Наприкінці листопада - Сторінка 5

- Туве Янссон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Якщо їй знудиться в гостях, то побуде кілька днів та й повернеться. Якщо ж відвідини будуть приємними, то чому б не залишитися на місяць. А за місяць відсутності міль та хробаки-хутроїди понівечать увесь її одяг. З жахом вона уявила собі, як ця нечисть вгризатиметься крихітними щелепами у сукні та килими, як зловтішатиметься, допавшись до її лисячого боа!

Урешті-решт Чепуруля так втомилася від власної нездатності прийняти якесь остаточне рішення, що, не роздумуючи більше, вхопила валізку, накинула на шию лисяче боа, замкнула дім і подалася в дорогу.

Долина Мумі-тролів лежала не так уже й далеко від її оселі, та доки вона дійшла, валіза обважніла, немов каменюка, а черевички натерли лапки. Чепуруля підійшла до дверей ґанку й постукала, почекала трішки, а що ніхто не відчинив, увійшла до вітальні. Вона зразу помітила, що в будинку дуже давно не прибиралося. Чепуруля зняла нитяні рукавички й провела пальцем по карнизу кахельної печі, залишивши білий слід на сірій пилюці.

– Неймовірно, – вражено прошепотіла вона, аж здригнувшись. – Занехаяти отак оселю… З власної волі…

Вона поставила валізку на підлогу й підійшла до вікна. Шибки теж були брудними, дощ посмугував їх сумними патьоками. Лише зауваживши заслонені гардинами вікна й зачохлену тюлем люстру, Чепуруля зрозуміла, що нікого немає вдома. Ураз студений дух занедбаного будинку огорнув її з усіх боків, і вона відчула себе глибоко ошуканою. Відчинивши валізку, вона вийняла порцелянову вазу, подарунок Мамі Мумі-троля, й поставила її на стіл. Як німий докір… У домі панувала неймовірна тиша.

Раптом Чепуруля бігцем кинулася на другий поверх. Там було ще холодніше – застояна студінь, яка буває у літніх будиночках, замкнених на зиму. Чепуруля відчиняла нарозтвір двері за дверима. В усіх кімнатах панував присмерк від спущених на вікнах жалюзі і віяло пусткою. Чепуруля перелякалася не на жарт, вона заходилася відчиняти усі комірчини, спробувала відчинити й одежну шафу, однак та не піддавалася, тож вона замолотила по дверцятах кулачками, а тоді вибігла на горище й смикнула за двері мансарди.

Там, перелякано витріщившись, сидів маленький мудрик, на колінах у нього лежала велика книжка.

– Де вони? Де вони? – нетямилася Чепуруля.

Мудрик випустив з лапок книжку й забився під стіну, та, зачувши запах чужої збаламученої чепурулі, зрозумів, що вона не таїть в собі загрози – Чепуруля пахла страхом.

– Я не знаю, – відповів він тоненьким голосочком.

– Я ж прийшла до них у гості! – скрикнула Чепуруля. – Принесла подарунок… Дуже гарну вазу. Не могли ж вони поїхати звідси, не сказавши нікому й слова!

Маленький мудрик мовчки похитав головою, не зводячи з неї вибалушених очиць. Тоді Чепуруля хряснула дверима й пішла собі геть.

Мудрик Лавка відповз назад, на купу рибальських неводів, влаштував собі нове зручне кубельце і знову почав читати. То була дуже велика й груба погризена щурами книжка без початку й без кінця, з пожовклими сторінками. Мудрик не звик до читання, тож кожний рядок піддавався з йому з великою натугою. Він усе ще сподівався, що книга відкриє йому таємницю, чому родина Мумі-тролів покинула домівку і куди їх занесло. Однак у книжці розповідалося про цілком інші речі, про дивовижних звірів та похмурі краї, жодної назви Лавка ніколи не чув. Він уявлення не мав, що у морських глибинах живуть радіолярії та унікальні екземпляри нумулітів. Один з нумулітів не мав нічого спільного зі своїми родичами, зате набув деяких ознак родини ноктілуки, а потім поступово став ні на кого не схожим, хіба на самого себе. Він був зовсім крихітним і малів ще більше, коли лякався.

"Не можемо надивуватися, – читав далі мудрик Лавка, – цій рідкісній різновидності виду протозоа. Причини її особливого розвитку не піддаються, ясна річ, жодним усталеним теоріям, однак можна припустити, що вирішальною умовою її існування є наявність електрично зарядженого середовища. Очевидно, у той час, коли постала ця різновидність, на землі шаленіли електричні шторми. У післяльодовиковий період, як ми вже писали раніше, гірські кряжі зазнавали впливу постійної негоди, а море, що їх омивало, заряджалося електрикою".

Мудрик Лавка опустив книжку на коліна. Він не розумів до пуття, про що в ній ішлося, та й речення були надто довгими. Але йому подобалися чудернацькі гарні слова, до того ж, він ніколи не мав власної книжки. Він заховав її під неводи, ліг і задумався. Під розбитим віконцем горища спала униз головою летюча миша.

Із садка долинув пронизливий голос Чепурулі – вона знайшла Гемуля.

Мудрика Лавку зборювала дрімота. Він спробував пофантазувати про щасливу родину Мумі-тролів, але розповідь не клеїлася. Тоді він почав розповідати про самотнє звірятко, маленького нумуліта, трохи схожого на ноктілуку, який любив електрику.

9

Лісом чимчикувала Мюмля. "Як чудово бути мюмлею, – думала вона собі. – Я радісна і щаслива, як ніхто на світі!"

Вона любила свої стрункі ніжки і червоні чобітки. На її голівці красувалася мюмляча зачіска – блискуче пряме червоно-жовте волоссячко, закручене цибулькою на потилиці. Мюмля мандрувала мочарами, горами і долами, брела повз глибокі, залиті дощовою водою вибалки, схожі тепер на підводні царства. Вона йшла швидко, іноді навіть підбігала, щоб відчути, якою легкою й тендітною вона є.

Мюмлі закортіло відвідати свою молодшу сестричку, Маленьку Мю, яку вже давно взяла до себе родина Мумі-тролів. Мюмля уявляла собі, що Мю анітрохи не змінилася, зосталася такою ж діловитою злючкою, як раніше, а за постіль їй так само править кошичок з шитвом.

Коли Мюмля дісталася Долини, Дядько-панько рибалив на містку. Він сидів під парасолею у нічній сорочці, гамашах та капелюху. Мюмля ніколи не бачила Дядька-панька зблизька, тож тепер із зацікавленням уважніше приглянулася до нього. Був він, на диво, маленького зросту.

– А я знаю, хто ти, – казав він. – Я, щоб тобі було відомо, Дядько-панько! А ще я знаю, що ви забавляєтеся допізна, бо у ваших вікнах усю ніч горить світло!

– А мені байдуже, що ви собі там знаєте, – безтурботно відповіла Мюмля. – Чи не бачили ви Маленької Мю?

Дядько-панько витягнув з води своє пристосування для риболовлі – на нього нічого не упіймалося.

– То де Мю? – перепитала Мюмля.

– Не кричи! – рявкнув на неї Дядько-панько. – Я не глухий! Розлякаєш мені рибу, і вона втече!

– Ваша риба вже давно втекла! – засміялася Мюмля і побігла далі.

Дядько-панько пирхнув і зручніше вмостився під парасолею. У його струмку завжди було багато риби. Він глянув на брунатну воду, що мов кипіла блискучим набухлим колошматтям, піднімаючи з дна усілякий мотлох й несучи його униз за течією…

"Щось тут не те, – думав Дядько-панько занепокоєно. – Місток наче той самий. З містком усе гаразд. Але сам я не той, що колись…" Думки кудись відпливли, й Дядько-панько заснув.

На ґанку сиділа Чепуруля, обгорнувши ніжки ковдрами. Збоку здавалося, ніби вся Долина належить їй, але вона цьому не надто рада.

– Привіт! – гукнула Мюмля. Вона одразу побачила, що будинок стоїть порожняком.

– Доброго дня, – привіталася Чепуруля зі стриманою люб'язністю, з якою вона завжди зверталася до мюмль. Вони забралися собі геть! Не сказавши ні слова! Ще добре, двері не замкнули!

– Мумі-тролі ніколи не замикають дверей.

– Замикають, ще й як замикають, – прошепотіла Чепуруля, довірливо схилившись до Мюмлі. – Одежну шафу нагорі замкнули! Ховають, напевно, там свої найцінніші речі!

Мюмля приглянулася до Чепурулі: налякані очі, штивні кучері, кожний кучерик пришпилений шпилькою до волосся, боа на шиї – лисяча голова кусає сама себе за хвіст. Чепуруля анітрохи не змінилася.

У садку на стежці з'явилася постать Гемуля, він згрібав сухе листя. За ним метушився маленький мудрик, збираючи те листя до кошика.

– Привіт! – зрадів Гемуль. – Ти теж тут?

– А то хто? – запитала Мюмля, показуючи на мудрика.

– Я принесла подарунок… – озвалася за спиною у Мюмлі Чепуруля.

– Це – мудрик, – пояснив Гемуль. – Він допомагає мені прибирати в саду.

– Дуже гарну порцелянову вазу Мумі-мамі, – гостро встряла Чепуруля знову.

– Зрозуміло, – кивнула Мюмля. – А ти згрібаєш листя?

– Так, хочу, щоб тут було гарно, – відповів Гемуль.

– Не можна чіпати старе листя! – раптом закричала Чепуруля. – Це небезпечно! Це ж гниль! – вона збігла з ґанку, волочачи за собою ковдри. – Бактерії! – викрикувала вона. – Черви! Личинки! Гусінь! Не смійте його чіпати!

Гемуль незворушно продовжував орудувати граблями. Лише його зосереджене наївне обличчя наморщилося.

– Я хочу зробити приємність Мумі-татові, – буркнув він.

– Я знаю, про що кажу! – в голосі Чепурулі зазвучала погроза, вона підійшла ближче.

Мюмля глянула на обох.

"Старе листя? – подумала вона. – Які ж то диваки бувають на світі!.."

Вона увійшла до будинку, піднялася на горішній поверх. Там було дуже холодно. Південна кімната для гостей не змінилася: білий комод, давно вицвіла картина, на якій було зображено шторм, блакитна перина з гагачого пуху. Жбан на воду був порожній, на дні скоцюрбився мертвий павук. Посеред кімнати стояла валізка Чепурулі, а на ліжку лежала рожева нічна сорочка.

Мюмля віднесла валізу та нічну сорочку до північної гостьової кімнатки і замкнула двері. Південна кімната належала їй, це було так само безсумнівно, як і те, що під вафельною серветкою на комоді лежав її старий гребінець. Вона підняла серветку – гребінець був на місці. Мюмля сіла до вікна, розпустила своє довге гарне волосся й почала його розчісувати. Унизу, під вікном, не вщухала суперечка, але слів чутно не було.

Мюмля раз у раз проводила гребінцем, наелектризоване волосся стріляло іскорками й ставало дедалі блискучішим. Вона замислено дивилася на великий сад: осінь змінила його до невпізнання – сад став неначе чужим, покинутим. Ряди голих дерев, огорнені дощовою пеленою, були схожі на сірі лаштунки. Безгучна сварка перед ґанком тривала. Гемуль і Чепуруля розмахували лапами, бігали туди й сюди і здавались такими ж примарними, як і дерева. Тільки мудрик стояв, потупившись, тихо й непорушно.

Широка тінь набігла на Долину, надходила нова дощова хмара. Отоді на містку з'явився Нюхмумрик. То міг бути тільки він і ніхто інший, бо ніхто, окрім нього, не носив такого зеленого одягу.