Надія - Сторінка 50

Запропонуйте іспанському генералові негайно зняти цього бовдура.

Багнети, якими треба орудувати, набагато довші, ніж здавалося. Про останні п'ятнадцять хвилин Сірі не пам'ятає нічого, крім вирваних із землі кущів і розчахнутих дерев, хмарки снарядів над розривними кулями й марокканців, що насідають; їхні пащеки розкриті, а крику не чути.

На зміну роті Сірі, що відходить назад, щоб переформуватися, приходить німецька рота. Ліс всіяний марокканцями, наче клаптями паперу після святкового дня; коли батальйоп атакував, їх не було видно. Кажуть, що польська рота перейшла Мансанарес.

— А польський капітан? — питає Генріх.

— Побачивши, що робиться, він сказав: "Неможливо втримати позицію, залиште її. Кому вдасться дістатися до наших ліній, хай скажуть, що вони відступили за моїм наказом. Вилазьте через задні вікна, це вас урятує якщо не від снарядів, то, в усякому разі, від куль. Ідіть! І скажіть: "Я зробив усе, що можна було зробити". Він надяг куртку польського поручика, спустився па перший поверх і пустив собі кулю в голову. Він упав на порозі.

— Скільки врятувалося?

— Троє.

Сірі .загубив Когана. Ніхто з його сусідів не розуміє по-французькому (крім команд), і ніхто не вміє свистіти. Сірі знає, що позад їхнього батальйону лишилися тільки озброєні перукарі; їхній резерв називається "батальйоном Фігаро). Коли пекельний гуркіт ущухає, Сірі чує стрілянину колони Дурруті — вона наступає; "сталевого полку" — він наступає; соціалістів — вони наступають; що далі вони просуваються, то більше розширюється фронт. Позаду кривавої штовханини в парку розгортається лінія наступу на всю довжину міста. Іспанці, які відбили вранці три атаки, щойно одержали наказ перейти в контратаку. Будинки, захоплені марокканцями за допомогою гранат, знову відбито; динамітники зупинили танки, й марокканці, відкинуті багнетами Інтернаціональної бригади, наштовхуються на анархістів, які виставили на передових лініях республіканські гармати. Позад них мобілізовані члени профспілок чекають зброї перших полеглих у бою.

Фашисти наступають від самого Марокко, але вони відступають від Західного парку.

Відкинувши марокканців, пошарпані роти Інтернаціональної бригади відходять у тил, знову формуються й знову йдуть до бою. Марокканці втікають. Анархісти Дурруті, колони всіх каталонських партій, соціалісти, бійці "сталевого полку" наступають.

— Алло!

Трубку тримає Альберт.

— Ворог знову атакує, пане генерал.

— З танками? Альберт повторює:

— Ні, нових танків нема.

— Авіація? Альберт повторює:

— Як завжди.

Віп не кладе трубки. Роздивляється свою ногу, нога смикається, трубка тремтить.

— Пане генерал! Усе гаразд! Вони відкотилися до Ман-санареса! їх відкинуто за Мансанарес, пане генерал!

Рота за ротою бігом випереджає роту Сірі, стріляє. Сірі та його товариші утримують усіяну людьми із змарнілими обличчями ділянку. Нація за нацією — зігнувшись, з рушницями напоготові — ротами проходять у тумані, який здається зітканим з диму снарядів. Як па екрані, і все ж таки так це не схоже на кінофільм! Кожен з цих людей — свій. Вони повертаються, затуливши обличчя руками або схопившись за живіт, або не повертаються — і вони пішли па це. І він теж. І зараз іде на це. За ними Мадрід і понурий рокіт усіх його рушниць.

Ще одна хвиля наступу й вузенька річка...

— Мансанарес!

Радіючи, заливається дрізд. Десь у тумані Коган, спливаючи кров'ю на промоклому листі, з багнетною раною відповідає на свист за всіх поранених і за всіх загиблих.

КРОВ ЛІВИХ

II

Розділ перший

Глибока тиша стала ще глибша; Герніко здавалося, що цього разу небо переповнене. Це було не гудіння автомобіля, по якому впізнають літак; це була вібрація низького звуку широкої амплітуди, що стає дедалі глибшою й глибшою. Гудіння літаків, яке чули раніше, було уривчасте — воно то віддалялося, то наближалося; тепер моторів було так багато, що їхнє гудіння зливалося в одне механічне й невблаганне наближення.

В місті майже не було прожекторів. Як у такій пітьмі республіканські винищувачі — те, що залишилося від них,— зможуть знайти фашистські літаки? І ця вібрація звуків, глибоких і низьких, відлунювала в Геррпко, пробігала по його волоссю, ставала нестерпною, бо бомби не падали.

Мароніті пролунало глухе гуркотіння, наче десь далеко вибухнула міна; потім почулися один за одним три нових вибухи страшепної сили. Ще один, глухий, і знову тиша. Ще один: над головою Герніко водночас розчинилися вікна цілого поверху.

Він не засвітив свого кишенькового ліхтаря: ополченці подумали б, що то його світловий сигнал. Мотори й далі гуділи, але бомб більше не було чути. В цій чорній пітьмі місто не бачило фашистів, і навряд чи фашисти бачили місто.

Герніко спробував тікати. Але на вулицях лежали купи брущатки, а темрява стояла така густа, що триматися тротуару годі було. Проїхав автомобіль, фари його горіли синім світлом. Почулося п'ять нових вибухів, кілька рушничних пострілів, приглушений скрекіт кулемета. Чомусь здавалося, що снаряди злітають із землі, вибухаючи на висоті кількох десятків метрів. Ніде ні найменшого світла; вікна розчахувалися, наче їх штовхали зсередини. Від вибуху, що пролунав зовсім близько, звідкілясь згори посипалися на асфальт скалки шибок. По їхньому звуку Герніко зрозумів, що він нічого не бачить вище другого поверху. Наче відлуння брязкоту шибок, почувся сигнальний дзенькіт, наблизився, проминув його: перша з його санітарних карет. Він нарешті підходив до центрального санітарного пункту: темна вулиця стала людною.

Лікарі, доглядальниці, хірурги, помічники Герніко водночас із ним підходили до пункту. Нарешті він мав у своєму розпорядженні карети. Один з лікарів відповідав за санітарну справу, Герніко — за організацію допомоги.

— Працювати можна,— сказав лікар,— але якщо так триватиме й далі, буде погано: доводиться посилати карети цілими партіями. Вони бомбардують Сан-Херопімо, і Сан-Карлос, і так далі...

Будинок для перестарілих і лікарня. Герніко уявив собі, як по темних палатах шпиталю Сан-Карлос бігають поранені.

— Чи в санітарних каретах є електричні ліхтарики? — спокійно спитав він.

— Пожежа. Мабуть, фашисти кидають запалювальні бомби.

Лікар відчинив внутрішні віконниці.

— Дивіться.

За фасадами будинків у різних напрямах блимали червоні відблиски. Починає горіти Мадрід, подумав Герніко.

— Чи в санітарних каретах є електричні ліхтарики? — перепитав терпеливо він.

— Не думаю. Але, кажу вам, вони не потрібні.

Герніко працював зі спокоєм, який дивував хірургів* у ньому не було нічого ні комічного, ні трагічного. Вій наказав одпому із своїх помічників рознести по всіх карета? електричні ліхтарики: в такому мороку перша умова для подання допомоги — світло. Черговий вибух; шибки застогнали. Поки доглядальниці зачиняли віконниці, почулися сигнали двох санітарних карет, що зникли в темряві.

Ще один вибух. Здавалося, що бомби — безперечно, легкі бомби — падають не з літака, а що хтось несамовито кидав їх, наче ручні гранати. Герніко сидів біля телефону й приймав зведення.

— Вони оточують Палас,— сказав він.

— Тисяча поранених і так далі,— мовив лікар. Шпиталь Палас стояв поряд з радянським посольством.

— Вулиця Сан-Аугустіна,— сказав Герніко.— Вулиця Леона. Площа Кортесів.

— Тепер вони бомбардують не поранених, вони бомбар* дують живих,— сказав лікар.

Один з асистентів прочинив вікно, те саме, де лікар відчинив віконниці. Глушачи накази, дзеленчання телефонів, тупіт надто чітких кроків і безперервні сигнали санітарних карет, до кімнатп увірвалося розмірене гудіння фашистської ескадрильї.

Протяг зірвав зі столу кілька папірців: повернулась доглядальниця, що супроводжувала санітарну карету до притулку для перестарілих.

— Ой, що там коїться! Герніко, любий, треба принаймні ще дві карети для притулку.

— Двері, Мерседес! — крикнув лікар, ловлячи папери, що їх порозкидав протяг.

— Які негідники! — сказала доглядальниця, так ніби вона говорила про літаки, що гули.— Там просто жах: бідолашні старі тупцюють на сходах. Вони зовсім утратили голову!

— Скільки там поранених? — запитав Герніко.

— О, для поранених карет вистачило б, а ось для ева-" ку а ції...

— Санітарні карети тільки для поранених: їх тепер не бракуватиме... Старі зараз у льохах?

— Звісно ж!

— Льохи надійні?

— Справжні катакомби.

— Чудово!

Він наказав одному із своїх помічників зв'язатися з Ра* дою оборони.

— Розумієш, Герніко,— півголосом сказала Мерседес, раптом заспокоївшись,— дехто там схибнувся...

— Це запалювальні бомби? — спитав лікар.

— Люди, які нібито компетентні, кажуть, що вони начинені кальцієм. Чимось зеленим, дуже схожим на абсент. Просто жахливо: ніяк не погасиш. І старі стрибають через ці вогні, мов сліпі, витягши руки або на милицях.

— Де впала бомба?

— В коридорі, між палатами.

Мабуть, якесь із вікон було не зовсім щільно зачинене, і до кімнати проникало настирне гудіння літаків і уривчастий скрекіт республіканського кулемета. Але внизу, мовби зринаючи із землі й стін, то посилюючись, то затріхаючи, чувся гуркіт, змішаний з приглушеним барабанним боєм: нова атака Інтернаціональної бригади на марокканців уздовж річки Мансанарес.

— Де б'ються? — спитав Герніко.

— Скрізь, — сказала Мерседес.

— У Каса дель Кампо, в Університетському містечку,— озвався лікар.

Від бомби, що вибухнула зовсім близько, на столі підстрибнули ручки. Почувся далекий стукіт черепиці, що падала на дах, і тупіт ніг якихось утікачів. На мить запала тиша, потім дивпо скреготливий зойк прорізав ніч, відтак знову тиша...

— Запалювальна бомба впала па французьке посольство,— сказав Герніко, сидячи біля телефону.— Бомби невтручання. Мотоциклісти на своїх постах? Дві бомби впали біля площі Кортесів. Треба послати шістьох мотоциклістів зв'язку до Куатро Камінос.

Його помічник щось прошепотів йому на вухо.

— Пошліть ще одну санітарну карету в Сан-Карлос,— провадив він.— Там є поранені... І, прошу вас, скажіть Ра-мосові, щоб він усе це перевірив.

Із самого початку облоги міста комуністична партія доручила Рамосові організувати допомогу в найнебезпечніших лупктах. Якщо він багато зумів зробитп в санітарній службі, де не вистачало анестезуючих засобів і радіографічних платівок, то санітарним каретам він особливої корпсті принести не міг.