Надзвичайні пригоди надзвичайного космонавта - Сторінка 14

- Валерій Медвєдєв -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

За" стіною фізично відчутного нерозуміння, яка стала розділяти нас з батьком з деяких пір. Проте стіна стіною, дядьків Петрів знайомий знайомим дядька Петра, а про підказування думок, навіювання вчинків, викликаних цими думками, варто було б серйозно подумати, а надто про контрнавіювання. При зустрічі зі мною як з представником земної цивілізації інопланетяни теж можуть спробувати навіяти мені, підказати деякі позаземні думки і вчинки. Дещо в мене для цього приготовлено. Дещо, дещо!.. Я підійшов до книжкової полиці і взяв брошуру кандидата медичних наук "Навіювання в медицині". "Можливо, дядьків знайомий, який здатний, так гадає мій тато, навіяти мені корисні думки, має відношення до медицини,— подумав я.— Пусте, ми перевіримо, яке відношення мають до навіювання думок мої любі родичі". Потім я прочинив двері до вітальні.

— До речі, тату,— сказав я, просовуючи голову у двері,— а дядько Петро який закінчив вуз?..

— Інститут тонкої хімічної технології імені Ломоносова,— відповів тато.

— А дядько Михайло?

— Сільськогосподарську академію імені Тімірязєва.

— А дядько Семен?

— Повітряну академію імені Жуковського. А навіщо тобі це знати?

•— Довідаєтесь,— сказав я.

— Через двадцять п'ять років? — спитав батько.

яке

— Цього разу значно раніше,— сказав я...

"Інститут тонкої хімічної технології імені Ломоносова... сільськогосподарський вуз і повітряна академія..." — повторив я сам собі і подивився на балкон. Мені здалося, що там за склом балконних дверей промайнула чиясь тінь, дроте я не надав цьому ніякого значення.

Я потягнувся і сказав:

— Ну, деньок, не вистачав тільки знайти у кишені вірші. Зараз відгорну ковдру — на простирадлі лежить аркуш паперу з віршами, що їх написав і підкинув мені який-небудь привид. Я підняв ковдру і справді побачив на простирадлі папірець з написаними на ньому стовпчиком словами, як пишуть вірші:

— Гаразд, почитаемо,— сказав я спокійно і прочитав:

Узявся ти за діло, Узявся невміло І гадки не маєш чому? А тому, браток, тому,'

Що без посмішки

Ох, сумно...

Сяк-так діло йде тоді,

Як немає струму,

Як немає у тобі

її величності —

Людської електричності. Кажеш ліниво: "І чому все криво?" І гадки не маєш, чому? А тому, браток, тому,

Що без посмішки

Ох, сумно...

Сяк-так діло йде тоді,

Як немає у тобі

її величності —

Людської електричності.

Між іншим, мені оцей останній вірш про електрич-ність більш сподобався, ніж попередні, ніби хтось мої думки підслуховує... Ніби з мого мозку якимось побитом витікає інформація,

Днями я якраз думав про електричного ската на' уроці природознавства. Даю довідку з Великої Радянської Енциклопедії по пам'яті: скати (від скандінавського) — підрозділ риб розділу акулоподібних. Кожа гола або усіяна шпичками. Кістяк хрящовий. Голова й тулуб приплюснуті в напрямку спини й живота. Довжина тіла до трьох метрів, вага до ста кілограмів. Сімейство електричних скатів... От вам, будь ласка, його величність — скатська електричність. Він має електричні органи, які містяться з обох боків голови, напруга струму до трьохсот вольт, сила струму — сім-вісім ампер... Ну, скажіть мені, товариші нащадки, навіщо цьому скатові електрика, коли ним по праву царя природи повинна володіти людина, типу ПЗЕВЕРП-1. Отож я ходжу і міркую, як би це і де б це розмістити в тілі людини ці самі електричні органи? Гадаю, що найкраще — збоку під руками. (Дивись креслення ПЗЕВЕРПа в моєму бортжурналі!) Отже, я ходжу і ламаю голову, витрачаю, можна сказати, мою людську електрику, а мені:

...Узявся ти за діло Узявся невміло../

Що без посмішки

Ох, сумно...

Сяк-так діло йде тоді,

Як немає струму,

Як немає у тобі

її величності —

Людської електричності.

А як же тоді: "Ідеш на бій,

Лице відкрий!"?

А самі!.. Аноніми безглузді! Мобулидаї нещасні! Я не лаюсь, товариші нащадки, мобулидає — це значить скат, морський диявол. Значить, мобулидаї — це морські дияволи. Вигукнувши: "Мобулидаї!" — я вийшов на балкон.

Коли я вийшов на балкон, мені здалося, що мій сусіда Вертишийкін замаскувався за гратами свого балкона і дивиться на мене в бінокль — веде спостереження за моєю кімнатою"

— Боягузи! — вигукнув я ще голосніше.— Боягузи! Самі пишуть: ідеш на бій — лице відкрий — от мужності начало! А самі,— сказав я, повертаючись до кімнати,— стріляють із-за рогу поодинокими саморобними віршами! Ви стріляйте в мене повними зібраннями поетичних творів!

При слові "стріляйте!" двері прочинилися, і до кімнати зазирнув переляканий батько-і зник.

— Я не боюсь! Людоземт не боїться нічого і нікого на світі. Він боїться тільки одного: не-ро-зу-мін-ня!

Як людоземт, я гадаю, що коли* між людьми існує взаєморозуміння, то воно мусить бути повним. Коли ж розуміння немає, а є повне нерозуміння — тим краще! Зрештою, людоземт повинен уміти переборювати не лише фізичні перевантаження, але й моральні. Хай усе дається нелегко. Зате буде про що згадати на прес-конференції.

ЗАПИТАННЯ надкосмонавту Іванову СПЕЦІАЛЬНОГО КОРЕСПОНДЕНТА ГАЗЕТИ "ИЗВЕСТИЯ": Товаришу Іванов, кажуть, що в дитинстві ви тренувались у важких умовах і були оточені, ну, деяким нерозумінням дорослих, чи що... Це правда?

ВІДПОВІДЬ надкосмонавта Іванова (просто)'. Що було, те було, приховувати не буду! Є документи. Я маю на увазі шкільний щоденник з "резолюціями" класного керівника і батька! Є магнітофонні записи... (Сміх.) Є деякі документальні фільми... (Оплески.)

ПИТАННЯ СПЕЦІАЛЬНОГО КОРЕСПОНДЕНТА НЬЮ-ЙОРКСЬКОЇ ГАЗЕТИ "ТАЙМС" надкосмонавту Іванову: Містер Іванов, кажуть, ви стали єдиним і першим у світі людоземтом, пзеверпом і надксом тому, що ще в дитинстві провели курс спеціальних, вами розроблених тренувань? Чи не розповісте, в чому саме полягає секрет цих тренувань?

ВІДПОВІДЬ надкосмонавта, людоземта і пзеверпа Іванова: Настане час, усе розповімо! (Сміх. Аплодисменти.)

Були мені поставлені ще деякі запитання, але це вже, коли я спав.

Звичайно я засинаю одразу і сплю без усяких там сновидінь, проте цього разу чомусь спрацювала тільки перша половина звичайного. Тобто заснув я, як завжди, одразу ж, але скоро мені приснився рідкіс-

ний у моему житті сон. (Звідки я довідався, що "скоро", це я поясню пізніше.)

Сниться мені, що ніби я, як звичайно, іду в Ізмай-ловський парк тренуватися на каруселі, ніби на центрифузі. Іду нормально, наче й не уві сні. На всі боки поглядаю, чи ніхто не слідкує за мною. Рапіом назустріч Колесников. "Чого це ти в парк зачастив?" Я йому нічого не відповів і пішов своєю дорогою. Озирнувся. Дивлюсь, Колесников-Вертишийкін за мною голову повертає. На сто вісімдесят градусів (як у житті!). Я йому насварився пальцем. Тоді він повертає голову на всі триста шістдесят (це вже як уві сні, звичайно!) і зникає. Тоді я підходжу до каси по квиток. А замість касира сидить з нашого класу... ну, та, котра в космос, можливо, стюардесою полетить. Але я на неї все одно, мов тигр, дивлюся — —крізь неї і простягаю мовчки гроші у віконце. А вона мені раптом каже: "Вам, Іванов, сьогодні без грошей!" Я відповідаю: "Тим краще". Підходжу до хвіртки. Дивлюсь, замість контролера Маслов з фізиками і ліриками стоїть. А замість дитячої каруселі за парканом справжня центрифуга — довгий горизонтальний важіль, на одному його кінці противага, на другому кабіна космонавта, тільки якоїсь дивної форми. Я, звісно, трохи здивувався, але так непомітно. Підходжу до центрифуги (як кішка до акваріума). Роздивляюсь. Дивна кабіна. Закордонна, чи що? Спереду чотири ребра і якийсь великий виступ. "Ну, Іванов,— запитує мене Маслов,— як гадаєш, якої форми центрифуга?" Та мене на дитяче запитання не спіймаєш. Я в центрифугах розбираюсь, як дорослий, і не лише у сні, як Маслов. "Ця центрифуга,— кажу я,— скоріш за все американської фірми "Локхід"!" Лірики і фізики як зарегочуть. А-Маслов раптом говорить голосно, ніби у гігантський мегафон, наче на весь світ хоче мене ославити: "І фірми не "Локхід", а фірми "Фігамін", а тому вона й називається не центрифуга, а центри-фі-га!" Я дивлюся на кабіну і бачу: чотири ребра — це чотири зігнуті пальці,— а великий виступ — дуля. Виходить, Маслов правильно мене інформував. І все це дійсно не центрифуга, а найганеб-ніша центри-ду-ля! А кругом всі сміються, заливаються. Кепкують: "Сідай, Іванов. Все одно безкоштов-

но

но!", "Вона у нас у п'ять разів збільшує перевантаження!.."

Так. Значить, від цих фізиків і ліриків уже й уві сні спокою нема?..

З цими думками я накинувся на всіх одразу і по-'чав викидати хлопців по одному за паркан центр-ри-ду-лі. Думав я в цей час про одне: аби тільки не приснилася мені в цей час наша Зінаїда Юхиміина. Ще присниться і перешкодить мені розправитися з цими люнеземтами. Хоч і у сні, а все-таки перешкодить. Однак вона мені, на щастя, не приснилась. Тільки Мас-лов, коли я його схопив за барки, сказав чомусь батьковим голосом: "Все той же сон!.." Я розмахнувся що було сили, щоб дати добрячого стусана Маслову, але в цей час мене хтось схопив за руку. Причому цей хтось був не уві сні, бо коли я озирнувся уві сні, я відчував, що мене хтось тримав, але не бачив хто. Тоді я одразу ж навмисне прокинувся, щоб розправитися з тим, хто мене тримає. Я розплющив очі і... побачив батька. Це він тримав мою руку не уві сні, щоб я не розправився з Масловим уві сні.

— Один і той же сон,— м'яко сказав тато голосом мами, опускаючи мою руку.— Можеш полюбуватися,— сказав він мамі,— він уже не тільки наяву, він уже й уві сні воює!,.

— Людоземт Юрій Іванов контролює всі свої вчинки лише наяву, але тепер я мушу навчитися тримати себе в руках і уві сні,— сказав я на своє виправдання.

— Уві сні? — вигукнув тато.— Та ти наяву...

Тут мені в голову спала до кумедного проста і, я б сказав, велика ідея: "А що коли навчитися не спати під час сну і спати під час роботи?" Мені аж дух перехопило від перспективи, яку відкривала ця ідея. Тільки б навчитися! Можна було б лише одним цим додати до свого життя сімдесят п'ять років! Адже в середньому сімдесят п'ять років ми проводимо наяву і сімдесят п'ять років у сні! 75 + 75 = 150 років. Я намагався пригадати, чи існує в природі істота, яка працює у сні і спить під час роботи? В моїх енциклопедичних знаннях явно була біла пляма. Існує, звичайно, анабіоз.