Нарцис і Гольдмунд - Сторінка 22

Поки Ґольдмунд і далі стояв, бажаючи довідатись, що ж трапилося, йому в груди встиг потрапити камінь. Роберт, на якого він оглянувся, вже втікав, як навіжений. Селяни грізно підступили ближче, і Ґольдмундові не залишалося нічого іншого, як рушити, якщо й не так швидко, слідом за втікачем. Тремтячи всім тілом, Роберт чекав на нього під поставленим серед поля розп'яттям.

— Дуже по-геройськи ти біг,— сміявся Ґольдмунд.— Але що це ті задрипанці вбили собі в свої тупі голови? Може, йде війна? Вони виставили озброєну варту перед своїм кублом і не хочуть нікого пускати! Мені дуже цікаво, що все це означає.

Ні один, ні другий цього не знали. Лише наступного ранку вони дещо розвідали в одному господарстві, що стояло на відлюдді, й почали розуміти, у чому розгадка таємниці. В господарстві цьому, що складалося з хатинки, стайні та клуні й було оточене зеленим городом з високою травою й численними фруктовими деревами, було напрочуд тихо й сонно: ані людського голосу, ні кроків, ні дитячих криків; не було чути, щоб хтось мантачив косу. На подвір'ї у траві стояла корова й ревіла, було добре видно, що її час подоїти. Вони підійшли під хату, постукали у двері, відповіді не було, вони пішли до стайні. Та стояла відкрита й світилася пусткою, вони перейшли до клуні, на солом'яній стрісі якої виблискував на сонці світлозелений мох, але й там не знайшли ні душі. Тоді вони повернулися до хатини, здивовані й збентежені запустінням цього житла, знову загримали кулаками у двері і знову відповіді не було. Ґольдмунд спробував відчинити і на своє здивування виявив, що двері незачинені, він притиснув їх досередини й увійшов до темної кімнати. "Дай Боже!",— голосно вигукнув він, а потім: "Хтось є вдома?", але й далі було тихо. Роберт залишився перед дверима. З цікавістю Ґольдмунд просувався далі. У будинку стояв тяжкий дух, відгонило чимось дивним та огидним. У грубі було повно попелу, він дмухнув досередини, на дні в обвуглілих полінах ще тліли іскри. Тут він побачив у напівтемряві, що з другого боку, за піччю хтось сидів, хтось сидів на стільці й спав, виглядало, що це стара жінка. Гукати не допомагало, здавалося, хатина зачарована. Він по-дружньому поплескав по плечах жінку на стільці, вона не поворухнулася, і тоді він побачив, що вона сиділа в самісінькому центрі павутиння, частина його ниток була закріплена у її волоссі та на її колінах. "Вона мертва",— подумав він, трохи злякавшись, і, щоб упевнитися, він заходився коло вогню, розворушив вугілля і дмухав, аж поки не добув вогонь і не розпалив довгу скіпку. Він освітив нею лице жінки на стільці. Під сивим волоссям він побачив синюшне, аж почорніле лице трупа, одне око було розплющене і порожньо глипало свинцевим поглядом. Жінка померла тут, сидячи у кріслі. Що ж, їй вже не можна було допомогти.

З палаючою скіпкою Ґольдмунд продовжував нишпорити по хаті і в тій самій кімнаті побачив, як на порозі до задньої кімнати лежав ще один небіжчик, хлопчик віком десь восьми або дев'яти років з роздутим, спотвореним лицем, у самій сорочці. Він лежав животом на колоді, що правила за поріг, обидві руки він розгнівано затис у міцні кулачки. "Це вже другий",— подумав Ґольдмунд, ніби у страшному сні пішов далі, у задню кімнату, там віконниці були розчинені навстіж і досередини лилося денне світло. Він обережно погасив свій світильник і розтоптав на підлозі іскри.

У задній кімнаті стояло три ліжка. Одне було порожнє, під грубим сірим простирадлом проглядала солома. У другому лежав ще один, бородатий мужчина, закляклий, на спині, з відкинутою назад головою і задертими догори підборіддям та бородою, мабуть, господар. Його запале обличчя блідо мерехтіло незнаними фарбами смерті, одна рука чоловіка звисала до долівки, там лежав перекинутий глиняний глечик на воду, вже порожній, розлита вода ще не повністю всмокталася, вона стекла у заглибину, де й тепер стояла невелика калюжа. А в другому ліжку лежала повністю загорнута у простирадла й ковдри, міцна велика жінка, лице її було притиснуте до ліжка, грубе, біле, як солома, волосся мерехтіло на яскравому світлі. Ніби впіймане і придушене у скуйовдженому простирадлі біля жінки, міцно тулячись і обнімаючи її, лежало дівча-підліток, з таким самим солом'яним волоссям, на її обличчі мерця проступили сіро-сині плями.

Погляд Ґольдмунда блукав від одного мерця до іншого. На обличчі дівчинки, хоча воно й було вже геть спотворене, все ще стояв вираз якогось безпомічного смертельного жаху. У потилиці й у волоссі матері, яка так глибоко і так безтямно закуталася у постіль, можна було прочитати лють, страх і пристрасне бажання утекти, особливо ж ніяк не могло змиритися зі смертю розпущене волосся. На лиці селянина були упертість і гіркий біль; він, як здавалося, помер важко, але по-чоловічому, його бородате обличчя проступало різко і гостро, ніби у якогось воїна, що поліг на полі бою. Ця спокійна, уперта й штивна, досить стримана постава була прекрасною, той, хто так прийняв смерть, звісно ж, не був мізерною та боязкою людиною. Зворушливим натомість був трупик хлопця, що лежав животом на порозі, обличчя його не говорило ні про що, але його місце на порозі разом із міцно затиснутими дитячими кулачками виказували багато чого: безвихідне страждання, безпорадний захист супроти нечуваного болю. Зовсім поруч з його головою у дверях було пропиляно отвір для кішки. Ґольдмунд уважно приглядався до всього. Все у цій хатині без сумніву виглядало жахливо, а трупний сморід був потворним, і тим не менше все це мало для нього якусь таку притягальну силу, все це було величне й доленосне, таке правдиве, таке незаперечне, що всім тим здобуло його серце і проникло йому в душу.

Тим часом Роберт почав гукати знадвору, нетерпляче й перелякано. Ґольдмунд любив Роберта, але в цю мить він подумав, як же жива людина у своїх страхах, своїй допитливості, всьому своєму хлоп'яцтві мізерна та нікчемна порівняно з мертвими. Він не відповів Робертові, віддаючись повністю видовищу з мерцями, із тією дивною сумішшю сердечного співчуття та холодного спостереження, як то воно властиво митцям. Він уважно придивлявся і до лежачих постатей, і до сидячих, до голів, рук, рухів, у яких вони заклякли. Як же тихо було в цій зачарованій хатині! Як дивно й огидно смерділо! Якою ж примарною і сумною була ця мала людська домівка, де ще тліли рештки вогню в печі — заселена мерцями, заповнена і пройнята смертю! Незабаром цим тихим постатям відпаде з щік м'ясо і щурі гризтимуть їхні нігті. Те, що інші люди відбувають у домовині й у могилі, добре заховані, невидимі, те останнє і найжалюгідніше, розклад і гниття, ці п'ятеро відбудуть тут, удома, в своїх кімнатах, при денному світлі, із незачиненими дверима, без клопотів, без встиду, без захисту. Ґольдмунд уже бачив чимало мертвих, але таку картину безжальної роботи смерті він не зустрічав ще ніколи. Сприйняв він усе це з глибоким почуттям.

Врешті-решт хід його думок порушили Робертові крики з-за дверей, він вийшов надвір. Товариш боязко поглядав на нього.

— Що там? — тихо запитав він повним страху голосом.— В хаті що, нікого нема? О, які в тебе очі. Та говори вже!

Ґольдмунд зміряв його холодним поглядом.

— Зайди та й подивися сам, це досить смішне господарство. Потім ми подоїмо на тому боці гарну корову. Вперед!

Роберт нерішуче увійшов до хатини, попрямував до груби, натрапив на сидячу стару і, коли побачив, що вона мертва, голосно закричав. Він швидко повернувся із широко розплющеними очима.

— Ради Бога! Там біля груби сидить мертва жінка. Що це? Чому біля неї нікого нема? Чому її не ховають? О, Боже, вже чути запах.

Ґольдмунд усміхнувся.

— Ти великий герой, Роберте, але повернувся ти зашвидко. Адже мертва жінка, коли вона ото сидить так у кріслі, це незвичайне видовище; але якщо ти зробиш ще пару кроків далі, то зможеш побачити щось іще незвичайніше. Їх п'ятеро, Роберте. У ліжках лежить троє, і мертвий хлопчина лежить прямо на порозі. Всі мертві. Вся сім'я лежить, і вся мертва, хата вимерла. Тому ніхто й не подоїв корову.

Той з жахом дивився на нього, потім раптом вигукнув здавленим голосом: "О, тепер я розумію й селян, які не хотіли нас учора пускати в село. 0, Боже, тепер мені все зрозуміло. Це ж чума! Це чума, клянуся своєю бідною душею, Ґольдмунде! А ти так довго був всередині і, можливо, торкався мерців! Геть, ти, не підходь близько до мене, ти точно заражений. Мені шкода, Ґольдмунде, але мені треба геть звідси, я не можу залишатися з тобою".

Він уже хотів було бігти, але його міцно вхопили за поли його плаща пілігрима. Ґольдмунд дивився на нього з німим докором, тримаючи міцно й безжально, хоча той наїжачився і впирався.

— Мій хлопчику,— сказав він дружньо-насмішкуватим тоном,— ти розумніший, ніж можна було подумати, ти, мабуть, маєш рацію. Що ж, ми довідаємося про це у наступному дворі чи селі. Ймовірно, що у цій околиці чума. Побачимо, чи ми виплутаємося з цього живими й здоровими. Але дозволити тобі втекти, маленький Роберте, я не можу. Бачиш, я милосердний чоловік, серце у мене занадто м'яке, і коли я подумаю, що ти міг би там у хаті заразитися, і я б дозволив тобі втекти геть і от ти лежиш десь у полі і вмираєш, і ніхто не закриє тобі очі, ніхто не викопає могилу і не вкине на тебе трохи землі — ні, любий друже, від такого жаль стискає мені горло. Тому вважай і добре собі затям, що я кажу, двічі я не повторюватиму: ми обидва в однаковій небезпеці, це може трапитися і з тобою, і зі мною.

Ми будемо й далі разом, і ми обидва або разом згинемо, або втечемо від цієї клятої чуми. Якщо ти захворієш і помреш, то я тебе поховаю, обіцяю. А якщо мені судилося вмерти, роби, як хочеш, ховай мене або відпекайся від того, мені все одно. Але перед тим, дорогий мій, ніхто нікуди не тікає, зарубай собі це на носі! Ми будемо потрібні один одному. А тепер стули писок, більше нічого не хочу слухати, і пошукай-но десь у стайні відро, щоб ми нарешті корову подоїли.

Так усе й сталося, і від тієї хвилини Ґольдмунд наказував, а Роберт слухався, і так велося їм обом добре. Роберт більше не намагався утекти. Він лише примирливо сказав: "Я на якусь мить злякався тебе. Мені не сподобалося твоє лице, коли ти повернувся із тої хати з мертвяками.