Найперша жертва - Сторінка 4

Чоловік, який назвався професором, був мандрівний вчений, що читав лекції з багатьох питань в усіх містах, через які проходив. Виявилося, що їм із Гарольдом по дорозі.

– Про що ж ваші лекції? – запитав Гарольд.

– Про все. Одна з моїх найулюбленіших – тема номер 32 "Чому людство не здатне розвиватися стабільно".

– Якось смішно звучить, – зауважив Гарольд.

– Ви ж розумна молода людина, – сказав Професор. – Саме в цій лекції я доводжу, що розвиватися стабільно ми зможемо лише покінчивши з невірою у власні сили. Коли люди повірять у себе, вони збагнуть, що все їхнє попереднє існування, яке воно було досі, нікчемне. Нікчемність – ворог роду людського, гірший навіть від диявола. Можна, звичайно, сперечатися, що великі цивілізації доколумбової Америки зникли через те, що усвідомили, які вони нікчемні порівняно з іспанськими завойовниками. Однак індіанці бачили в іспанцях щось таке, чого своїм розумом осягти не могли, та навіть і не намагалися. Отож їх іспанці і знищили. Звідси нікчемність і загибель цивілізацій. Вони вважали іспанців богами, бо індіанські племена дуже відстали в своєму розвитку. Вони вірили, що їх перемогли не люди, а боги.

Гарольд кивнув:

– Нічого не вдієш, коли тебе винищують боги.

– Вони зазнали поразки від Weltanschaung[6] нової технології. Нова технологія змінює довколишній світ, даючи можливість одержувати все нові й нові перемоги над природою, – вів далі Професор.

– Чи нема у вас, часом, чогось поїсти, Професоре?

– Я якраз збирався запитати у вас про те саме.

– Тоді можна йти далі.

– Безсумнівно. А дорогою я можу процитувати вам дещо з лекції номер 16 "Про втрату автономії".

– То починайте, – запропонував Гарольд, – Мені подобається вас слухати, Професоре.

– Люди намагаються забутися за допомогою любові, війни, полювання, будь-яких інших веселих або жорстоких розваг, аби лише не думати про те, що вони не можуть існувати автономно, що вони не боги, а всього тільки ланка у величезному ланцюгу, що складається з людей, амеб газопроводів і всього іншого. Існує безліч доказів того, що своїм занепадом самозакохані індивідуалістичні західні раси зобов'язані виключно недолікам власної філософії. Вони надто покладалися на інтелект. Він був підданий випробуванням і зрадив людям. Інтелект має стати кінцевою точкою еволюційного розвитку.

– А далі що буде? – запитав Гарольд.

– Ніхто не знає, що насправді відбувається. Чи, швидше, ми знаємо, що відбувається у кожній місцевості окремо, однак на розуміємо значення тих процесів, якщо вони взагалі мають якесь значення. Розвіявся міф про довершеність людини. Тривалість нашого життя ніколи не стане такою, як сто років тому. Надто багато стронцію в наших кістках. Надто багато цезію в печінках. Наші внутрішні годинники заведені на короткий строк. Наша винахідливість не здатна тут чимось зарадити. Нашу гордість уражають здогади про непоправну шкоду, якої завдано людській расі. Ми мов пацієнт, який, помираючи на операційному столі, все ще намагається планувати щось на майбутнє.

– Думка глибока, – сказав Гарольд, – але що то значить?

– Не треба сприймати це надто серйозно. Мої слухачі полюбляють звинувачувальні промови у високому стилі.

– А мені таки подобаються ваші лекції. Деякі з ваших слів нагадують мені про дивні картини, що іноді виникають в моїй уяві. Ніколи б не подумав, що людина здатна замислюватись над такими речами. Я маю на увазі, що для мене, наприклад, вони не існують.

– А що ж тоді існує? – поцікавився Професор.

Гарольд поміркував.

– Ну, треба хоч приблизно уявляти собі, що ти маєш робити, а тоді вже мізкувати, як досягти цілі.

Професор кивнув:

– Так, але хіба немає у вас якогось внутрішнього голосу, що за всім спостерігає, все коментує і врешті-решт ставить під сумнів доцільність твоїх дій?

– Ні, не думаю.

– Можливо, ви – соціопат, людина, нездатна відчувати, – констатував Професор.

– Ви знов-таки помиляєтеся, – незворушно відказав Гарольд.

– Тоді, може, ви Нова Людина, – промовив Професор так, що неможливо було второпати, жартує він чи говорить серйозно.

– Мабуть. А зараз давайте-но пошукаємо чогось їстівного.

– Психічне роздвоєння особистості, – виголосив Професор. – Дякувати Богові, ви за природою неагресивні.

Вони йшли руїнами нафтоочисного заводу, який простягався на кілька миль. Він уже багато років не працював. Труби геть поіржавіли. Асфальт на величезних майданчиках, що колись мали використовуватись як автостоянки, весь порепався. Завод скидався на кладовище гігантської машинерії. Гарольду важко було уявити, для чого її могли застосовувати і чому її було так багато.

Проминувши завод, вони досягли місцевості, на якій переплетені автостради утворювали розв'язку у формі листка конюшини, тепер вони позаростали травою і навіть невеликими деревцями. Обабіч закрученого 95-го шосе повитикалися невеличкі яскраві квіточки. Поросла квітами автострада своїми правильними кільцями нагадувала садок, спланований якимсь велетом.

Потім вони досягли низьких зелених пагорбів. Перетнувши їх, спустилися до полів, між яких вилася стежка, що вела до кількох невисоких будівель.

– То Мейплвуд, – промовив Професор.

У центрі містечка розташувалася найбільша будівля, низька і довга, яка могла одночасно вмістити сотні, а, може, й тисячі людей. Такої Гарольд зроду не зустрічав.

– Це торговельний центр, – пояснив Професор. – Найголовніша святиня американського життя. Для американця він був тим самим, чим був для римлянина атріум, або ринкова площа для ісландця; люди збиралися тут, аби виконати ритуал купівлі їжі та спробувати призначити романтичні любовні побачення особам протилежної, та й не тільки, статі.

– Професоре, – мовив Гарольд, – у вас і справді дуже дивні погляди на більшість речей. Ходімо краще до міста і побалакаємо " його мешканцями, може, в них якоюсь їжею розживемося.

8

З міста долинав барабанний бій. сповіщаючи про появу чужинців. Більшість маленьких, відрізаних від усього світу американських містечок користувалися барабанами, бо їх колись використовували індіанські племена, а відроджена клановість шмагала від білих. кольорових та іспаномовних членів клану діяти, як личить справжньому племені. Тобто використовувати барабани.

В місцевих жителів це виходило досить поганенько, бо то було переважно біле місто, населення якого було позбавлено необхідного для такої справи відчуття ритму. Одначе ставилися вони до неї цілком серйозно. Відчувався їхній запал.

– Ага, ви прибули саме вчасно для великої потакави, – промовив один із представників місцевої влади, виступаючи з натовпу, аби їх привітати.

– Чудово, – сказав Гарольд, – Та що таке потакава?

– Потакава, – охоче пояснив той, – то давнє індіанське слово для Дня благодійності В такий день, згідно з давніми традиціями нашого племені, можна купити будь-що за півціни.

– Отже, ми й справді дуже вчасно, – зауважив Гарольд.

– Ми завжди раді покупцям-чужинцям, – запевнив представник влади, – Ваша поява – честь для нашого села.

– Начебто і справді гарні люди, – зауважив Гарольд, коли через якийсь час вони з Професором уже відпочивали в затишному місцевому готельчику. Вони наїлися смачної печеш з опосума, вугрів і окри[7] – фірменої страви тієї місцевості.

Місто звалося Мейплвуд[8], а готель – "Мейплвудський заїзд". Кімната ж, в якій вони зупинилися, носила назву "Мейплвудської зали".

– А дошки соснові, – звернувся до Професора Гарольд, постукуючи кісточками пальців по дерев'яній стіні.

– Не має значення, – відказав той. – "Мейплвуд" не означає якогось виду деревини – в даному випадку кленової, – а навпаки, є ім'я абсолютно протилежної єдності, а саме, цього міста.

– Мені ще треба вчитися і вчитися, – сказав Гарольд. – Що далі робитимемо?

– Наскільки я зрозумів, від нас чекають якоїсь покупки, – висловив припущення Професор.

– Ну, те це неважко.

– Головне, придбати те, що треба, інакше вони образяться.

– До якої міри? Так, що зможуть убити?

Професор стенув плечима:

– Чом би й ні? Подумаєш, смерть, велике діло! Та й кого цікавитиме доля якогось чужинця?

– Тоді, – вирішив Гарольд, – ходімо купувати те, що треба. Як гадаєте, що то може бути?

– Ту річ вони щороку міняють, – сумно озвався Професор.

Саме тієї миті до кімнати засунулася голова вже знайомого їм чоловіка.

– Час робити покупку, – широко посміхаючись, повідомив він.

Гарольд з Професором підвелися й слідом за ним пішли до яскраво прикрашеного супермаркету. Їхній супроводжуючий був при повному параді: за племінними звичаями він одягнув дорогий вовняний жакет, штани фірми "Гомофілія Голлівуд" і черевики виробництва славнозвісної "Том Мак-Кенн". Такі речі одягали у великих містах впливові бізнесмени, виконуючи незрозумілі тепер таємничі доручення тоді, коли ще існували на світі ті великі міста.

Втрьох вони зайшли до супермаркету. Полиці там були геть порожні. Спершу Гарольд здивувався, однак Професор нагадав йому, що вони беруть участь лиш у ритуалі купівлі. Справжні товари не тут, а надворі, де їм доведеться робити вибір між смертю й життям.

За супермаркетом розташувалися ряди невеличких наметів, як на східному базарі. На зразок індіанських, вони були зроблені з штучник оленячих шкір, напнутих на металеві каркаси, розмальовані під дерево. Перед кожним сидів, схрестивши ноги, його власник, а поруч крутився хтось із членів сім'ї – жінка, син чи дочка, готові в будь-яку хвилину допомогти обслужити покупця; за давньою індіанською традицією до покупців стовклися з великою повагою.

На маленькик столиках перед наметами буяв купами навалені речі, що, як зауважив Гарольд, дуже відрізнялися від тих, які продавалися а універмазі містера Сміта в Кін-Веллі. Містер Сміт, наприклад, не виставляв на продаж битих електролампочок, а тут їх була ціла купа. Інший намет-крамничка пропонував лише понівечені меблі, ще один – потрощену порцеляну. Була також ціла крамниця якихось клаптів розмальованого полотна, а ще – безнадійно поламаної сільгосптехніки.

Гарольд усвідомив, що на цьому ринку нема жодної цілої або хоч якоїсь придатної для вжитку речі – все тут, за словами Професора, було "символічне". Та однаково від них чекали покупки. Тож якої?

Хлопець зморщив чоло. Чом би Професорові не вибрати самому? Він людина освічена, повинен знатися на таких речах.

Поглянувши на Професора, він зрозумів, що його сподівання марні.