Нарцис і Гольдмунд - Сторінка 21

Він кинув погляд назад до дверей будинку — це були тепер двері до чужого, для нього закритого дому.

Прийшовши у свою комірчину, Ґольдмунд став споряджатися в дорогу. Щоправда, було там не дуже того споряджання, нічого не треба було робити, хіба що попрощатися. Висіла там на стіні намальована ним картина, лагідна мадонна, а довкола висіли й лежали його власні речі: недільний капелюх, пара танцювальних черевиків, сувій малюнків, невелика лютня, кілька виліплених ним самим глиняних фігурок, кілька подарунків від коханок: букет штучних квітів, червона, як рубін, склянка, старий затвердлий пряник у формі сердечка й інший подібний непотріб, де кожна річ мала своє значення і свою історію, була йому любою, і тепер усі вони були обтяжливим мотлохом, бо нічого з того він узяти з собою не міг. Йому принаймні вдалося обміняти у господаря рубінову склянку на добрячий мисливський ніж. Потім Ґольдмунд загострив того ножа на точилі у подвір'ї, покришив пряника і погодував ним курей на сусідському подвір'ї, подарував господині портрет мадонни й отримав у відповідь корисний подарунок — старий подорожній ранець зі шкіри і добрий запас поживи в дорогу. У ранець він поклав кілька своїх сорочок та кілька невеликих малюнків, згорнутих на держаку від мітли, та ще якийсь харч. Решту мотлоху треба було лишити.

У місті було чимало жінок, з якими було б доречно попрощатися, із однією з них він ще вчора спав, нічого не кажучи про свої плани. Так, те й се прилипало до кожуха тим, хто хотів податися в мандри. Цього не слід було сприймати всерйоз. Він ні з ким не попрощався, крім господарів. Зробив він це увечері, щоб на самому світанку мати змогу піти геть.

І все ж зранку знайшовся хтось, хто встав з ліжка і запросив його до кухні з'їсти молочну юшку якраз тоді, коли він хотів тихо покинути будинок. Була це донька господарів, п'ятнадцятирічна дитина, тихе хворобливе створіння з гарними очима, але із вадою у кульшовому суглобі, через що вона кульгала. Називалася вона Марія. Із втомленим від безсонної ночі обличчям, зовсім бліда, вона, проте, була причепурена й зачесана, коли подавала йому на кухні гаряче молоко з хлібом, і виглядала дуже сумною через те, що він ішов геть. Він подякував їй і на прощання співчутливо поцілував її у вузькі вуста. Благоговійно, із заплющеними очима прийняла вона поцілунок.

Розділ тринадцятий

На початках своїх нових мандрів, у першому жадібному запамороченні віднайденої свободи Ґольдмунд спершу ще мусив знову навчитися жити безпритульним, позачасовим життям мандрівця. Не коритись нікому, залежати лише від погоди та пори року, без жодної мети, без даху над головою, не мати нічого, бути беззахисним супроти всіх можливих випадковостей — таке-то житія, дитиняче і відважне, убоге й суворе ведуть безпритульні. Вони — сини Адама, вигнанця з раю, вони брати звірям, брати тим невинним істотам. З рук неба беруть вони година за годиною те, що їм дається: сонце, дощ, туман, сніг, спеку й холод, добробут і нужду, у них немає часу, історії, ніяких прагнень і навіть того загадкового божка розвою і поступу, у який так безнадійно вірять домовласники. Волоцюга може бути ніжним чи грубим, вправним чи недолугим, відважним чи боязким, але у серці він завжди дитина, він завжди живе у перший день, на зорі світової історії, його життя завжди ведуть усього кілька найпростіших інстинктів та потреб. Він може бути розумним або не дуже, може сам глибоко усвідомлювати, яке крихке й минуще усе життя і як же жалюгідно і боязко усяка жива істота несе трішки своєї теплої крові через крижані простори всесвіту, або він просто може по-дитячому, захланно йти слідом за наказами свого бідного шлунка — однак він завжди супротивник і смертельний ворог володільника та осілої людини, які ненавидять його, зневажають і бояться, адже вони не хочуть, щоб їм пригадали про все це: ані про минущість усього сущого, ні про те, що всіляке життя безперервно марніє і в'яне, ні про безжальну крижану смерть, яка довкола нас наповнює всесвіт.

Дитяча безпосередність бурлацького життя, його материнське походження, його відвернення від законів та від духовного начала, його покинутість напризволяще та прихована й повсякчасна близькість до смерті вже віддавна глибоко увійшли в Ґольдмундову душу та наклали на неї відбиток. Те, що дух і воля тим не менше жили у ньому, що він тим не менше був митцем, робили його життя і багатим, і важким. Адже кожне життя лише через неузгодженості й суперечності стає багатим і квітучим. Чим би були розум та розважливість, не знаючи сп'яніння, чим би була чуттєва насолода, якби за нею не стояла смерть, і чим би була любов без вічної смертельної ворожнечі статей?

Літо й осінь минали-пролітали, з тяжкою бідою Ґольдмунд перебивався голодними місяцями, сп'яніло брів через солодкі пахощі весни, пори року так швидко проходили кудись, літнє сонечко у високості вже так швидко знову заходило. Так повторювалося з року в рік, і здавалося, ніби Ґольдмунд забув, що на світі є ще щось, крім голоду та кохання й отого мовчазно-моторошного поспіху пір року; здавалося, ніби він повністю поринув у прадавній материнський світ інстинктів. Однак у кожній мрії та кожного разу, коли розмірковував у хвилини відпочинку, оглядаючи квітучі і в'янучі долини, він був наповнений спогляданням, був митцем, страждав від болісного прагнення заклясти в ім'я духу чудовий безглуздий плин життя і перетворити його на почуття.

Одного разу натрапив Ґольдмунд на товариша. Від кривавої пригоди з Віктором він більше ніколи не мандрував інакше, ніж на самоті, але той чоловік якось непомітно прибився до нього, і Ґольдмунд досить довго не міг його позбутись. Проте товариш той не був чимось на кшталт Віктора. Він ходив на прощу до Риму, був то ще молодий чоловік, він носив рясу й капелюх пілігрима. Називався він Роберт і походив з околиці на березі Боденського озера. Він був сином ремісника, якийсь час ходив до монастирської школи Св. Ґалла і вже дитиною вбив собі в голову прощу до Риму. Він постійно плекав цю улюблену думку і вхопився за першу нагоду її здійснити. Такою нагодою була смерть його батька, у майстерні якого він працював столяром. Тільки-но старого поховали, як Роберт заявив матері та сестрі, що ніщо не зможе його стримати від негайного здійснення свого бажання податися на прощу до Риму й відкупити свої та свого батька гріхи. Надаремне благали жінки, надаремне не відпускали його, він уперто стояв на своєму і замість того, щоб піклуватися про обох жінок, подався у мандри без благословення матері і під злісні прокльони сестри. Те, що гнало його, це передусім бажання мандрувати, а до цього щось таке, як поверхова побожність, тобто схильність крутитися поблизу церковних осередків та духовних закладів, втіха від служби Божої, від хрещення, похоронів, меси, ладану та свічок у церкві. Він трохи знав латину, але його дитиняча душа прагнула не вченості, а споглядання та тихого мрійництва під церковними склепіннями. Хлопцем він захоплено прислужував під час літургій як церковний служка. Ґольдмунд хоча й не сприймав його надто серйозно, та проте любив його. Він почував спорідненість із ним в інстинктивному захопленні мандрами та чужими, невідомими краями. Отож Роберт свого часу задоволено вирушив у мандри й дійшов аж до Риму, втішався гостинністю незліченних монастирів та парафій, бачив гори і Південь, і почувався в Римі дуже добре серед усіх тих церков та побожних закладів, вислухав сотні мес та молився у найвідоміших та найсвятіших місцях, причащався й надихався ладану більше, ніж потрібно було на його маленькі юнацькі грішки та гріхи його батька. Його не було цілий рік, а то й більше, а коли він нарешті повернувся і знову увійшов до батьківського дому, то його не прийняли як блудного сина, натомість сестра перебрала за цей час хатні обов'язки і права, найняла ретельного підмайстра-столяра, за якого віддалася, і провадила хатою та майстернею настільки беззастережно, що після короткого перебування прибулець до рідного дому відчув себе зайвим, і коли він незабаром знову завів мову про відхід і про подорожі, то ніхто його не затримував. Він не дуже тим перейнявся, взяв у матері кілька відкладених на чорний день шелягів, знову вбрався, як пілігрим, і пішов на нову прощу, безцільно мандруючи через усю імперію (йдеться про середньовічну державу "Священна імперія німецької нації".— Прим. перекл.), як такий собі напіврелігійний мандрівець. На ньому брязкали пам'ятні мідяки з відомих місць прощі та посвячені вервиці.

І от він зустрів Ґольдмунда, один день мандрував із ним, поділився з ним своїми бурлацькими спогадами, загубився у наступному містечку, знову натрапляв на нього тут і там і зрештою таки залишився з Ґольдмундом. То був товариський і послужливий супутник. Ґольдмунд йому дуже подобався, він намагався завоювати його прихильність дрібними послугами, захоплювався його знаннями, його сміливістю, його розумом, і йому подобались Ґольдмундові здоров'я, сила та відвертість. Вони призвичаїлися один до одного, бо ж і Ґольдмунд був поступливим. Одного лише не міг Роберт терпіти — коли Ґольдмунда охоплював смуток або коли він поринав у роздуми, то він затято мовчав і не звертав уваги на товариша, так, ніби того й не було, тоді не можна було ані теревені правити, ні розпитувати, ні втішати, тоді треба було лишити його в спокої і дати помовчати. Роберт швидко навчився цього. Відколи він помітив, що Ґольдмунд знає напам'ять немало латинських віршів і пісень, відколи він перед порталом одного собору почув від Ґольдмунда тлумачення кам'яних постатей, відколи він побачив, як Ґольдмунд на голій стіні, під якою вони відпочивали, швидкими розложистими штрихами намалював крейдою великі, в людський зріст фігури, він вважав свого товариша за Божого улюбленця, мало не за чарівника. Те, що він був ще й улюбленцем жінок і чимало з них здобував одним лише поглядом чи усмішкою, Роберт також бачив, це йому менше подобалося, однак він не міг не захоплюватися й цим.

Якось їхня подорож несподіваним чином перервалась. Одного дня вони підійшли до села, де їх зустріла зграйка озброєних дрючками, палицями та ціпами селян, і їхній ватажок здалеку крикнув їм, щоб вони негайно повертали й забиралися геть, до дідька, а ні, то їх затовчуть на смерть.