Найперша жертва - Сторінка 14

Було приємно, що хлопцеві з її рідного місця пощастило. І гроші не завадять теж. Гарольд силоміць примусив її витягти з пачки двісті доларів і узяти їх собі.

– Поклади в банк на проценти, – порадив він їй. – Не турбуйся, це не останні мої гроші, зароблені таким шляхом. Після першого Вбивства я одержу наступну винагороду.

– Заробляти таким чином – ризикована справа, – зауважила Нора.

– Навпаки, легка. Єдине, все може раптово увірватися, якщо справи підуть погано. І однаково, це набагато краще, ніж нидіти вдома. Слухай, Норо, я добряче попрацював, а тепер хочу це відсвяткувати. То як, ідемо ми на Ювілейний бал?

– Хвилинку, я лише перевдягнуся.

Тривало перевдягання, звичайно, набагато довше, але коли Нора вийшла зі спальні, її було не впізнати у білій вечірній сукні з синтетичним хутром на плечах і з чудернацькою зачіскою.

– Як я виглядаю?

– Просто чарівно, леді, – відповів Гарольд. – До речі, що то за Мисливський бал?

– Це чи не найвизначніша подія року на Есмеральді. Після Ювілейного балу починаються свята Сатурналії.

– Що ж, завжди цікаво сходити на вечірку.

– Тим більше на цю. Подаються чудові страви, будь-які напої, всі наркотики, які тільки відомі людині.

– Я до них не дуже-то звик. Лише іноді покурюю травичку.

– Тебе ніхто й не примушує. Я лише розповідаю, що там буде.

– Вибір досить багатий. Може, мені потрібен новий одяг?

Хоча його вовняний костюм і було почищено й випрасувано, вигляд він мав однаково жалюгідний.

– В мене тут лишилися Джонсонові речі, – згадала Нора. – Він був трохи нижчий за тебе, але широкий в плечах. Сорочки й жакети мають підійти. І, може, мені вдасться відкотити холоші штанів.

– Чорт, хіба я не можу піти й купити собі новий костюм?

– Побережи гроші, Гарольде Ердман, – з насмішкуватою гримасою сказала Нора. – Тобі ще потрібна буде нова зброя й Наводчик.

– Я тут стільки чудернацьких пістолів бачив, та все одно мій старий "сміт і вессон" – найкращий для мене. А щодо Наводчика, познайомився я тут з одним на ім'я Альбані, який назвався дуже добрим Наводчиком. Здається, він зараз без роботи. Отож, може, візьме недорого.

Ювілейний бал мав відбутися в палаці Мера, що примикав до Мисливської Академії. Службовці в уніформах вказували прибуваючим гостям місце на автостоянці і відчиняли дверцята таксі. В палаці було безліч вікон, і всі вони були яскраво освітлені. Гарольд почувався трохи не а своїй тарілці, одягши білий Джонсонів смокінг, але його масивна фігура все одно справляла враження, коли вони вийшли з таксі і зайшли до палацу.

Нора багатьох тут знала, і невдовзі вже щось жваво обговорювала з кількома друзями. Гарольд тинявся залою один, проклинаючи незручний смокінг, але однаково у доброму гуморі. До нього наблизився офіціант із напоями на таці і запропонував випити. Гарольд узяв склянку. Рідина була зеленого кольору, але на смак відрізнялась від м'ятного коктейлю, Набагато пізніше він довідався, що то був "Зелений Диявол" – суміш кокосового і ананасового соків із новим іспанським амфетаміном, що мав присмак кориці. На Герольда одразу ж почали впливати речовини для піднесення настрою, і якщо спочатку він почувався просто добре, то тепер перебував у найкращому гуморі.

Куди б він не йшов, скрізь юрмилися чудово вдягнені люди, грали оркестри, працювали буфети, нескінченним потоком снувалися офіціанти з повними найдивовижніших напоїв тацями. Узявши іще один "Зелений Диявол", Гарольд захоплено розглядав, як відбивається від напудрених жіночих плечей світло люстр. Він дослухався до дзюрчання чужих розмов, але майже нічого не міг второпати. Йому здалося, що тутешні люди мають якусь дивну манеру говорити. А тоді він раптом усвідомив, що вже розмовляє сам із якоюсь дуже гарною дівчиною з шоломом чорного блискучого волосся на голові. На ній була червона сукня, яка щільно облягала фігуру, лишаючи відкритими її чудові плечі й більшу частину повних грудей. Її звали Джекінс.

– Полювання – рятувальний клапан усього світу, – казала вона. – Нереалізовані імпульси однаково вийдуть на поверхню, але вже в гіршому варіанті. Цього нескладного психологічного закону досить, аби виправдати існування Мисливського Світу.

– Саме про це я й думав, – докинув Гарольд.

– Не прикидайся дурником, – весело сказала дівчина. – Добре відомо, що ота група емоцій, які ми визначаємо словами Полювання, вбивство, захист і таке інше, вимагає постійної стимуляції, необхідної для здорового особистого й суспільного життя. Це знає кожен.

– О, так-так, – погодився Гарольд.

– Очевидно, – вела далі вона, – що емоції сучасної людини атрофувалися. Протягом століть Полювання заступало людям боротьбу між ними самими. І ось населення стало зростати, збільшилися розміри урбаністичних центрів і кількість їхніх жителів. Всіх тварин винищили. А тоді припинилися війни й людина втратила можливість будь-якого насильства. Цю порожнечу й заповнив собою Мисливський Світ.

– Неймовірно! – вигукнув Гарольд. – Де ти цього набралася?

– В Беннінгтоні.

– Там, мабуть, і справді гарно вчать.

Вечір був у самому розпалі. В повітрі висів блакитно-жовтий дим різноманітних наркотичних речовин. З велетенських гучномовцю лунала оглушлива музика, від якої у Гарольда вібрували навіть кістки. Жителі Есмеральди оцінювали прийоми по тому, який на них здіймався галас і наскільки вдало присутні корчили з себе блазнів.

Гарольд ніколи б не став тут переможцем. Він зроду не напивався, а наркотики йому взагалі не подобались. Він не втрачав влади над собою, хоча перед очима в нього вже пливло. Йому доводилося низько схилятися до Джекінс, аби почути, що вона каже. Його вухо майже торкалося її гарно окреслених уст.

Він відчував дотики її невеликих високих грудей, коли її ненавмисне штовхав хтось із натовпу.

Раптом хтось потягнув її за руку від Гарольда, і він побачив перед собою чоловіка років тридцяти. То був худорлявий блондин з сірими очима й дещо зверхнім виразом гарного нервового обличчя.

– Джекінс, – промовив він, – якщо ти вже скінчила облизувати вухо цього чоловіка, або що ти вже там з ним робиш, Том і Менді замовили для нас столик на другому поверсі.

– Я саме розповідала йому про деякі теорії Полювання, – повідомила Джекінс. – Гарольде, це мій друг Лувейн.

– Радий познайомитись, – простяг руку Гарольд.

Лувейн подивився на неї, наче то була мокра жаба. Зміряв Гарольда поглядом з голови до ніг:

– Якщо ви вже скінчили тертися об Джекінс, ми підемо, дозволяючи вам знову потонути у вашій анонімності, на яку ви, безперечно, заслуговуєте.

Гарольд дивився на нього не в змозі вирішити, сподобалося це йому, чи, навпаки, розсердило. І вибрав щось середнє.

– Ти маленький чорноротий покидьок, чи не так? – запитав він. – Саме так я б подумав, якби не знав про загальновизнану чемність жителів Есмеральди. Отож вважатиму, що ти пожартував. Якби хтось сказав мені таке серйозно, я просто вимушений був би бити його доти, доки він не змінить тон.

Кажучи так, Гарольд приязно посміхався, але зіпсував усе враження, утративши рівновагу й упавши на офіціанта, який розплескав усі свої напої. Лувейн вхопив Гарольда за руку й допоміг звестися на ноги.

– Було дуже приємно з вами познайомитись, – сказав він. – Усе жартома, га? Дивіться, більше не падайте. Ходімо, Джекінс.

Дівчина послала Гарольду повітряний поцілунок і пішла з Лувейном. Гарольд почухав потилицю й подався шукати Нору.

25

Наступного дня Лувейн з самого ранку поїхав шукати дядька Езру. Він узяв свою міську машину – "б'юїк" з куленепробивним склом, спеціальними непробивними шинами, м'якою еластичною оббивкою салону на випадок аварії та обладнанням для подачі кисню на випадок газової атаки. Машини на Есмеральді робили дуже функціональні. "Б'юїк" до того всього мав ще й надпотужний двигун. Бо лише дуже сильний мотор міг зрушити з місця машину з бронею завтовшки у дюйм.

Звісно, мати таку машину – страшенна морока, одного бензину скільки зжирає, але в такому місці, як Мисливський Світ, без неї не обійтися. Завжди знайдеться якийсь дурисвіт, що не втримається й кине під колеса ручну гранату.

Була й ще одна причина мати броньований автомобіль: в Есмеральді люди здебільшого їздили на великій швидкості, не маючи достатніх навичок і нехтуючи дорожніми правилами. Звідси й безліч аварій, страхування ж було повністю відсутнє, бо навіть страхова фірма "Ллойд" у Лондоні відмовилася страхувати Мисливський Світ з усіма його закладами.

І нарешті була ще кошмарна перспектива зіткнення з водієм, оштрафованим "Відчайдушною їздою".

Лувейн опинився у безконечній пробці, які завжди виникали поблизу Міністерства Полювання. Його гостроносий обтічний "б'юїк" дозволяв йому пропхнутися між повільнішими й не такими маневреними машинами. Це супроводжувалося скреготом металу, що діяв на нерви, але в його звуконепроникній кабіні майже нічого не було чути.

Зупинивши машину в безпечному місці біля пожежного гідранта, він вибіг широкими мармуровими сходами до Міністерства Полювання, сполохуючи голубів і з похвату не помічаючи, як розчавлює ногою бутерброд з маслом та варенням, якого кинула їм маленька дівчинка.

Службовець повідомив його, що дядька Езри нема. Швидше всього, він у Колізеї, наглядає за підготовкою до святкових бойових сутичок.

Лувейн знов сів у машину й поспішив до Колізею. Дорогою, швидше випадково, аніж навмисне, він збив каліку в інвалідній мотоколясці, коли в того вчасно не спрацював двигун. Це дало Лувейну сто додаткових очок для того, аби стати кращим водієм року, і хоч він страшенно поспішав до дядька Езри, все ж таки зупинився й почекав появи Дорожнього Посередника, який засвідчив Убивство.

А тоді поїхав далі. Випадок, сам по собі незначний, підніс йому настрій. Може, тепер доля знову повернеться до нього лицем. Вдалося б лишень переконати дядька Езру зробити йому одну невеличку послугу.

26

Лувейн зупинив машину біля східних воріт Колізею й поквапився всередину. Велетенський амфітеатр майже нагадував справжній Колізей у Римі, Він пройшов під зовнішньою чотириповерховою стіною з аркадою корінфських колон, а тоді під другою і вийшов на саму арену.

Круто піднімалися вгору глядацькі ряди. Робочі працьовито прилаштовували над ними навіси, що захищатимуть присутніх від палючого есмеральдського сонця.