Надія - Сторінка 49

Це товариш Мануеля, колишній художник журналу мод. Він керує мобілізацією цивільпого населення: напередодні комуністична партія зажадала загальної мобілізації членів профспілок.

— Треба налагодити добір рушниць,— сказав Енріке.— Тільки-но перші почнуть вибувати, їхні рушниці треба буде зносити в тил. Налагодьте це зараз же на зразок санітарної служби.

Художник вийшов.

— Ненже ніяк пе можна роздобути ще зброї в Мадріді? Тепер відповів хтось інший:

— За випятком Управління громадської безпеки, навіть варта, патрулі й конвоїри озброєні тільки револьверами. Цієї почі нікого не охороняють.

— Якщо ми втратимо Мадрід, ми можемо втратити й міністерства, й уповноважених, і самих міністрів, якщо вони залишаться тут.

— Як з укріпленнями? — спитав начальник штабу.

— Двадцять тисяч чоловік,— відповів Рамос,— працюють, но нокладаючи рук: мобілізовано всю профспілку будівельників. Скрізь кипить робота. За кожним окопом, за кожною барикадою наглядає хтось із П'ятого полку. Доведеться марокканцям добре попотіти: укріплення на кілометр у глибину. Позавтра весь Мадрід оточать барикади, не кажучи вже про все інше.

— Жіночі барикади поганенькі,— сказав один офіцер.— Надто малі.

— їх уже нема,— відповів Рамос.— Залишилися тільки ті, за якими наглядали бійці П'ятого полку, і ті, що їх вони вважають придатними. Але жіночі барикади не були надто малі, навпаки, вони були надто великі. Жінки перестаралися!

— Навряд чи дасть якусь користь те, що в кожному будинку жінки запасаються пальним,— мовив хтось.

— Зате це неабияк підносить їхній дух.

— Скажіть, чому все це не можна було зробити раніше?

— Від половини до дев'яти десятих наших розуміють, що вони захищають Мадрід тільки в самому Мадріді. Вранці один хлопець сказав менк на вулиці: "Хай тільки вони поткнуться до Мадріда, ми їм покажемо!" — "Скажи, ти знаєш, де Карабанчель, га?" — "Мадрід — це Мадрід, а Ка-рабанчель — це не Мадрід".

— Вони наступають на Карабанчель? — спитав Мануель.

— їх там затримує П'ятий полк. Вони наступають з півдня і на твоїй дільниці теж буде наступ.

Уночі Мануель поїде до Гвадаррами. Він підполковник. У нього чуб був коротко підстрижений, і зелені очі здавалися ще світлішими на засмаглому обличчі.

— Кажуть, приїхала бригада Дурруті?

— Залізниця перерізана. Ми послали до Таранкона ваговози. Вони зараз у дорозі.

— А чи позавтра доставлять куплені в СРСР літаки? Ніхто не відповів. Усі знали — складання завершувалося.

Та скільки воно ще триватиме?..

— Хто їх зустріне з півдня? — спитав Мануель.

— Це залежить від того, коли почнеться наступ. Зараз туди з Вальєкаса направляють Інтернаціональну бригаду.

Один за одним приходили офіцери.

На величезних сходах догоріли останні свічки, французький капітан пішов: лише кілька ліхтарів, що колись висіли на ґратчастій огорожі, освітлювали просторі зали тьмяним полум'ям похоронних вогнів. Порожній, як останні відчинені кав'ярні в Мадріді, покинутий, як усе місто, палац готував свою підземну оборону.

Розділ дев'ятий

Західний парк

Лунає пісня дрозда, уривається, мовби запитанням — інший відповідає. Знову заводить перший, ставить ще тривожніше запитанпя, другий завзято протестує й заливається в тумані розкотистим сміхом. "Ти маєш слушність,— озивається чийсь голос,—вони не пройдуть. Дзуськи!" Дрозди — це Сірі й Коган з першої Інтернаціональної бригади. Коган — болгарин, він не знає французької мови: вони пересвисту ються.

— Тихіше!

Відповідають півтора десятка снарядів.

Німці, поляки, фламандці, кілька французів прислухаються до пострілів, що наближаються. Нараз усі озираються: стріляють позад них.

— Розривні кулі! — кричить офіцер.— Нічого страшного.

Який виразний у тумані свист куль! Чути їхні траєкторії... Батальйон з самого початку називався батальйоном Едгара Андре. Цієї ночі німці дізналися, що Едгару Андрс, якого ув'язнив Гітлер, кат відрубав сокирою голову.

Майже всі німці, які довгими місяцями терпіли злигодні життя в еміграції, сумніваються в своїх силах. Вони чекають. Вони чекають уже три роки. Сьогодні нарешті німці покажуть, що вони не були розтратниками революції.

Поляки з напруженими обличчями чекають наказ}'.

Французи розмовляють.

Гарматні постріли наближаються. Багато хто з бійців крадькома торкаються плечем або погою свого сусіда, наче єдиний захист людини від смерті — присутність інших людей.

Сірі й Коган міцно притискаються один до одного. Воші надто молоді, тому не були учасниками світової війпп, але вони свого часу служили у війську; отже, двотижнева підготовка — і на фронт. У Сірі широке трикутне обличчя, сам він чорний, кремезний, з жестами комедійного артиста. Ко-гап — кучерявий, над чолом стирчить чуприна.

Вопи провели ніч під однією ковдрою: всі вони через листопадовий холод спали по двоє. Ніколи іі пі з ким, думає Коган, я так швидко не здружувався. Щоразу, коли неподалік надає снаряд, Сірі мовою дрозда схвалює, засуджує, протестує. Падає, не розірвавшись, снаряд сто п'ятдесят п'ятого калібру іі проникає крізь твапь до якогось центру землі: Сірі лопотить крильми іі гаряче протестує.

— Марокканці!

Ні, це крикнув надто нервовий боєць. Туман починає розсіватися, але поки що не видно нікого: вибухи снарядів, безлюдний ліс.

— Лягай!

І ось усіх їх огортає запах моху й зринають у них спогади про дитинство. Перші поранені в обличчя повертаються, затуляючись закривавленими пальцями. Бійці, незважаючи на свнст куль, підводяться й піднімають на знак вітання кулаки; поранені не бачать їх, крім одного, який відповідає на привітання закривавленим кулаком, відкривши при цьому саме обличчя війни. Скрізь довкола, наче люди, надають гілки. "Проклята земля! — каже Сірі.— Якби можна було закопатися в неї!"

— Вставай!

Вони, пригнувшись, ідуть лісом. Вони чують, як наближаються марокканці, але нічого не бачать, крім розкиданих дерев, схожих у туманах на земляні гейзери від снарядів. Ніхто вже не свистить дроздом: відтоді, як вони йдуть, відтоді, як ногп несуть їх у бій, вони думають тільки про ту мить, коли з'являться марокканці; і все ж навіть найпросто-душніші ще думають про те, що цього туманного ранку вони — історія. Фламандцеві, що йде праворуч від Сірі (ліворуч— Коган), у ногу влучає куля; він нахиляється, щоб доторкнутися до своєї литки,— і зараз же дві кулі в груди, й він падає. Марокканці стріляють тепер перехресним вогнем. Ніколи не повірив би, що на світі стільки куль, думає Сірі, і серед них стільки для мене! Однак він радий, що добре робить свою справу. Йому страшно, але страх не заважає ні ногам іти, ні рукам рухатися. Все гаразд. "Ми їм покажемо, що таке французи!" Адже зараз кожен боєць Інтернаціональної бригади хоче показати військове мистецтво свого народу. Офіцер викрикнув два склади й падає з кулею в роті. Сірі сповнюється люттю: вбивають його товаришів. У гуркоті снарядів Сірі відчуває раптом затихлих людей, і з багатьох вуст зривається тільки двоє слів:

— Мені каюк!

Інтернаціональна бригада просувається в тумані. Чи, нарешті, вони побачать марокканців? Так чи ні?

Генріх метушиться серед телефонних дзвінків у штовханині командного пункту. Заходить чоловік у цивільному, сивий чуб, підстрижений бобриком, вуса.

— Чого вам треба? — питає ад ютант генерала Альберт — угорський єврей, колишній студент, колишній водолаз, кремезний і кучерявий.

— Я командир французької армії. Я член Антифашистського міжнародного комітету з часу його заснування. Я цілий день просидів на стільці у військовому міністерстві, я можу принести більше користі. Врешті-решт мене послали сюди. У ваше розпорядження.

Він подає Альбертові свої документи: військовий квиток, карточку комітету.

— Все гаразд,— каже Альберт Генріхові.

— Польська рота щойно втратила вже другого свого капітана,— каже генерал.

— Розумію.

Французький капітан обертається до Альберта:

— Де я можу отримати військову форму?

— Не встигнете,— відповів Генріх.

— Гаразд. Де бійці?

— Вас проведуть.. Попереджаю, що позиція... відповідальна.

— Я був на війні, пане генерал.

— Гаразд. Чудово!

— Я щасливчик. Кулі мене не беруть.

— Чудово.

Між деревами Західного парку, такого непристосованого для бою, попереду полеглих бійців, яким уже до всього байдуже, Сірі нарешті бачить перші тюрбани, схожі на полохливих голубів.

— Багнети в землю!

Сірі ніколи не бачив марокканців, але кілька днів тому, виконуючи обов'язки зв'язкового, він опинився вночі на передових позиціях, за сто метрів від ворожих окопів. Листопадова піч була туманна й темна; він нічого не бачив, але виразно чув звуки тамтама, що то посилювалися, то затихали разом з пострілами; і він чекає їх зараз, як чекав бп саму Африку. Кажуть, марокканці завжди п'яні, коли йдуть у атаку. Довкола нього, стоячи й лежачи — живі й мертві,— ціляться н стріляють, ціляться й стріляють його товариші з Іврі, робітники Гренеля, Ла-Куриева, Бійянкура, польські емігранти, фламандці, німецькі біженці, учасники будапештської комуни, докери Антверпена — кров, делегована половиною пролетаріату Європи. Тюрбани за деревами наближаються, наче вони граються в "чотири кути".

Вони наближаються від самої Мелільї... ,

Видовжені смужки сталі — багпети або ножі протягуються в тумані, довгі й гострі.

В рукопашному бою марокканське військо одне з пай-кращих у світі.

— У багнети!

Це перший бій Інтернаціональної бригади.

Бійці висмикують багнети. Зроду Сірі не брав участі в бою. Він не думає ні про смерть, пі про перемогу. Він думає: "Не знають вони, з ким мають справу!" Діяти багнетом, як учпли в полку? Чи, не розмірковуючи, зразу ж устромити його?

Між двома пострілами гармати лунає за деревами далекий голос:

— За республіку, дру...

Кінця не чути. Всі втупилися очима в марокканців, що наступають; тепер інший голос, набагато ближче,— кожен приблизно знає, що він скаже, слова не мають значення, але голос тремтить від збудження, і ці зігнуті люди мимоволі випростовуються — викрикує в тумані, вперше по-фрапцузь-кому:

— За революцію і свободу, третя рота...

Генріх з поголеною потилицею й наморщеним чолом прикладає до кожного вуха трубку. Рота за ротою Інтернаціональної бригади йде в багнетну контратаку.

Альберт кладе трубку.

— Нічого не розумію, пане генерал. Капітан Мерсері каже: маємо чималу здобич, позиції в наших руках, захопили принаймні дві тонни мила!

Мерсері командує іспанською ротою на правому фланзі Інтернаціональної бригади.

— Яке мило! Він з глузду з'їхав! Альберт знову бере трубку.

— Що? Який завод? Який завод, дідько вас візьми! Він пояснює користь мила,— каже Альберт Генріху.

Генерал дивиться на карту.

— Який пагорб? Генріх бере іншу трубку.

— Так,— каже він.— Мерсері звернув не в той бік і захопив нашу миловарню.