Наприкінці листопада - Сторінка 7

Він повз угору схилами й скочувався уділ по інший бік гірських кряжів, по вінця заповнюючи долини. Нюхмумрик налаштувався прокинутись рано, щоб мати кілька годин лише для себе. Ватра давно погасла, але він не мерз. Нюхмумрик володів простим, однак рідкісним мистецтвом зберігати власне тепло: він зібрав його навколо себе і лежав дуже тихо, намагаючись не задрімати.

Туман приніс із собою пронизливу тишу, ніде ані шерехне.

Нюхмумрик прокинувся враз, як прокидаються звірі, бадьорий і виспаний. П'ять тактів забриніли десь зовсім поруч.

"Це добре, – подумав Нюхмумрик. – Вип'ю горнятко чорної кави і їх упіймаю". (Ліпше би він не пив тої кави…)

Ранкова ватра спалахнула й розгорілася. Нюхмумрик наповнив кавник водою з річки, поставив його на вогонь, відступив крок назад і, перечепившись за Гемулеві граблі, гепнувся горілиць. З неймовірним брязкотом покотилася униз берегом його каструля, а з намету виткнув носа Гемуль.

– Привіт! – привітався він.

– Привіт-привіт! – відгукнувся Нюхмумрик.

Гемуль прирачкував до ватри зі спальним мішком на голові. Він змерз, йому хотілося спати, але він твердо вирішив бути веселим та привітним.

– Яке чудове життя на природі! – вигукнув він.

Нюхмумрик пильнував, аби не збігла кава.

– Уявляєш, яке це щастя лежати в справжньому наметі, прислухаючись до розмаїтих нічних звуків! – захоплено торохтів Гемуль. – У тебе немає якихось ліків від кольок у вусі?

– Немає, – буркнув Нюхмумрик. – Тобі каву з цукром чи без?

– З цукром… Чотири шматочки, – попросив Гемуль. Його живіт почав зігріватися, поперек уже не так дошкуляв, як перед тим. Гаряча кава обпікала рота.

– З тобою приємно мати справу, – довірливо сказав Гемуль, – бо ти не балакучий. Ти так мало говориш, що можна подумати, ніби ти страшенно мудрий! Одразу кортить побалакати про свого човна…

Туман поволі почав розсіюватися, піднімаючись вгору. Спершу оголилася чорна земля, потім з імли виринули величезні Гемулеві черевики, але його голова усе ще залишалася невидимою. Усе було, як звичайно, нічого Гемулеві до дошкуляло, окрім вух; кава зігрівала живіт, він раптом відчув себе безтурботним і веселим.

– Ми розуміємо одне одного, ти і я. Татів човен пришвартований біля пристані, де купальня, чи не так?

Обом відразу згадалася вузька пристань, яка самотньо вигойдувалася на почорнілих палях у воді, купальня на її краю з шпичастим дахом, червоними й зеленими шибками у вікнах та стрімкими східцями, що вели у воду.

– Мені здається, човна там немає, – сказав Нюхмумрик, відставляючи убік горнятко, а сам подумав: "Вони кудись на ньому попливли. Але я не маю жодного бажання розмовляти про них з оцим гемулем".

Однак Гемуль не відступав, він нахилився до Нюхмумрика й серйозно мовив:

– Треба піти й подивитися. Тільки ми удвох. Так буде ліпше…

Вони увійшли в пелену туману, який уже піднімався угору й зникав. У лісі туман нагадував білу стелю без кінця і краю, яку підтримували чорні стовбури дерев – урочистий краєвид, немов створений для тиші. Гемуль думав про свого човна. Він мовчки плівся за Нюхмумриком до самого моря. Нарешті усе знову стало для нього простим і зрозумілим.

На пристані нічого не змінилося. Вітрильник зник. Дощана кладка та верша лежали вище лінії припливу, а маленьку шлюпку господарі відтягнули аж до самого узлісся. Сизий туман завис над водою, зм'якшуючи все навколо: і берег, і повітря, і тишу.

– Знаєш, що я відчуваю? – скрикнув Гемуль. – Щось таке… щось таке незвичайне! У мене більше не болять вуха!

Гемулеві раптом захотілося довіритися Нюхмумрикові, розповісти про свої намагання упорядкувати все навколо, щоби й іншим добре жилося, але від збентеження він не знаходив потрібних слів.

Нюхмумрик простував далі. Уздовж піщаного пляжу, скільки сягало око, тягнувся темний вал усілякого непотребу, винесеного на берег штормом та припливом. Почорнілі, обважнілі від води дошки та цурпалки з іржавими цвяхами й покрученими залізними скобами лежали під нагорненими водоростями і всохлою осокою.

Зажерливе море дотягнулося аж до перших дерев на узліссі, начепивши водорості на їхнє гілля.

– Тут пройшов буревій, – зауважив Нюхмумрик.

– Я докладаю всіх зусиль! – вигукнув позад нього Гемуль, продовжуючи уголос якісь свої думки. – Мені так страшенно багато чого хочеться.

Нюхмумрик звично чмихнув собі під ніс, а це означало, що він почув, але не має чого додати. Він піднявся на пристань. Під настилом на піщаному дні поволі вигойдувалася у такт хвилям коричнева маса. То були вирвані штормом водорості. Туман нараз зник, оголивши найпустельніше на всій землі узбережжя.

– Розумієш? – запитав Гемуль.

Нюхмумрик стиснув зубами люльку, задивившись на воду.

– Так-так, – пробурмотів він, а потім додав: – На мою думку, малі човни треба будувати, накладаючи лиштви одна на одну.

– І я такої ж думки, – підхопив Гемуль. – Саме так побудований мій човен. Цей спосіб найзручніший для малих човнів. їх треба смолити, а не лакувати, правда ж? Я щовесни просмолюю свого човна, перш ніж вийти в море. Послухай, а чи не допоможеш мені в одній справі? Йдеться про вітрило. Не можу вирішити, якого кольору воно повинно бути: червоного чи білого. Білий колір добрий, так би мовити, класичний. Але потім мені спало на думку, що червоне вітрило більш зухвале. Що ти на це скажеш? Чи, може, надто викличне?

– Та ні, чому ж… – втомлено відповів Нюхмумрик. – Хай буде червоне.

Його долала дрімота, й хотілося лише одного – заповзти до свого намету й відгородитися від світу.

Усю дорогу додому Гемуль розповідав про свого човна.

– Я зауважив у собі дивну річ, – сказав він. – Я відчуваю надзвичайну спорідненість душ з усіма, хто любить човни. Візьмімо для прикладу Мумі-тата. Якогось чудового дня він піднімає вітрило і вирушає в дорогу. Ось так просто! Вільний як птах! Знаєш, інколи мені здається, що ми з схожі з Мумі-татом. Трішки схожі, звичайно, та все ж.

Нюхмумрик знову чмихнув собі під ніс.

– Так-так, – вів далі Гемуль. – А який глибокий сенс у самій назві Татового човна – "Пригода"!

Вони попрощалися біля намету.

– То був прекрасний ранок! – сказав Гемуль. – Дякую, що вислухав мене!

Нюхмумрик сховався у наметі, який був такого літньо-зеленого кольору, що здавалося, ніби надворі сяє сонце.

Коли Гемуль підійшов до будинку, ранок уже скінчився і почався новий день. Ніхто й не здогадувався, що подарував Гемулеві цей ранок. Чепуруля відчинила вікно, щоб провітрити кімнату.

– Доброго ранку! – гукнув Гемуль. – Я спав у наметі! Я чув нічні звуки!

– Які звуки? – роздратовано перепитала Чепуруля, закріплюючи вікно гачками.

– Нічні звуки! – повторив Гемуль. – Я маю на увазі звуки, які чутно уночі.

– Он як!

Чепуруля не любила вікон, вони такі непевні, ніколи не знаєш, як вони себе поведуть – розчахнуться на вітрі чи захряснуться… У північній мансарді було холодніше, ніж надворі. Чепуруля сиділа перед дзеркалом, трясучись від холоду, виймала з волосся папільйотки й думала про те, що, де б вона не мешкала, вікна у неї завжди дивляться на північ, навіть удома. Усе в неї навиворіт. І волосся не висохло до пуття, що й не дивно при такій вологості, кучері обвисли цурпалками, а ранкова зачіска – дуже важлива річ. Геть усе йшло шкереберть, ще й ота Мюмля припхалася не знати навіщо. Будинок перейшов вільгістю, звідусіль тхне запустінням, пилюки на палець; його слід провітрити, пустити перетяг усіма кімнатами, нагріти не одне відро води й влаштувати порядне велике прибирання…

Та тільки-но Чепуруля подумала про велике прибирання, як їй відразу запаморочилося в голові й стало млосно – на якусь жахливу мить вона немов зависла над прірвою. Чепуруля знала, що ніколи більше не зможе прибирати. "Як же я житиму, якщо не буду прибирати й куховарити? Усе інше – даремне гаяння часу!" – міркувала вона.

Дуже повільно Чепуруля зійшла униз сходами. Інші мешканці будинку сиділи на ґанку й пили каву. Вона обвела усіх поглядом, не пройшли повз її увагу ґудзуватий капелюх Дядька-панька й розкошлана голова мудрика, масивна потилиця Гемуля, що трохи почервоніла від ранкової прохолоди. Ось вони сидять усі разом за ранковою кавою, а в Мюмлі… о, яке гарне у неї волосся! Раптом Чепурулю охопила невимовна втома. "Ніхто мене тут не любить", – гірко подумала вона.

Чепуруля стояла посеред вітальні, роззираючись довкруги. Гемуль уже завів годинника й постукав по барометру. Меблі стояли на своїх місцях, однак все, що коли-небудь діялося у цій вітальні, було чуже, недосяжне і знати її не бажало. Чепуруля рвучко метнулася на кухню за дровами. Вона гаряче натопить кахельну піч, зігріє цей покинутий дім і всіх, хто намислив у ньому замешкати.

– Агов, як там тебе звуть! – зарепетував Дядько-панько під наметом. – Я врятував пращура! Мого друга пращура! Вона забула, що він живе у печі… Як вона могла про таке забути?! А тепер лежить на своєму ліжку й ридає…

– Хто? – не зрозумів Нюхмумрик.

– Та ота з лисячим боа, хто б іще! – розсердився Дядько-панько. – Хіба не жах?!

– Не біда, заспокоїться, – пробуркотів з намету Нюхмумрик.

Дядько-панько спантеличено замовк, Нюхмумрик його дуже розчарував. Він кілька разів гупнув ціпком по землі, пробубонівши собі під ніс чимало лайливих слів, а тоді подався униз, до містка, де сиділа Мюмля й розчісувала своє волосся.

– Бачила, як я врятував пращура? – суворо запитав він. – Ще б секунда, і він згорів би дотла!

– Але ж не згорів, – незворушно відказала Мюмля.

– Ви, молоде покоління, нічого не розумієте у великих діяннях. Бездушні чи що? Ти, здається, навіть не збираєшся захоплюватися моїм вчинком! – обурився Дядько-панько. Він витягнув з води вершу – порожню.

– Риба у ріці ловиться лише навесні, – зауважила Мюмля.

– Та яка ж це ріка? Струмок та й годі! – скрикнув Дядько-панько. – Це мій струмок, і в ньому повно риби!

– Послухай-но, Дядьку-паньку, – спокійно озвалася Мюмля. – Це не ріка і не струмок. Просто річечка. Але родина Мумі-тролів вважає її рікою, то хай так і буде. Тільки я ж бачу, що це річечка. Навіщо ти сперечаєшся про те, чого не існує?

– Щоб життя було цікавішим! – відповів Дядько-панько.

Мюмля чесала й чесала своє волосся, гребінь пестив його, як море пестить піщаний берег, хвиля за хвилею, ніжно й незворушно.

Дядько-панько підвівся й мовив з надзвичайною гідністю:

– Навіть якщо вважаєш її річечкою, не конче мені цим витикати.