поки можна допомагати революції, троба їй допомагати.